Село Злинка Новоукраїнського району Кіровоградської області
Братська могила загиблих у Другій світовій війні
У центрі села знаходиться братська могила №435, у якій спочивають вічним сном 37 радянських воїнів, з них 12 невідомих, які загинули за звільнення Злинки. Щороку 13 березня до братської приходять вдячні злинчани, щоб подякувати за визволення від нацистської окупації і цим
воїнам, і своїм землякам, які воювали на фронтах Другої світової.
Село Злинка Новоукраїнського району Кіровоградської області,
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Фронт стрімко наближався, у Злинці розпочалася евакуація. Колгоспники села почали вивозити техніку, погнали на схід велику
рогату худобу, коней, овець, свиней. З елеватора вивантажували і вивозили зерно. По дорозі через село потягнулися обози біженців.
День і ніч шляхами на схід рухалися машини, підводи зі збіжжям, дітьми, дорослими. Жінки плакали, діти чіплялися їм за спідниці. Залізницею постійно рухалися ешелони з військовими.
З перших днів війни розпочалася мобілізація у Червону армію військовозобов’язаних 1905-1918 років народження. Протягом червня-липня у Маловисківському районі (до якого ще нещодавно належала Злинка) було призвано майже 2500 чоловіків, серед яких були і жителі Злинки. Люди похилого віку, жінки, діти замінили їх у полі, біля техніки. Значні труднощі виникли у сільському господарстві. Треба було вжити заходи, аби не дати ворогові захопити збіжжя. Трудівники без усіляких директив добре розуміли, що потрібно зібрати врожай. Частина злинчан брала участь і у споруджені протитанкових укріплень у селі Петроострів. Люди допомагали створювати оборону важливих об’єктів. Вони вважали себе мобілізованими на трудовому фронті і працювали з натхненням, не покладаючи рук, виконуючи дві-три норми на день (одна норма: рів довжиною 2 м, шириною 1 м, глибиною 1,5 м та земляний вал висотою 1 м).
Одного разу, повертаючись додому, селяни відчули на собі перше гітлерівське бомбардування та кулеметний обстріл з літаків. Багато людей було вбито й поранено. Серед них вісім злинських жінок, яких поховано у братській могилі у селі Копанки. А вже 31 липня 1941 року з боку села Хмельового показалися передові частини ворожих військ. 1 серпня Злинка була повністю окупована.
Під час окупації з 1 серпня 1941 року по 13 березня 1944 року Злинка перебувала у складі Новомиргородського гебіту (округу). Розпочалася розправа з єврейським населенням, відбувалося це і в Злинці: людей розстрілювали за селом, у полі, закопували у яру поблизу лісу. Одразу ж була створена польова комендатура. Молоді було запропоновано їхати до Німеччини. Основним гаслом було призвичаєння українців до європейського життя. Для цього розміщували публікації в газетах, демонстрували пропагандистські фільми, вивішували агітаційні плакати. Невелика частина молоді клюнула на таку приманку, але замість призвичаєння до високої культури їх помістили у промислові табори або послали працювати прислугами у німецькі сім’ї. Оскільки прогнозованого виїзду української молоді до рейху не сталося, окупанти перейшли до масового примусового вивозу. У селі діяла група підпільників, яка підтримувала зв’язок з обласним підпіллям. Майже три роки важко працювали злинчани на окупованій території. Поліцаї жорстоко били тих, хто не виходив на роботу. 25 ударів нагайкою привселюдно на сходці. Не кожен їх міг витримати.
Взимку 1943-1944 років фронт наближався. Зав’язалися бої за місто Кіровоград, а потім наступ було призупинено. Село наповнилося німецькими військовими частинами. Нацисти забирали і вивозили все, що траплялося під руки. Від розривів снарядів десь
за селом здригалася земля. Діти припадали до землі, відчували поштовхи і раділи, що наші вже близько.
...У селі Анастасіївці розташувалися радянські війська, яким зручно було вести звідти гарматний вогонь. Біля другого стрілочного посту, на МТС, на кладовищі розгорілись запеклі бої. Лівим флангом радянські війська пішли в обхід, з боку сіл Кам’яного Мосту та Капустиного. Під вечір о 17:00 заговорила радянська артилерія, по ворожих позиціях вдарили катюші. По правому флангу до лісу, з боку села Тарасівки, наближався передовий загін. Радянські воїни вступили у бій з нацистами, які були добре замасковані і вели сильний кулеметний та мінометний вогонь. Вибити їх з лісу було важко. Тоді воїни, серед яких були Василь Колесников і Віктор Сободаж, повзком по ріллі пробралися у тил фашистів і допомогли розгромити їх швидше. У цьому кривавому бою загинуло 28 солдатів з різних куточків України та Росії. Надвечір наша артилерія почала обстріл Злинки. Гітлерівці відступали, залишаючи село. О 23:00 радянські війська вступили в село по вулиці Привокзальній. Лише вранці артилерія була переправлена, оскільки усі мости були зруйновані, а частини Радянської Армії продовжили наступ.
ЦІКАВІ ФАКТИ, СЬОГОДЕННЯ
Останнім детальним дослідженням сучасного періоду цього регіону стала книга «Маловисківщина в роки Другої світової війни. Сторінки історії» Кіровоградського науковця і дослідника, земляка-краєзнавця Бориса Леонідовича Шевченка, що побачила світ у 2018 році. Саме це видання стало головним поштовхом для нового дослідження сторінок історії Злинки, адже з’ясувалися певні розбіжності у дуже важливих фактах щодо дати звільнення населеного пункту. Автор наводить виписки з «Журнала боевых действий 299-й стрелковой дивизии за март 1944 г.»: «…15 березня 1944 р. полки 299-ої стрілецької дивізії розпочали операцію зі звільнення Злинки. Після невдалих боїв біля залізничної станції Капустине та невдалих спроб утримати навколо себе оборонні позиції пізно ввечері 15 березня німці залишили Злинку.
Відступаючи, гітлерівці знищили міст та дві греблі в центрі села. Це ненадовго зупинило просування радянських військ, оскільки низину затопила вода і не було можливості переправити військову техніку. Перед тим, як радянські війська увійшли в Злинку, їм довелося зламати добре організовану німцями оборону. Це було зроблено посиленим стрілецьким батальйоном, який о 13 годині 15 березня розпочав штурм німецьких позицій». З «Журнала боевых действий 299-й стрелковой дивизии за март 1944 года»: «Командир
батальона капитан Дворник лично руководил операцией, используя 45 мм пушки для подавления пулеметных огневых точек прямой
наводкою, поддерживающей артиллерию, использовал для прорыва проволочных заграждений подавления огня минометных батарей противника. Несмотря на сильный сосредоточенный огонь артилерии, противник не оставил позиций. Энергичной атакой бойцы батальона ворвались в траншеи и только в рукопашной схватке сломали сопротивление немцев. Этот успех использовали части
дивизии и расширив прорыв вечером перешли к преследованию и к утру 16.03.1944 г. овладели Злынкой и Глодосами» [13, с.36,123].
Після закінчення війни учні шкіл допомагали розшукувати могили радянських солдатів, які були біля лісу, біля дороги, що веде
на Ташлик, на шкільному майданчику, на кладовищах. У 1956 році ці останки були перенесені і перепоховані у братській могилі у центрі села. Пам’ятник загиблим воїнам було виготовлено в Одеській художній майстерні та встановлено у 1956 році. Відкриття пам’ятника проходило урочисто, були запрошені родини загиблих. 37 загиблих, 12 із яких невідомі.
Через 75 років пошуковці змогли ідентифікувати імена 11 невідомих солдат, яких було перевезено з неіснуючого сьогодні хутора Водохранівка. У ході дослідження було встановлено, що Ново-Злинка — це частина села Олександрівки (Гапсино), населена вихідцями із Злинки. У 1925 році там нараховувалося 114 дворів та 246 мешканців. Валентина Федорівна Письменная, вчителька-пенсіонерка Злинської ЗШ №1 розповіла, що хутір Водохранівка був на межі трьох сусідніх сіл, між Плетеним Ташликом, Злинкою та Олександрівкою, відносився до Ново-Злинківської сільської ради, яка була у складі с.Олександрівка (Гапсино). На хуторі проживало шість родин, вона навіть прізвища
їх назвала. Перед війною усі вони перейшли до сіл Плетеного Ташлика та Гапсино. Саме із цих, найближчих до села Злинки точок, велись артобстріли: з хутора Анастасіївки — по залізничній станції Капустине, що на окраїні села Злинки, а з хутора Водохранівки — по
німецькому аеродромові, який розташовувався у Злинці. Тут базувалися Юнкерси-87. Пілотом одного з них був полковник Ганс-Ульріх Рудель, кращий льотчик штурмової авіації Третього рейху. Після війни він написав книгу спогадів «Пилот штуки», де не забув розповісти про своє перебування у січні 1944 року у Злинці і про бомбардування Малої Виски та Паліївки. З жовтня 1943 по березень 1944
року тут розміщувалися 1-ша та 2-га ескадрильї 5-ї штурмової нічної групи та її штаб, командирами були Йоханн Белльнер, згодом Руперт Фрост. (Б.Шевченко)
У цей час, під посиленим прикриттям танкової дивізії СС «Велика Німеччина», на залізничній станції декілька днів відвантажувалися і відправлялися на захід вагони. Тепер зрозуміло, чого усі навколишні села були звільнені 13 березня, Хмельове 14 березня, а Злинку нацисти утримували аж до 16 березня. Лише вночі з 15 на 16 вони остаточно вийшли із села. Отже, цілком ймовірно, що найбільше жертв було на х.Водохранівка, х.Анастасіївка, біля Тарасівки, навіть з боку села Капустине наступали наші воїни. Виходить, Злинка 2-3 доби була у своєрідному мішку. Перевіривши, чи не значаться віднайдені воїни у сусідніх селах Олександрівці, Плетеному Ташлику, Тарасівці, навіть Малій Висці та Хмельовому, місцеві дослідники зробили припущення, що коли у 1956 році відбулося перепоховання усіх солдатів із одиночних та братських могил прилеглих територій, то до с.Злинки були перевезені усі останки.
У пошуках невідомих імен допоміг відомий Кіровоградський науковець, краєзнавець Василь Даценко, який на підставі ЦАМО РФ, фонд 33, опис 11456, справа 327 добавив до списку похованих у братській могилі п’ять імен. Та на цьому пошуки не зупинилися. Злинчани
звернулися за допомогою до учениці Даценка, краєзнавиці, співробітниці ПП «Археолог», яке займається питаннями охорони та збереження культурної спадщини, Ольги Собчук. Через деякий час вона надала найточніші та вичерпні на сьогодні відомості про усіх воїнів, похованих у братській могилі с.Злинки, серед яких є прізвища ще трьох невідомих, а місцеві пошуковці віднайшли ще трьох. Злинська сільська рада виготовила ще одну додаткову меморіальну дошку з віднайденими іменами, яку було встановлено на братській могилі.
У день визволення Злинки та у дні державних свят на площу Слави приходять жителі та гості села, щоб вшанувати пам’ять тих,
хто загинув в ім’я того, щоб жили ми.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Дістатися до Злинки можна автомобілем або автобусами у напрямку Кропивницький–Умань, проїхавши села Велика Виска, Олександрівка, повернути ліворуч біля високої стели жовто-блакитного кольору із написом «Злинка». До села 7 км їхати по новій відремонтованій дорозі і ще 5 км по селу до центру.
Тетяна Юганова
[i]За матеріалами книги О.В. Голованової
«Злинка: від витоків до сьогодення»
(опубліковано з дозволу авторки)
Фото: Богдан Дроздов
Фронт стрімко наближався, у Злинці розпочалася евакуація. Колгоспники села почали вивозити техніку, погнали на схід велику
рогату худобу, коней, овець, свиней. З елеватора вивантажували і вивозили зерно. По дорозі через село потягнулися обози біженців.
День і ніч шляхами на схід рухалися машини, підводи зі збіжжям, дітьми, дорослими. Жінки плакали, діти чіплялися їм за спідниці. Залізницею постійно рухалися ешелони з військовими.
З перших днів війни розпочалася мобілізація у Червону армію військовозобов’язаних 1905-1918 років народження. Протягом червня-липня у Маловисківському районі (до якого ще нещодавно належала Злинка) було призвано майже 2500 чоловіків, серед яких були і жителі Злинки. Люди похилого віку, жінки, діти замінили їх у полі, біля техніки. Значні труднощі виникли у сільському господарстві. Треба було вжити заходи, аби не дати ворогові захопити збіжжя. Трудівники без усіляких директив добре розуміли, що потрібно зібрати врожай. Частина злинчан брала участь і у споруджені протитанкових укріплень у селі Петроострів. Люди допомагали створювати оборону важливих об’єктів. Вони вважали себе мобілізованими на трудовому фронті і працювали з натхненням, не покладаючи рук, виконуючи дві-три норми на день (одна норма: рів довжиною 2 м, шириною 1 м, глибиною 1,5 м та земляний вал висотою 1 м).
Одного разу, повертаючись додому, селяни відчули на собі перше гітлерівське бомбардування та кулеметний обстріл з літаків. Багато людей було вбито й поранено. Серед них вісім злинських жінок, яких поховано у братській могилі у селі Копанки. А вже 31 липня 1941 року з боку села Хмельового показалися передові частини ворожих військ. 1 серпня Злинка була повністю окупована.
Під час окупації з 1 серпня 1941 року по 13 березня 1944 року Злинка перебувала у складі Новомиргородського гебіту (округу). Розпочалася розправа з єврейським населенням, відбувалося це і в Злинці: людей розстрілювали за селом, у полі, закопували у яру поблизу лісу. Одразу ж була створена польова комендатура. Молоді було запропоновано їхати до Німеччини. Основним гаслом було призвичаєння українців до європейського життя. Для цього розміщували публікації в газетах, демонстрували пропагандистські фільми, вивішували агітаційні плакати. Невелика частина молоді клюнула на таку приманку, але замість призвичаєння до високої культури їх помістили у промислові табори або послали працювати прислугами у німецькі сім’ї. Оскільки прогнозованого виїзду української молоді до рейху не сталося, окупанти перейшли до масового примусового вивозу. У селі діяла група підпільників, яка підтримувала зв’язок з обласним підпіллям. Майже три роки важко працювали злинчани на окупованій території. Поліцаї жорстоко били тих, хто не виходив на роботу. 25 ударів нагайкою привселюдно на сходці. Не кожен їх міг витримати.
Взимку 1943-1944 років фронт наближався. Зав’язалися бої за місто Кіровоград, а потім наступ було призупинено. Село наповнилося німецькими військовими частинами. Нацисти забирали і вивозили все, що траплялося під руки. Від розривів снарядів десь
за селом здригалася земля. Діти припадали до землі, відчували поштовхи і раділи, що наші вже близько.
...У селі Анастасіївці розташувалися радянські війська, яким зручно було вести звідти гарматний вогонь. Біля другого стрілочного посту, на МТС, на кладовищі розгорілись запеклі бої. Лівим флангом радянські війська пішли в обхід, з боку сіл Кам’яного Мосту та Капустиного. Під вечір о 17:00 заговорила радянська артилерія, по ворожих позиціях вдарили катюші. По правому флангу до лісу, з боку села Тарасівки, наближався передовий загін. Радянські воїни вступили у бій з нацистами, які були добре замасковані і вели сильний кулеметний та мінометний вогонь. Вибити їх з лісу було важко. Тоді воїни, серед яких були Василь Колесников і Віктор Сободаж, повзком по ріллі пробралися у тил фашистів і допомогли розгромити їх швидше. У цьому кривавому бою загинуло 28 солдатів з різних куточків України та Росії. Надвечір наша артилерія почала обстріл Злинки. Гітлерівці відступали, залишаючи село. О 23:00 радянські війська вступили в село по вулиці Привокзальній. Лише вранці артилерія була переправлена, оскільки усі мости були зруйновані, а частини Радянської Армії продовжили наступ.
ЦІКАВІ ФАКТИ, СЬОГОДЕННЯ
Останнім детальним дослідженням сучасного періоду цього регіону стала книга «Маловисківщина в роки Другої світової війни. Сторінки історії» Кіровоградського науковця і дослідника, земляка-краєзнавця Бориса Леонідовича Шевченка, що побачила світ у 2018 році. Саме це видання стало головним поштовхом для нового дослідження сторінок історії Злинки, адже з’ясувалися певні розбіжності у дуже важливих фактах щодо дати звільнення населеного пункту. Автор наводить виписки з «Журнала боевых действий 299-й стрелковой дивизии за март 1944 г.»: «…15 березня 1944 р. полки 299-ої стрілецької дивізії розпочали операцію зі звільнення Злинки. Після невдалих боїв біля залізничної станції Капустине та невдалих спроб утримати навколо себе оборонні позиції пізно ввечері 15 березня німці залишили Злинку.
Відступаючи, гітлерівці знищили міст та дві греблі в центрі села. Це ненадовго зупинило просування радянських військ, оскільки низину затопила вода і не було можливості переправити військову техніку. Перед тим, як радянські війська увійшли в Злинку, їм довелося зламати добре організовану німцями оборону. Це було зроблено посиленим стрілецьким батальйоном, який о 13 годині 15 березня розпочав штурм німецьких позицій». З «Журнала боевых действий 299-й стрелковой дивизии за март 1944 года»: «Командир
батальона капитан Дворник лично руководил операцией, используя 45 мм пушки для подавления пулеметных огневых точек прямой
наводкою, поддерживающей артиллерию, использовал для прорыва проволочных заграждений подавления огня минометных батарей противника. Несмотря на сильный сосредоточенный огонь артилерии, противник не оставил позиций. Энергичной атакой бойцы батальона ворвались в траншеи и только в рукопашной схватке сломали сопротивление немцев. Этот успех использовали части
дивизии и расширив прорыв вечером перешли к преследованию и к утру 16.03.1944 г. овладели Злынкой и Глодосами» [13, с.36,123].
Після закінчення війни учні шкіл допомагали розшукувати могили радянських солдатів, які були біля лісу, біля дороги, що веде
на Ташлик, на шкільному майданчику, на кладовищах. У 1956 році ці останки були перенесені і перепоховані у братській могилі у центрі села. Пам’ятник загиблим воїнам було виготовлено в Одеській художній майстерні та встановлено у 1956 році. Відкриття пам’ятника проходило урочисто, були запрошені родини загиблих. 37 загиблих, 12 із яких невідомі.
Через 75 років пошуковці змогли ідентифікувати імена 11 невідомих солдат, яких було перевезено з неіснуючого сьогодні хутора Водохранівка. У ході дослідження було встановлено, що Ново-Злинка — це частина села Олександрівки (Гапсино), населена вихідцями із Злинки. У 1925 році там нараховувалося 114 дворів та 246 мешканців. Валентина Федорівна Письменная, вчителька-пенсіонерка Злинської ЗШ №1 розповіла, що хутір Водохранівка був на межі трьох сусідніх сіл, між Плетеним Ташликом, Злинкою та Олександрівкою, відносився до Ново-Злинківської сільської ради, яка була у складі с.Олександрівка (Гапсино). На хуторі проживало шість родин, вона навіть прізвища
їх назвала. Перед війною усі вони перейшли до сіл Плетеного Ташлика та Гапсино. Саме із цих, найближчих до села Злинки точок, велись артобстріли: з хутора Анастасіївки — по залізничній станції Капустине, що на окраїні села Злинки, а з хутора Водохранівки — по
німецькому аеродромові, який розташовувався у Злинці. Тут базувалися Юнкерси-87. Пілотом одного з них був полковник Ганс-Ульріх Рудель, кращий льотчик штурмової авіації Третього рейху. Після війни він написав книгу спогадів «Пилот штуки», де не забув розповісти про своє перебування у січні 1944 року у Злинці і про бомбардування Малої Виски та Паліївки. З жовтня 1943 по березень 1944
року тут розміщувалися 1-ша та 2-га ескадрильї 5-ї штурмової нічної групи та її штаб, командирами були Йоханн Белльнер, згодом Руперт Фрост. (Б.Шевченко)
У цей час, під посиленим прикриттям танкової дивізії СС «Велика Німеччина», на залізничній станції декілька днів відвантажувалися і відправлялися на захід вагони. Тепер зрозуміло, чого усі навколишні села були звільнені 13 березня, Хмельове 14 березня, а Злинку нацисти утримували аж до 16 березня. Лише вночі з 15 на 16 вони остаточно вийшли із села. Отже, цілком ймовірно, що найбільше жертв було на х.Водохранівка, х.Анастасіївка, біля Тарасівки, навіть з боку села Капустине наступали наші воїни. Виходить, Злинка 2-3 доби була у своєрідному мішку. Перевіривши, чи не значаться віднайдені воїни у сусідніх селах Олександрівці, Плетеному Ташлику, Тарасівці, навіть Малій Висці та Хмельовому, місцеві дослідники зробили припущення, що коли у 1956 році відбулося перепоховання усіх солдатів із одиночних та братських могил прилеглих територій, то до с.Злинки були перевезені усі останки.
У пошуках невідомих імен допоміг відомий Кіровоградський науковець, краєзнавець Василь Даценко, який на підставі ЦАМО РФ, фонд 33, опис 11456, справа 327 добавив до списку похованих у братській могилі п’ять імен. Та на цьому пошуки не зупинилися. Злинчани
звернулися за допомогою до учениці Даценка, краєзнавиці, співробітниці ПП «Археолог», яке займається питаннями охорони та збереження культурної спадщини, Ольги Собчук. Через деякий час вона надала найточніші та вичерпні на сьогодні відомості про усіх воїнів, похованих у братській могилі с.Злинки, серед яких є прізвища ще трьох невідомих, а місцеві пошуковці віднайшли ще трьох. Злинська сільська рада виготовила ще одну додаткову меморіальну дошку з віднайденими іменами, яку було встановлено на братській могилі.
У день визволення Злинки та у дні державних свят на площу Слави приходять жителі та гості села, щоб вшанувати пам’ять тих,
хто загинув в ім’я того, щоб жили ми.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Дістатися до Злинки можна автомобілем або автобусами у напрямку Кропивницький–Умань, проїхавши села Велика Виска, Олександрівка, повернути ліворуч біля високої стели жовто-блакитного кольору із написом «Злинка». До села 7 км їхати по новій відремонтованій дорозі і ще 5 км по селу до центру.
Тетяна Юганова
[i]За матеріалами книги О.В. Голованової
«Злинка: від витоків до сьогодення»
(опубліковано з дозволу авторки)
Фото: Богдан Дроздов
