Село Хащувате Гайворонської міської ради Голованівського району
Меморіальний комплекс жертвам Голокосту «Хащуватська трагедія»
Історія нелюдського злочину — масового розстрілу, здійсненого нацистами та місцевими колаборантами 16 лютого 1942 року в невеличкому містечку Хащуватому. Історія трагедії єврейського населення Гайворонщини, котра вчить та застерігає від повторення. А пам’ять зберегли нащадки і втілили в найбільшому у Східній Європі меморіальному комплексі жертвам Голокосту «Хащуватська трагедія».
Село Хащувате Гайворонської міської ради Голованівського району,
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Містечко Хащувате відоме ще з ХVІІІ століття: воно згадане на декількох картах Російської імперії під різними назвами — Ходжеватоє, Ходчивоє. Дехто з дослідників вказує на існування поселення ще у 1362 році, але підтвердження даного факту не існує. Природно-історичні умови склалися найкращим чином для розвитку різного роду ремесел і торгівлі, чому власне сприяла переправа через річку Південний Буг, котру використовували ще подільські чумаки по дорозі до Криму. Відповідно це місце почало обростати об’єктами інфраструктури.
За переписом 1905 року в містечку налічувалося 720 дворів з населенням 4335 чоловік. За переписом 1926 року в Хащуватому проживало: євреїв — 3171 чоловік, українців — 2693, три росіянина, жителів інших національностей теж три. У містечку була залізнична станція. У дореволюційний період і аж до кінця 20-х років ХХ століття щотижня відбувався великий ярмарок. Діяла велика кількість олійнокрупорушних підприємств. У кузнях та стельмашнях виготовляли вози, брички, тачанки. Були тут єврейська та українські школи, лікарня, цирюльня, швацька майстерня, поштове відділення, синагога, церква, пізніше кінотеатер. Центр містечка ряснів торговими рядами з різноманітними крамничками, майстернями, перукарнями і навіть фотоательє. Після колективізації та експропріації майна в Хащуватому у 1930 році утворили п’ять колгоспів. У 1931 році створили машинно-тракторну станцію. Після голоду 1932-1933 років, котрий, за дослідженнями пошуковців, забрав безповоротно 32 мешканців містечка, Хащувате, тоді в складі Грушківського району Одеської області, продовжувало залишатися доволі перспективним та квітучим поселенням.
Власне, в такому стані його мешканці і зустріли початок Другої світової війни. Майже все чоловіче населення пішло до лав Червоної армії.
Окупація містечка нацистською Німеччиною почалася 29 липня 1942 року.
З першого моменту вступу нацистів на територію Гайворонщини почали діяти спеціальні групи по виявленню та знищенню комуністів, комісарів, циган та євреїв. Вони носили назву «ейнзацгруппен». Знайшовши найвпливовіши членів єврейської громади, примусили їх скласти адресні списки єврейських сімей, нібито для відселення їх у гето, іменовані окупантами «єврейські квартали». Насправді таким чиноном формувалися розстрільні списки. Окупаційний режим здійснював військові злочини руками місцевих поліцаїв-колаборантів. Серед них був Павло Кравченко, командир розстрільної команди, перелік злочинів котрого не обмежується тільки подіями 16 лютого 1942 року. На руках кривавого садиста багато розстрілів на території Гайворонщини: розстріл єврейської сім’ї Горфінкель у жовтні 1941 року, участь у рострілі семи євреїв у с.Берестяги в лютому 1942 року, ростріл 30 чоловік в Хащуватому вже в березні 1942, ростріл єврейки Кучерявої літом того ж 1942 року. Сліди ката були виявлені правоохоронними органами тільки у 1992 році у місті Усурійську Приморського Краю Російської Федерації. Очікуючи на екстрадицію до України, він помер.
На щастя, є історії не тільки антигероїв, але й героїв. Прикладом такого маловідомого героїзму є Ісак Іванович Працьовитий 1909 року народження, котрий у період окупації працював на ваговій станції с.Таужне. Наприкінці жовтня 1941 року йому стала відома інформація про відправку потягу з євреями до бершадського гето і частини земляків на примусові роботи до рейху, про що він повідомив партизанський загін, котрий діяв в межах с.Червоне. На залізничному перегоні Таужне–Мощена партизани зупинили потяг і звільнили бранців. За цю співпрацю Ісака Івановича і розстріляли 8 листопада 1941 року. Цю історію розповідала вже його дочка Наталія Працьовита і її сестра Галина.
Кривава вакханалія розстрілу, пізніше іменована як Хащуватська трагедія, відбувалася за завчасно продуманим планом. Колаборанти розсортували євреїв. В одну хату зганяли по 4-5 сімей. 12 лютого 1942 року чоловіків примусили розчищати яму глинища від снігу.
Поліцаї, загальною кількістю до 60 чоловік, розділилися на групи: із самого ранку 16 лютого одні заганяли людей до клубу, інші відбирали групи по 20 чоловік і конвоювали їх до місця розстрілу. До того самого глинища. Ще одна команда забирала цінні речі, примушувала роздягатися і розстрілювала. День був сповнений глухими залпами рушниць, людськими передсмертними зойками та дитячим плачем і криком. Це криваве свято пекла на землі тривало до 20 лютого. Із 16 до 20 лютого було вбито близько 1000 євреїв, 376 з котрих — діти.
Загалом під час окупації в межах району було розстріляно та закатовано 1726 осіб, серед яких 451 дитина.
Були серед жертв цього апофеозу людської ненависті і ті, кому вдалося вижити і навіть потім допомогти виявити вбивць і катів їхніх рідних та близьких.
Перш за все слід згадати про тодішнього ще юнака Ісаака Криса. Перед війною він служив в армії і в перші дні потрапив до полону в районі Умані, звідти втік до рідного Хащуватого. Коли його разом з родиною загнали до клубу, зрозумів, що має відбуватися, і заховався у суфлерській будці. Три дні сидів непорушно, аби себе не видати, слухаючи жахливі крики та дитячий плач. Потім втік, коли все стихло, добрався до сусіднього села Салькового, де знайшов притулок у сім’ї Радзієвських. Через чотири місяці, за великої небезпеки бути виявленим, був перевезений до Бершаді в гето, де, незважаючи на жахливі умови, вижив, а після закінчення війни повернувся і викрив десятьох катів.
Вижила і Віра Ташлицька. Вона впала до ями, але куля її не зачепила. Дівчина лежала серед роздягнених до нага трупів і бо-
ялася поворухнутися. Бачила, як розстрілюють всіх з її родини. Пролежала до ночі, а потім добралася до сусіднього Салькового, де знайшла прихисток у родині Левицьких.
Юхим Іванович, Валентина Карпівна та їхня дочка Евеліна стали для 11-річної Віри другою родиною. Через сімнадцять років Віра
впізнала одного зі своїх вбивць в одному з містечок Уралу, вказала на нього і того, після суду в Гайвороні, розстріляли.
СЬОГОДЕННЯ
Хоч сплинуло багато років, не забуті ні злочинці, котрі здійснили це страшне людовбивство, ні невинно убієнні жертви, пам’ять про яких зберігається в душах усіх гайворонців. Саме тому і 27 січня, в день пам`яті жертв Голокосту в Україні, і 16 лютого — в день початку розстрілів, і 8 травня — в День памяті та примирення в невеличкому селищі Хащуватому біля обеліску Слави, де на двох стелах викарбувані прізвища близько 200 жителів села єврейської національності, що пропали безвісти, збираються люди із різних міст України, близького та далекого зарубіжжя — Росії, Узбекистану, США, Ізраїлю, Німеччини, аби пом’янути всіх мучеників, страчених нацистським режимом, всіх, хто став жертвою людоненависті, ксенофобії та національної нетерпимості. Приїжджають сім’ями, разом з дітьми й онуками, щоб згадати своїх рідних, що лежать у цих братських могилах.
У квітні 2013 року Міністерство культури України місце розстрілу на єврейському кладовищі у Хащуватому оголосило пам’ятником
культурної спадщини місцевого значення і внесло до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
Ідея створення меморіального комплексу належала Борису Ташлицькому, родичу Віри Ташлицької, яка вижила у дні розстрілів.
Найпершими меценатами стали відомі члени єврейської громади, рідні яких теж поховані в братській могилі, — Ігор Крутий, Іларіон та
Юхим Мармери, Леонід Купітман, Леонард Лідберг т а і нші. В осени 2 013 р оку р озпочали будівельні роботи. Навесні 2014 року меморіал був споруджений, але пошук імен людей, похованих в братській могилі, триває й донині.
Одразу за воротами меморіального комплексу — кладовище. На ньому поховані ті, кого у свій час виселили, хто зміг втекти, хто воював у лавах Червоної армії, а з часом повернулися до рідного села, а коли померли, були поховані на новому кладовищі, яке є частиною культури єврейського народу.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Дістатися до Хащуватого можна власним авто трасою Р 71 Балта–Ладижин, дорогою Т 0207 або автобусами Джулинка–Великі Трояни, Київ–Подільськ, Гайворон–Кропивницький, Вінниця–Миколаїв, Гайворон–Умань, Гайворон–Київ.
Микола Працьовитий,
науковий співробітник
Гайворонського краєзнавчого музею
Містечко Хащувате відоме ще з ХVІІІ століття: воно згадане на декількох картах Російської імперії під різними назвами — Ходжеватоє, Ходчивоє. Дехто з дослідників вказує на існування поселення ще у 1362 році, але підтвердження даного факту не існує. Природно-історичні умови склалися найкращим чином для розвитку різного роду ремесел і торгівлі, чому власне сприяла переправа через річку Південний Буг, котру використовували ще подільські чумаки по дорозі до Криму. Відповідно це місце почало обростати об’єктами інфраструктури.
За переписом 1905 року в містечку налічувалося 720 дворів з населенням 4335 чоловік. За переписом 1926 року в Хащуватому проживало: євреїв — 3171 чоловік, українців — 2693, три росіянина, жителів інших національностей теж три. У містечку була залізнична станція. У дореволюційний період і аж до кінця 20-х років ХХ століття щотижня відбувався великий ярмарок. Діяла велика кількість олійнокрупорушних підприємств. У кузнях та стельмашнях виготовляли вози, брички, тачанки. Були тут єврейська та українські школи, лікарня, цирюльня, швацька майстерня, поштове відділення, синагога, церква, пізніше кінотеатер. Центр містечка ряснів торговими рядами з різноманітними крамничками, майстернями, перукарнями і навіть фотоательє. Після колективізації та експропріації майна в Хащуватому у 1930 році утворили п’ять колгоспів. У 1931 році створили машинно-тракторну станцію. Після голоду 1932-1933 років, котрий, за дослідженнями пошуковців, забрав безповоротно 32 мешканців містечка, Хащувате, тоді в складі Грушківського району Одеської області, продовжувало залишатися доволі перспективним та квітучим поселенням.
Власне, в такому стані його мешканці і зустріли початок Другої світової війни. Майже все чоловіче населення пішло до лав Червоної армії.
Окупація містечка нацистською Німеччиною почалася 29 липня 1942 року.
З першого моменту вступу нацистів на територію Гайворонщини почали діяти спеціальні групи по виявленню та знищенню комуністів, комісарів, циган та євреїв. Вони носили назву «ейнзацгруппен». Знайшовши найвпливовіши членів єврейської громади, примусили їх скласти адресні списки єврейських сімей, нібито для відселення їх у гето, іменовані окупантами «єврейські квартали». Насправді таким чиноном формувалися розстрільні списки. Окупаційний режим здійснював військові злочини руками місцевих поліцаїв-колаборантів. Серед них був Павло Кравченко, командир розстрільної команди, перелік злочинів котрого не обмежується тільки подіями 16 лютого 1942 року. На руках кривавого садиста багато розстрілів на території Гайворонщини: розстріл єврейської сім’ї Горфінкель у жовтні 1941 року, участь у рострілі семи євреїв у с.Берестяги в лютому 1942 року, ростріл 30 чоловік в Хащуватому вже в березні 1942, ростріл єврейки Кучерявої літом того ж 1942 року. Сліди ката були виявлені правоохоронними органами тільки у 1992 році у місті Усурійську Приморського Краю Російської Федерації. Очікуючи на екстрадицію до України, він помер.
На щастя, є історії не тільки антигероїв, але й героїв. Прикладом такого маловідомого героїзму є Ісак Іванович Працьовитий 1909 року народження, котрий у період окупації працював на ваговій станції с.Таужне. Наприкінці жовтня 1941 року йому стала відома інформація про відправку потягу з євреями до бершадського гето і частини земляків на примусові роботи до рейху, про що він повідомив партизанський загін, котрий діяв в межах с.Червоне. На залізничному перегоні Таужне–Мощена партизани зупинили потяг і звільнили бранців. За цю співпрацю Ісака Івановича і розстріляли 8 листопада 1941 року. Цю історію розповідала вже його дочка Наталія Працьовита і її сестра Галина.
Кривава вакханалія розстрілу, пізніше іменована як Хащуватська трагедія, відбувалася за завчасно продуманим планом. Колаборанти розсортували євреїв. В одну хату зганяли по 4-5 сімей. 12 лютого 1942 року чоловіків примусили розчищати яму глинища від снігу.
Поліцаї, загальною кількістю до 60 чоловік, розділилися на групи: із самого ранку 16 лютого одні заганяли людей до клубу, інші відбирали групи по 20 чоловік і конвоювали їх до місця розстрілу. До того самого глинища. Ще одна команда забирала цінні речі, примушувала роздягатися і розстрілювала. День був сповнений глухими залпами рушниць, людськими передсмертними зойками та дитячим плачем і криком. Це криваве свято пекла на землі тривало до 20 лютого. Із 16 до 20 лютого було вбито близько 1000 євреїв, 376 з котрих — діти.
Загалом під час окупації в межах району було розстріляно та закатовано 1726 осіб, серед яких 451 дитина.
Були серед жертв цього апофеозу людської ненависті і ті, кому вдалося вижити і навіть потім допомогти виявити вбивць і катів їхніх рідних та близьких.
Перш за все слід згадати про тодішнього ще юнака Ісаака Криса. Перед війною він служив в армії і в перші дні потрапив до полону в районі Умані, звідти втік до рідного Хащуватого. Коли його разом з родиною загнали до клубу, зрозумів, що має відбуватися, і заховався у суфлерській будці. Три дні сидів непорушно, аби себе не видати, слухаючи жахливі крики та дитячий плач. Потім втік, коли все стихло, добрався до сусіднього села Салькового, де знайшов притулок у сім’ї Радзієвських. Через чотири місяці, за великої небезпеки бути виявленим, був перевезений до Бершаді в гето, де, незважаючи на жахливі умови, вижив, а після закінчення війни повернувся і викрив десятьох катів.
Вижила і Віра Ташлицька. Вона впала до ями, але куля її не зачепила. Дівчина лежала серед роздягнених до нага трупів і бо-
ялася поворухнутися. Бачила, як розстрілюють всіх з її родини. Пролежала до ночі, а потім добралася до сусіднього Салькового, де знайшла прихисток у родині Левицьких.
Юхим Іванович, Валентина Карпівна та їхня дочка Евеліна стали для 11-річної Віри другою родиною. Через сімнадцять років Віра
впізнала одного зі своїх вбивць в одному з містечок Уралу, вказала на нього і того, після суду в Гайвороні, розстріляли.
СЬОГОДЕННЯ
Хоч сплинуло багато років, не забуті ні злочинці, котрі здійснили це страшне людовбивство, ні невинно убієнні жертви, пам’ять про яких зберігається в душах усіх гайворонців. Саме тому і 27 січня, в день пам`яті жертв Голокосту в Україні, і 16 лютого — в день початку розстрілів, і 8 травня — в День памяті та примирення в невеличкому селищі Хащуватому біля обеліску Слави, де на двох стелах викарбувані прізвища близько 200 жителів села єврейської національності, що пропали безвісти, збираються люди із різних міст України, близького та далекого зарубіжжя — Росії, Узбекистану, США, Ізраїлю, Німеччини, аби пом’янути всіх мучеників, страчених нацистським режимом, всіх, хто став жертвою людоненависті, ксенофобії та національної нетерпимості. Приїжджають сім’ями, разом з дітьми й онуками, щоб згадати своїх рідних, що лежать у цих братських могилах.
У квітні 2013 року Міністерство культури України місце розстрілу на єврейському кладовищі у Хащуватому оголосило пам’ятником
культурної спадщини місцевого значення і внесло до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
Ідея створення меморіального комплексу належала Борису Ташлицькому, родичу Віри Ташлицької, яка вижила у дні розстрілів.
Найпершими меценатами стали відомі члени єврейської громади, рідні яких теж поховані в братській могилі, — Ігор Крутий, Іларіон та
Юхим Мармери, Леонід Купітман, Леонард Лідберг т а і нші. В осени 2 013 р оку р озпочали будівельні роботи. Навесні 2014 року меморіал був споруджений, але пошук імен людей, похованих в братській могилі, триває й донині.
Одразу за воротами меморіального комплексу — кладовище. На ньому поховані ті, кого у свій час виселили, хто зміг втекти, хто воював у лавах Червоної армії, а з часом повернулися до рідного села, а коли померли, були поховані на новому кладовищі, яке є частиною культури єврейського народу.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Дістатися до Хащуватого можна власним авто трасою Р 71 Балта–Ладижин, дорогою Т 0207 або автобусами Джулинка–Великі Трояни, Київ–Подільськ, Гайворон–Кропивницький, Вінниця–Миколаїв, Гайворон–Умань, Гайворон–Київ.
Микола Працьовитий,
науковий співробітник
Гайворонського краєзнавчого музею