Село Бандурове Красносілківської сільської ради Олександрівського району
Путівник Кіровоградщини / Туристичні об’єкти / Історичні

Братська могила полеглих при визволенні села і стела пам’яті односельців, які загинули в роки Другої світової війни

Братська могила полеглих при визволенні села  і стела пам’яті односельців, які загинули в роки Другої світової війни
Меморіальний комплекс у невеликому селі видно з дороги. Фігура воїна-визволителя над братською та портрети загиблих односельців на червоній плиті нагадують подорожнім про події Другої світової.
Село Бандурове Красносілківської сільської ради Олександрівського району,
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
5 серпня 1941 року гітлерівські війська окупували село Бандурове. Спочатку бруківкою промчалася на мотоциклах розвідка, а потім ввійшли танки. Три з них зупинилися біля церкви, де зібрався чималий гурт селян. Коли люди побачили чужоземців, почали було втікати. Іван Максимович Подолін, який знав німецьку, почувши, що говорять танкісти, став просити людей зупинитися. Найдопитливішими, звісно, були діти. Вони близько підійшли до броньованих машин. Німці стали пригощати малечу солодощами, галетами. Потім рушила колона ворожих солдатів. Довго йшла. Село почали бомбити, але тільки одна бомба розірвалася, не завдавши нікому ніякої шкоди, інші не спрацювали.

Усім охочим нова влада виділила по 1 гектару землі. На незручних землях («невдобах»), як і раніше, сіяли коноплі, садили баштан, вирощували тютюн.
Відомо, що партизанський загін імені Ворошилова був сформований 3 серпня 1941 року з винищувального батальйону, командиром якого став Андрій Степанович Куценко (Дуб), комісаром — Гнат Степанович Беркін. Загін діяв до 15 грудня 1943 року на території Кам’янського, Олександрівського, Смілян- ського, Чигиринського та Златопільського районів. До нього входило 12 підпільно-диверсійних груп, які проводили агітроботу серед мирного населення, диверсійну роботу, передавали в Центр розвідувальні дані про кількість та напрямки пересування ворожої живої сили та військової техніки, вели так звану «рейкову» війну на залізниці, розповсюджували листівки... Загін поповнювали місцеві жителі. Дії народних месників були дошкульними для окупантів, тож вони вирішили покінчити з партизанським загоном, основна база якого знаходилась в Кам’янському лісі, неподалік Бандурового. 4 квітня 1943 року о 2-й годині ночі ліс оточили каральні війська, скрізь перекрили та замінували дороги, стежки, виходи, облаштували кулеметні гнізда. До лісу підійшла бронетехніка, була задіяна артилерія та авіація, яка базувалася на Кіровоградському військовому аеродромі.

Партизанська розвідка доповіла командиру загону Андрію Степановичу Куценку про ситуацію, що склалася, і що вийти з оточення буде дуже і дуже складно. А тим часом 14 ворожих літаків почали методично поливати кулеметним свинцем і бомбити ліс. Загін став маневрувати з одного кварталу лісу в інші. Після бомбардування й артобстрілу розпочався наступ каральних військ зі всіх кінців Кам’янського лісу. В операції брала участь жандармерія із Кам’янського, Єлизаветградківського, Чигиринського і Златопільського районів. Штаб загону наказав зайняти найвищу височину з боку фронту місцевої поліції, а гітлерівців підпустили на 10-15 метрів і тільки тоді вирішили відкрити вогонь. Так і сталося. До того ж партизани пішли в атаку, чого ворог не чекав, а тому в паніці, кидаючи зброю, став тікати. Отже, цей бій партизани виграли, до того ж — без втрат. Отямившись, ворог розпочав організовувати другу облаву.
Та з настанням сутінок побоявся потикатися в ліс. Тим часом штаб ухвалив рішення: під покровом ночі залишити місце перебування і невеликими групами вийти з оточення, розійтися по навколишніх селах, щоб потім у відповідному місці у визначений час зібратися знову і продовжити боротьбу з ворогом. Облога Кам’янського лісу тривала ще три дні, а потім в пошуках партизанів каральні загони прочісували такі лісові масиви, як Дубрава, Тарапунь, Грушківський... Та марно: партиза- ни мов крізь землю провалилися. Та вже 30 червня 1943 року вони дали про себе знати: в селі Івангороді напали на приміщення поліції, звільнивши 57 осіб заарештованих, частина з яких влилися в партизанський загін.

15 грудня партизанський загін 1943 року влився в склад Червоної Армії.

У Бандуровому, як і в інших селах, молодь забирали на примусові роботи до Німеччини. Староста і поліцаї повідомляли селян про дні облави, та все ж багатьох не вдалося вберегти.

Ось як про своє перебування на чужині розповіла Мотрона Гаврилівна Кучер: «...Після чергової облави нацистів нас, восьмеро дівчат, вантажівкою відвезли в сусіднє місто Кам’янку Черкаської області і розмістили в будівлі школи. Потім хлопців і дівчат з різних сіл заштовхали в один вагон-«телятник», і потяг рушив. Хліб просяний давали, з вагона не випускали. На кордоні з Німеччиною пройшли медкомісію в якомусь містечку, нас помили в лазні, поробили щеплення, казали, що від віспи. У розподільчому таборі, куди нас привезли, хлопців забрали першими, потім нас, дівчат, поставили в ряд. Мене й Галину (з Івангорода. – авт.) «облюбували» дві німкені. Спочатку нагодували, як нам здалося, в якомусь ресторанчику, а потім повели на станцію, ми сіли в пасажирський вагон і поїхали. На одній зупинці я з німкенею зійшла, а Галина зі своєю поїха- ла далі. Пізніше німкені нас звели, ми обмінялися адресами, писали одна одній листи, обмінювалися фотографіями.

У подружжя, де я стала працювати, дітей не було, тож мене вважали своєю дочкою... Хазяїн мав свій невеличкий м’ясокомбінат. За стіл їсти сідали усі разом. Коли американці звільнили територію, хазяїн відвіз мене в один зі збірних пунктів для відправки на Батьківщину. Один раз німець привозив мені їсти. Більше ми з ним не бачилися.

Та не відразу нас, остарбайтерів, повезли додому. В одній із наших військових частин, куди я потрапила з іншими дівчатами, заготовляли сіно для худоби. Довелось і корів доїти, й одноконкою відправляти молоко на приймальний пункт. Писала листи додому, слала фотографії. Дорога до рідної домівки була довгою. Та, слава Богу, повернулася живою...»

7 січня 1944 року — у перший день Різдва Христового — 69-та стрілецька дивізія під командуванням Кирила Джахуа із 20-го стрілецького корпусу 4-ої гвардійської армії 2-го Українського фронту остаточно звільнила Бандурове від окупантів.

Тоді в школі і великім наметі розмістився похідний госпіталь. Сільські жінки та дівчата по три-чотири доби підряд чергували, доглядали, виходжували поранених солдатів різних національностей, серед яких були і тяжкопоранені.

Солдати пішли на захід, там ще гриміла війна. У село продовжували надходити похоронки. Чорним маренням війни вони сідали то в один двір, то в інший. 93 односельці не повернулися зі смертельних доріг війни до своїх домівок.

СЬОГОДЕННЯ
Меморіал завжди доглянутий. Багато років тому у село приїздили рідні загиблих за визволення села. Зараз таких візитів нема, у пам’ятні дати сюди приходять вдячні бандурівці, щоб віддати шану полеглим.

ЯК ДІСТАТИСЯ
До Бандурового можна добратися автобусом Олександрвка–Ставидла або власним авто.

За матеріалами книги Василя Білошапки, Миколи Коломійця «Заховалось під крилом діброви...» підготувала Тетяна Юганова
Дякуємо за допомогу у підготовці публікації Іванові Богаченку
Братська могила полеглих при визволенні села  і стела пам’яті односельців, які загинули в роки Другої світової війни
Братська могила полеглих при визволенні села  і стела пам’яті односельців, які загинули в роки Другої світової війни
Братська могила полеглих при визволенні села  і стела пам’яті односельців, які загинули в роки Другої світової війни
Братська могила полеглих при визволенні села  і стела пам’яті односельців, які загинули в роки Другої світової війни
Братська могила полеглих при визволенні села  і стела пам’яті односельців, які загинули в роки Другої світової війни
Братська могила полеглих при визволенні села  і стела пам’яті односельців, які загинули в роки Другої світової війни
Братська могила полеглих при визволенні села  і стела пам’яті односельців, які загинули в роки Другої світової війни
Братська могила полеглих при визволенні села  і стела пам’яті односельців, які загинули в роки Другої світової війни