Село Митрофанівка Новгородківського району
Братська могила полеглих при визволенні села і стела загиблим односельцям
У центрі невеликої Митрофанівки — велика стела: з 320 митрофанівців, які воювали у Другій світовій, загинуло 269; неподалік стели братська могила, в якій покояться більше 700 визволителів села.
Село Митрофанівка Новгородківського району,
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Гітлерівська окупація розпочалася для митрофанівців 5 серпня 1941 року і закінчилася 9 грудня 1943 року. Близько тижня у селі стояли італійські частини. Невдовзі на зміну їм вступили німецькі частини і відразу почали встановлювати «новий порядок». З перших днів почалося насильне вивезення людей до Німеччини. Серед вивезених були Марія Стецко, Афанасія Дерев’янко, Марія Вершиніна, Мотрона Козельська, Олександра Чайка, Любов Турлюн, Марія Войтиховська, Марія Тимко, Микола Бондар, Василь Люденко, Варвара Зануда.
А в окупованому селі, згадувала Віра Сидоренко, гітлерівці ганяли рити окопи, відправляли на будівництво насипної залізничної дороги, що в Медеровому, — «гужтруд» називали цю повинність. Колгоспи перейменували в громадські двори.
У цей чорний період кожен прагнув вижити і дочекатися своїх. І от якось зі сходу долинув віддалений гул канонади. З кожним днем він все наростав, поки зрештою похмурого жовтневого дня звідти загриміло по-справжньому розкотисто і повноголосо.
Прорвавши оборону ворога на Дніпрі, війська 2-го Українського фронту перейшли в навальний наступ і почали звільняти один населений пункт за іншим. Одержавши дозвіл, танкісти лавиною посунули на ворога. Спершу все складалося якнайкраще: змітаючи на своєму шляху ворожі заслони, радянські бронемашини прорвалися до залізничної лінії Знам’янка-Миколаїв і перерізали її біля станції Шарівка, в шести кілометрах від Митрофанівки. Але тим часом фашисти оговталися. Розгорівся запеклий бій. Відірвані від своїх військ більш ніж на 30 км, танкісти билися мужньо. Але сили були нерівні, а пальне й боєприпаси закінчувалися. Особливо великі втрати несли воїни від ворожої авіації.
Поле стрясалося від сильних вибухів, танки горіли, як свічі, огортаючись чорним ядучим димом, що застилав пів неба. Під вечір бій почав стихати. Багато митрофанівців, тамуючи глибокий душевний біль, ризикуючи власним життям, відважилися на пошуки танкістів, яких ще можна було врятувати.
Люди, що рятували танкістів, знали, що наражаються на смертельну небезпеку, та все ж ішли на це святе діло свідомо і мужньо: Борис Микитюк, Віра Косенко, Петро Цапко, Олександра Гомон, Одарка Петецька, Микола Данасієнко, Секрета Данасієнко, яка під час облави сховала пораненого танкіста — росіянина Олексія Івашкова на ліжку, накривши рядном та поклавши зверху поруч всіх своїх дітей. Лікував поранених старенький фельдшер. Усього митрофанівські патріоти врятували близько двадцяти бійців і командирів. Деякі з них невдовзі стали в стрій.
На світанку 8 грудня 1943 року почалося визволення Митрофанівки, а 9 грудня село було визволене від фашистів. Більше 700 бійців різних національностей назавжди залишились лежати у митрофанівській землі.
Спокій полеглих береже воїн-визволитель, що навічно застиг у бронзі. Сільчани свято бережуть пам’ять про тих, хто завоював для них мир, свідченням є охайна та доглянута братська могила.
Близько 320 жителів села Митрофанівки брали участь у боях проти гітлерівців у роки Другої світової війни, 269 з них загинули. 98 нагороджені орденами і медалями, у більшості посмертно. У пам’ять про них у селі стоїть стела.
СЬОГОДЕННЯ
У селі не лишилося в живих учасників бойових дій та ветеранів війни, немає й тих, хто рятував танкістів у далекому 1943 році. Вони живуть у світлих спогадах та на фото, які зберігаються у шкільному музеї.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Дістатися до Митрофанівки можна автобусами Кропивницький-Митрофанівка, Олександрія-Митрофанівка.
Зоя Шевченко, Тетяна Юганова
Дякуємо за допомогу у підготовці
матеріалу Любові Гурій
Гітлерівська окупація розпочалася для митрофанівців 5 серпня 1941 року і закінчилася 9 грудня 1943 року. Близько тижня у селі стояли італійські частини. Невдовзі на зміну їм вступили німецькі частини і відразу почали встановлювати «новий порядок». З перших днів почалося насильне вивезення людей до Німеччини. Серед вивезених були Марія Стецко, Афанасія Дерев’янко, Марія Вершиніна, Мотрона Козельська, Олександра Чайка, Любов Турлюн, Марія Войтиховська, Марія Тимко, Микола Бондар, Василь Люденко, Варвара Зануда.
А в окупованому селі, згадувала Віра Сидоренко, гітлерівці ганяли рити окопи, відправляли на будівництво насипної залізничної дороги, що в Медеровому, — «гужтруд» називали цю повинність. Колгоспи перейменували в громадські двори.
У цей чорний період кожен прагнув вижити і дочекатися своїх. І от якось зі сходу долинув віддалений гул канонади. З кожним днем він все наростав, поки зрештою похмурого жовтневого дня звідти загриміло по-справжньому розкотисто і повноголосо.
Прорвавши оборону ворога на Дніпрі, війська 2-го Українського фронту перейшли в навальний наступ і почали звільняти один населений пункт за іншим. Одержавши дозвіл, танкісти лавиною посунули на ворога. Спершу все складалося якнайкраще: змітаючи на своєму шляху ворожі заслони, радянські бронемашини прорвалися до залізничної лінії Знам’янка-Миколаїв і перерізали її біля станції Шарівка, в шести кілометрах від Митрофанівки. Але тим часом фашисти оговталися. Розгорівся запеклий бій. Відірвані від своїх військ більш ніж на 30 км, танкісти билися мужньо. Але сили були нерівні, а пальне й боєприпаси закінчувалися. Особливо великі втрати несли воїни від ворожої авіації.
Поле стрясалося від сильних вибухів, танки горіли, як свічі, огортаючись чорним ядучим димом, що застилав пів неба. Під вечір бій почав стихати. Багато митрофанівців, тамуючи глибокий душевний біль, ризикуючи власним життям, відважилися на пошуки танкістів, яких ще можна було врятувати.
Люди, що рятували танкістів, знали, що наражаються на смертельну небезпеку, та все ж ішли на це святе діло свідомо і мужньо: Борис Микитюк, Віра Косенко, Петро Цапко, Олександра Гомон, Одарка Петецька, Микола Данасієнко, Секрета Данасієнко, яка під час облави сховала пораненого танкіста — росіянина Олексія Івашкова на ліжку, накривши рядном та поклавши зверху поруч всіх своїх дітей. Лікував поранених старенький фельдшер. Усього митрофанівські патріоти врятували близько двадцяти бійців і командирів. Деякі з них невдовзі стали в стрій.
На світанку 8 грудня 1943 року почалося визволення Митрофанівки, а 9 грудня село було визволене від фашистів. Більше 700 бійців різних національностей назавжди залишились лежати у митрофанівській землі.
Спокій полеглих береже воїн-визволитель, що навічно застиг у бронзі. Сільчани свято бережуть пам’ять про тих, хто завоював для них мир, свідченням є охайна та доглянута братська могила.
Близько 320 жителів села Митрофанівки брали участь у боях проти гітлерівців у роки Другої світової війни, 269 з них загинули. 98 нагороджені орденами і медалями, у більшості посмертно. У пам’ять про них у селі стоїть стела.
СЬОГОДЕННЯ
У селі не лишилося в живих учасників бойових дій та ветеранів війни, немає й тих, хто рятував танкістів у далекому 1943 році. Вони живуть у світлих спогадах та на фото, які зберігаються у шкільному музеї.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Дістатися до Митрофанівки можна автобусами Кропивницький-Митрофанівка, Олександрія-Митрофанівка.
Зоя Шевченко, Тетяна Юганова
Дякуємо за допомогу у підготовці
матеріалу Любові Гурій
