Село Красносілка Олександрівського району
Обеліск Слави односельчанам, полеглим у Другій світовій війні
У центрі села, неподалік сільської ради, стоїть великий обеліск. Це вдячні красносілківці увіковічнили пам’ять про земляків, які загинули у лихолітті Другої світової. Біля пам’ятного знака у дні свят згадують і тих, хто жив в окупації, боровся з ворогом та чекав на повернення близьких і рідних з фронту.
Село Красносілка Олександрівського району,
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Наприкінці першого місяця літа 1941 року — 20 червня — відбувся випускний вечір, грав духовий оркестр. 21-го випускники за традицією за селом зустрічали схід сонця. Усі були радісні, збуджені, веселі. Директор школи Степан Шаповал десь роздобув вантажівку, і всіх привезли в Олександрівку, щоб сфотографуватися на пам’ять.
Про початок війни жителі Красносілки дізнались опівдні 22 червня. Була неділя. Колгоспники відпочивали, зібравшись на вулицях чи у дворах. У селі було декілька простеньких детекторних приймачів, і саме їх власники першими почули страшне повідомлення. А вже увечері виконавець сільської ради відвідав подвір’я трьох водіїв — Олекси Мельника, Сергія Оксанича та Бориса Телевного і передав наказ: «23 червня 1941 року на машинах на 7 годину ранку прибути в Олександрівку». Разом з ними були мобілізовані Іван Крамар, Іван Дзюра, Олексій Пустовіт, Микола Гетьман і Федір Шмарко. Наприкінці липня оголосили мобілізацію всіх військовозобов’язаних з 1894-го до 1925-го року народження включно і направили їх у військкомат. На той час було мобілізовано 65 чоловіків. Було направлено три бригади в село Попівку Смілянського району рити окопи. Тодішній голова сільської ради Іван Бойко організував евакуацію корів трьох колгоспів на схід, за Дніпро. Худобу, яку не встигли евакуювати, колгоспники розібрали по дворах, а навесні 1944 року повернули колгоспам.
30 червня 1941 року сільвиконком розпочав формування народного ополчення (інша назва цього формування — «винищувальний батальйон»), куди входили чоловіки непризовного віку, юнаки, жінки. До сільської ради були зібрані всі мисливські рушниці для озброєння ополченців. Люди в нічний час чергували вулицями села, охороняли колгоспне майно від диверсантів та злодіїв.
Уже 3 серпня 1941 року о 10 годині ранку в село вступила перша моторизована гітлерівська частина. Мотоцикли, танки, бронетранспортери та інша техніка пересувалася вулицями села до 18 години вечора. Ніякого оборонного бою за село не було. Красносілка — крайній західний населений пункт Олександрівщини, тому вона була окупована першою серед сіл району.
У перші години свого перебування в селі окупанти вибили в сільській раді три вікна, двері, побили телефонний апарат, шафи, викинули на вулицю всі справи, що були там. Через два місяці після захоплення села у вересні 1941 року був створений перший орган окупаційної влади на селі — сільська управа. На сходці селян обрали старосту управи. У жовтні 1941 року при сільській управі окупанти організували сільську поліцію («шутсмани», або «шуцмани») у складі восьми осіб. Колишні колгоспи були перетворені в громадські двори на чолі зі старшиною. Кожен старшина громадського двору виконував розпорядження сільського старости, районної управи та крайсландірта (начальника районного управління сільського господарства). Бригадирів призначали старшини громадських дворів. Члени громадських дворів (колишні колгоспники) були лише робочою силою. На них покладалися тільки обов’язки і не надавалося ніяких прав. Праця не оплачувалася. Окупанти зберегли радянську колгоспну систему. У червні 1942 року гітлерівці вирішили перевести господарства на приватну основу, вони наказували селянам сіяти тютюн, садити картоплю та усе, що потрібне для фронту. Над усіма органами місцевої влади стояв комендант Красносілки і навколишніх сіл Отто Міхель. З перекладачем він їздив на мотоциклі вулицями села, заглядав у двори і виганяв нагайкою тих, хто був вдома. Отто Міхель не любив донощиків. Був випадок, коли один селянин почав було наговорювати на іншого, як тут же отримав нагайкою по плечах. Яким би не був німець — добрим чи злим — його однаково боялися. І все ж на роботі селяни намагалися «сачкувати» — не хотіли працювати на чужинців. Та досить було комусь збентежено гукнути: «Міхель їде», як тут же всі приступали до роботи. «...Ми часто проїжджали попід лісом, — згадує минуле житель села Ставидел Петро Нізельський. — Бачили в засідці партизанів. І вони нас, звісно, бачили. Але не стріляли. Не стріляли, бо Міхель мав із ними таємний зв’язок: поставляв у ліс медикаменти, зброю, вибухівку, продукти харчування. Коли гітлерівці відступали, Міхель кликав мене із собою. Я відмовився. Прощаючись, він сказав: «Петер, бережи хліб. Скоро весна. Думай сьогодні, чим сіяти будеш...» З такими словами ускочив на ходу в кузов автомобіля і поїхав. Отакий був німець».
Окупаційний режим викликав опір місцевого населення — розгортався партизанський рух. На території Красносілки в Кам’янському та Кримчанському лісах діяли два партизанські загони. У Кримчанському лісі командиром був Пилип Іщенко. Часто партизани організовували диверсійні акти, порушували зв’язок, різали телефонні й телеграфні дроти, обеззброювали та забирали форму у поліцаїв. Населення постачало партизанам продукти харчування. У Кам’янському лісі була розташована база партизанського загону імені Ворошилова під командуванням Андрія Куценка. Завдяки успішним діям цього загону гітлерівцям та їхнім прислужникам — старостам і поліцаям не вдалося здійснити план масового вивезення молоді на каторжні роботи в Німеччину. Коли окупанти влаштовували облави, партизани сповіщали про час і день таких облав — і люди ховалися хто де міг: у льохах, на горищах, у ярах, у спеціально викопаних і замаскованих ямах. Але все ж за роки окупації із Красносілки у Німеччину було вивезено 110 осіб (76 юнаків і 34 дівчини). Після закінчення війни з них в село не повернулося 14 осіб.
За роки війни в Красносілці нацисти спалили 130 хат.
Усього на фронтах Другої світової війни захищали Вітчизну 639 жителів села, з них загинуло 273. Нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу 363, зокрема 7 — орденом Слави різних ступенів, 9 — орденом Червоної Зірки.
З 366 чоловік, які залишилися в живих, 91 прийшли додому інвалідами І, ІІ, ІІІ груп. 117 жінок-матерів отримали похоронки, 145 стали вдовами (тільки 9 із них вийдуть заміж удруге), 250 дітей війна зробила сиротами. 23 матері відправили на фронт по два сини, три матері — по три, а Степанида Михайлівна Білан — чотири, усі чотири загинули, один із них — Федір — загинув 14 травня 1945 року.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Про подвиг одного із фронтовиків під Сталінградом розповідала в липні 1943 року московська радіостанція «Радянська Україна» у літературній передачі «Про Гриця Чухна». Григорій Чухно, до війни — житель Красносілки, був рядовим колгоспником. У найтяжчі дні битви на Волзі він пристосував до звичайного човна автомобільний мотор і ризикуючи життям, під шаленим вогнем ворога переправляв боєприпаси через ріку. Григорій Чухно був нагороджений орденом Вітчизняної війни. У березні 1943 року він загинув.
Орденом Червоної Зірки була нагороджена Олександра Єременко. У 1937 році вона закінчила Красносілківську середню школу, пізніше — Дніпропетровське військове училище штурманів, була направлена в 125-й бомбардувальний авіаційний полк. Брала участь у битві на Волзі, на Курській дузі. За її участю екіпаж бомбардувальника-пікірувальника зробив 154 успішні бойові вильоти без втрат. «Штурман весь час в увазі. Для неї, — писали про Олександру Єременко, — ні зеніток, ні снарядів, що рвались навколо бомбардувальника, не існувало. "Є! Ціль спіймана!" Рука натискує скидач бомб. 1100 кілограмів полетіли вниз. Увімкнутий фотоапарат. Не тільки знищити, а й зафіксувати на плівці результати. Секунди — і величезний чорний стовп піднявся до неба». Не залишала свою улюблену професію штурмана жінка і в мирний час. Нагороджена орденом Леніна і багатьма медалями.
ЯК ДІСТАТИСЯ
До Красносілки можна добратися автобусом Олександрівка-Ставидла або власним авто.
За матеріалами книги Анатолія
Дейнека «Село наше Красне...»
підготувала Тетяна Юганова
Фото: Богдан Дроздов
Дякуємо за допомогу у підготовці
публікації Іванові Богаченку
Наприкінці першого місяця літа 1941 року — 20 червня — відбувся випускний вечір, грав духовий оркестр. 21-го випускники за традицією за селом зустрічали схід сонця. Усі були радісні, збуджені, веселі. Директор школи Степан Шаповал десь роздобув вантажівку, і всіх привезли в Олександрівку, щоб сфотографуватися на пам’ять.
Про початок війни жителі Красносілки дізнались опівдні 22 червня. Була неділя. Колгоспники відпочивали, зібравшись на вулицях чи у дворах. У селі було декілька простеньких детекторних приймачів, і саме їх власники першими почули страшне повідомлення. А вже увечері виконавець сільської ради відвідав подвір’я трьох водіїв — Олекси Мельника, Сергія Оксанича та Бориса Телевного і передав наказ: «23 червня 1941 року на машинах на 7 годину ранку прибути в Олександрівку». Разом з ними були мобілізовані Іван Крамар, Іван Дзюра, Олексій Пустовіт, Микола Гетьман і Федір Шмарко. Наприкінці липня оголосили мобілізацію всіх військовозобов’язаних з 1894-го до 1925-го року народження включно і направили їх у військкомат. На той час було мобілізовано 65 чоловіків. Було направлено три бригади в село Попівку Смілянського району рити окопи. Тодішній голова сільської ради Іван Бойко організував евакуацію корів трьох колгоспів на схід, за Дніпро. Худобу, яку не встигли евакуювати, колгоспники розібрали по дворах, а навесні 1944 року повернули колгоспам.
30 червня 1941 року сільвиконком розпочав формування народного ополчення (інша назва цього формування — «винищувальний батальйон»), куди входили чоловіки непризовного віку, юнаки, жінки. До сільської ради були зібрані всі мисливські рушниці для озброєння ополченців. Люди в нічний час чергували вулицями села, охороняли колгоспне майно від диверсантів та злодіїв.
Уже 3 серпня 1941 року о 10 годині ранку в село вступила перша моторизована гітлерівська частина. Мотоцикли, танки, бронетранспортери та інша техніка пересувалася вулицями села до 18 години вечора. Ніякого оборонного бою за село не було. Красносілка — крайній західний населений пункт Олександрівщини, тому вона була окупована першою серед сіл району.
У перші години свого перебування в селі окупанти вибили в сільській раді три вікна, двері, побили телефонний апарат, шафи, викинули на вулицю всі справи, що були там. Через два місяці після захоплення села у вересні 1941 року був створений перший орган окупаційної влади на селі — сільська управа. На сходці селян обрали старосту управи. У жовтні 1941 року при сільській управі окупанти організували сільську поліцію («шутсмани», або «шуцмани») у складі восьми осіб. Колишні колгоспи були перетворені в громадські двори на чолі зі старшиною. Кожен старшина громадського двору виконував розпорядження сільського старости, районної управи та крайсландірта (начальника районного управління сільського господарства). Бригадирів призначали старшини громадських дворів. Члени громадських дворів (колишні колгоспники) були лише робочою силою. На них покладалися тільки обов’язки і не надавалося ніяких прав. Праця не оплачувалася. Окупанти зберегли радянську колгоспну систему. У червні 1942 року гітлерівці вирішили перевести господарства на приватну основу, вони наказували селянам сіяти тютюн, садити картоплю та усе, що потрібне для фронту. Над усіма органами місцевої влади стояв комендант Красносілки і навколишніх сіл Отто Міхель. З перекладачем він їздив на мотоциклі вулицями села, заглядав у двори і виганяв нагайкою тих, хто був вдома. Отто Міхель не любив донощиків. Був випадок, коли один селянин почав було наговорювати на іншого, як тут же отримав нагайкою по плечах. Яким би не був німець — добрим чи злим — його однаково боялися. І все ж на роботі селяни намагалися «сачкувати» — не хотіли працювати на чужинців. Та досить було комусь збентежено гукнути: «Міхель їде», як тут же всі приступали до роботи. «...Ми часто проїжджали попід лісом, — згадує минуле житель села Ставидел Петро Нізельський. — Бачили в засідці партизанів. І вони нас, звісно, бачили. Але не стріляли. Не стріляли, бо Міхель мав із ними таємний зв’язок: поставляв у ліс медикаменти, зброю, вибухівку, продукти харчування. Коли гітлерівці відступали, Міхель кликав мене із собою. Я відмовився. Прощаючись, він сказав: «Петер, бережи хліб. Скоро весна. Думай сьогодні, чим сіяти будеш...» З такими словами ускочив на ходу в кузов автомобіля і поїхав. Отакий був німець».
Окупаційний режим викликав опір місцевого населення — розгортався партизанський рух. На території Красносілки в Кам’янському та Кримчанському лісах діяли два партизанські загони. У Кримчанському лісі командиром був Пилип Іщенко. Часто партизани організовували диверсійні акти, порушували зв’язок, різали телефонні й телеграфні дроти, обеззброювали та забирали форму у поліцаїв. Населення постачало партизанам продукти харчування. У Кам’янському лісі була розташована база партизанського загону імені Ворошилова під командуванням Андрія Куценка. Завдяки успішним діям цього загону гітлерівцям та їхнім прислужникам — старостам і поліцаям не вдалося здійснити план масового вивезення молоді на каторжні роботи в Німеччину. Коли окупанти влаштовували облави, партизани сповіщали про час і день таких облав — і люди ховалися хто де міг: у льохах, на горищах, у ярах, у спеціально викопаних і замаскованих ямах. Але все ж за роки окупації із Красносілки у Німеччину було вивезено 110 осіб (76 юнаків і 34 дівчини). Після закінчення війни з них в село не повернулося 14 осіб.
За роки війни в Красносілці нацисти спалили 130 хат.
Усього на фронтах Другої світової війни захищали Вітчизну 639 жителів села, з них загинуло 273. Нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу 363, зокрема 7 — орденом Слави різних ступенів, 9 — орденом Червоної Зірки.
З 366 чоловік, які залишилися в живих, 91 прийшли додому інвалідами І, ІІ, ІІІ груп. 117 жінок-матерів отримали похоронки, 145 стали вдовами (тільки 9 із них вийдуть заміж удруге), 250 дітей війна зробила сиротами. 23 матері відправили на фронт по два сини, три матері — по три, а Степанида Михайлівна Білан — чотири, усі чотири загинули, один із них — Федір — загинув 14 травня 1945 року.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Про подвиг одного із фронтовиків під Сталінградом розповідала в липні 1943 року московська радіостанція «Радянська Україна» у літературній передачі «Про Гриця Чухна». Григорій Чухно, до війни — житель Красносілки, був рядовим колгоспником. У найтяжчі дні битви на Волзі він пристосував до звичайного човна автомобільний мотор і ризикуючи життям, під шаленим вогнем ворога переправляв боєприпаси через ріку. Григорій Чухно був нагороджений орденом Вітчизняної війни. У березні 1943 року він загинув.
Орденом Червоної Зірки була нагороджена Олександра Єременко. У 1937 році вона закінчила Красносілківську середню школу, пізніше — Дніпропетровське військове училище штурманів, була направлена в 125-й бомбардувальний авіаційний полк. Брала участь у битві на Волзі, на Курській дузі. За її участю екіпаж бомбардувальника-пікірувальника зробив 154 успішні бойові вильоти без втрат. «Штурман весь час в увазі. Для неї, — писали про Олександру Єременко, — ні зеніток, ні снарядів, що рвались навколо бомбардувальника, не існувало. "Є! Ціль спіймана!" Рука натискує скидач бомб. 1100 кілограмів полетіли вниз. Увімкнутий фотоапарат. Не тільки знищити, а й зафіксувати на плівці результати. Секунди — і величезний чорний стовп піднявся до неба». Не залишала свою улюблену професію штурмана жінка і в мирний час. Нагороджена орденом Леніна і багатьма медалями.
ЯК ДІСТАТИСЯ
До Красносілки можна добратися автобусом Олександрівка-Ставидла або власним авто.
За матеріалами книги Анатолія
Дейнека «Село наше Красне...»
підготувала Тетяна Юганова
Фото: Богдан Дроздов
Дякуємо за допомогу у підготовці
публікації Іванові Богаченку
