Село Микільське Світловодського району
Братська могила загиблих при визволенні краю
Хоч села Микільське і Золотарівка після 850 днів окупації 3 грудня 1943 року були звільнені без бою (бої проходили поодаль), вони заплатили свою велику ціну у спільний котел перемоги: з цих населених пунктів на війну пішло 389 жителів, не повернулося 243. У братській могилі, що знаходиться у центрі села, покояться останки 72 воїнів, які були і поховані тут після закінчення боїв на території сільської ради, і яких з часом перепоховали з могили у Золотарівці.
Село Микільське Світловодського району,
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Зі спогадів жительки Микільського Марії Парфентіївни Копай: «Субота, 21 червня 1941 року. У школі було свято — перший випуск 10-х класів, А і Б. відбулася урочиста частина, учні пішли разом зустрічати схід сонця. Після четвертої ранку директор школи Яким Іванович Гавшин зібрав нас разом і сказав: «Діти, почалася війна. Ідіть додому і скажіть батькам».
Розпочалася мобілізація: забрали усіх чоловіків, медпрацівників, придатних до військової служби, були мобілізовані вчителі школи і директор, усього 389 осіб. У селах залишилися старі люди, жінки й діти. Розпочалася евакуація. Гнали колгоспну худобу, вивозили сільгосптехніку. Відступали і війська, усі йшли за Дніпро, на лівий берег.
6 серпня 1941 року зранку гітлерівці окупували наші села. Бою не було. Пройшли танки, потім колони мотоциклістів. Десь через тиждень після приходу фашистів з боку Знам’янки з’явився літак, залишаючи за собою довгий слід, від нього розліталися шматки металу. Він впав у балці, коли ми прибігли туди, то побачили обвуглені фрагменти людського тіла.
У селах загарбники закрили школи (у них відкривали госпіталі), медпункти, магазини. Замість цукру ми вживали цукровий буряк, вогонь добували, викрешуючи іскру, а солі не було.
У Микільське з боку села Косівки Олександрійського району заїхав танк. Він став навпроти старої школи поряд з церквою і зробив два постріли, які пошкодили будівлю школи, жертв не було. Після визволення села проломи заклали, стіни скріпили металевими стяжками — і стоїть будівля й донині.
Окупанти жорстоко розправлялися з мирним населенням, яке не розділяло їхніх поглядів, серед них були і голова колгоспу, і ветлікар, і звичайні колгоспники.
У селах діяли партизанські загони, які тримали зв’язок з партизанами Чорного лісу.
Наприкінці листопада 1943 року було видно, що фашисти відступають. Під хутором Бугроваткою у балці стояла кузня. Гітлерівці зупинилися у ній на відпочинок. У тому ж напрямку йшли троє радянських розвідників. Окупанти помітили їх і почали стріляти, розвідники відступали до лісу. Один з них прикривав двох інших, відстрілюючись до останньої кулі. Його взяли живим. Жорстоко знущалися: відрізали вуха, ніс, язик, викололи очі, на грудях вирізали зірку, а спину порізали смугами. Зранку гітлерівці пішли, а скривавлене тіло залишили в кузні. Житель села Бугроватки Степан Бандура привіз тіло на підводі на кладовище. Там зібралися жителі хутора, вирили могилу, загорнули труп в рядно і поховали. Після війни на могилі встановили дерев’яний пам’ятник. У 1965 році тіло розвідника було перепоховане в могилі невідомого солдата у місті Світловодську. На перепоховання приїхали жителі Бугроватки.
Гітлерівці отримували поразку за поразкою і продовжували відступати. День 2 грудня 1943 року видався дощовим, окупанти їхали обозами понурі, мокрі, брудні, оскільки дороги були ґрунтові, було багато багнюки, тому їхали городами. Ніч з 2 на 3 грудня була темна, тому щоб було видно, фашисти підпалювали дахи хат і сараїв, від чого гинули люди і тварини.
На світанку 3 грудня у село увійшли радянські війська. Села Золотарівка і Микільське були звільнені без бою. Зрідка стріляли далекобійні гармати, снаряди летіли у бік Яремівки, де були гітлерівські укриття: окопи, траншеї. Бій точився під Яремівкою, у степу, де зараз дорога на Світловодськ — вище мосту, що за Кобзарівкою, і далі у степ. Бій тривав недовго, але загиблих було багато як з одного, так і з іншого боку. Пізніше трупи зібрали і поховали у братській могилі у Микільскому. Пам’ятник над похованням встановили у 1959 році».
СЬОГОДЕННЯ
Учні й учителі місцевої школи вели активну пошукову роботу, завдяки якій багато сімей знайшли місце поховання своїх рідних. Тому до 90-х років до братської часто приїжджали з Харківської, Київської областей, а також з Росії. Потім таких візитів стало значно менше. А сім років дому у Микільське з міста Українки Київської області вперше приїжджали рідні, які тільки тоді розшукали свого загиблого батька і діда Михайла Микитовича Литвиненка.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Дістатися до Микільського можна автобусом Світловодськ – Золотарівка чи власним авто.
Тетяна Юганова
Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу
працівниками Микільської сільської ради
Зі спогадів жительки Микільського Марії Парфентіївни Копай: «Субота, 21 червня 1941 року. У школі було свято — перший випуск 10-х класів, А і Б. відбулася урочиста частина, учні пішли разом зустрічати схід сонця. Після четвертої ранку директор школи Яким Іванович Гавшин зібрав нас разом і сказав: «Діти, почалася війна. Ідіть додому і скажіть батькам».
Розпочалася мобілізація: забрали усіх чоловіків, медпрацівників, придатних до військової служби, були мобілізовані вчителі школи і директор, усього 389 осіб. У селах залишилися старі люди, жінки й діти. Розпочалася евакуація. Гнали колгоспну худобу, вивозили сільгосптехніку. Відступали і війська, усі йшли за Дніпро, на лівий берег.
6 серпня 1941 року зранку гітлерівці окупували наші села. Бою не було. Пройшли танки, потім колони мотоциклістів. Десь через тиждень після приходу фашистів з боку Знам’янки з’явився літак, залишаючи за собою довгий слід, від нього розліталися шматки металу. Він впав у балці, коли ми прибігли туди, то побачили обвуглені фрагменти людського тіла.
У селах загарбники закрили школи (у них відкривали госпіталі), медпункти, магазини. Замість цукру ми вживали цукровий буряк, вогонь добували, викрешуючи іскру, а солі не було.
У Микільське з боку села Косівки Олександрійського району заїхав танк. Він став навпроти старої школи поряд з церквою і зробив два постріли, які пошкодили будівлю школи, жертв не було. Після визволення села проломи заклали, стіни скріпили металевими стяжками — і стоїть будівля й донині.
Окупанти жорстоко розправлялися з мирним населенням, яке не розділяло їхніх поглядів, серед них були і голова колгоспу, і ветлікар, і звичайні колгоспники.
У селах діяли партизанські загони, які тримали зв’язок з партизанами Чорного лісу.
Наприкінці листопада 1943 року було видно, що фашисти відступають. Під хутором Бугроваткою у балці стояла кузня. Гітлерівці зупинилися у ній на відпочинок. У тому ж напрямку йшли троє радянських розвідників. Окупанти помітили їх і почали стріляти, розвідники відступали до лісу. Один з них прикривав двох інших, відстрілюючись до останньої кулі. Його взяли живим. Жорстоко знущалися: відрізали вуха, ніс, язик, викололи очі, на грудях вирізали зірку, а спину порізали смугами. Зранку гітлерівці пішли, а скривавлене тіло залишили в кузні. Житель села Бугроватки Степан Бандура привіз тіло на підводі на кладовище. Там зібралися жителі хутора, вирили могилу, загорнули труп в рядно і поховали. Після війни на могилі встановили дерев’яний пам’ятник. У 1965 році тіло розвідника було перепоховане в могилі невідомого солдата у місті Світловодську. На перепоховання приїхали жителі Бугроватки.
Гітлерівці отримували поразку за поразкою і продовжували відступати. День 2 грудня 1943 року видався дощовим, окупанти їхали обозами понурі, мокрі, брудні, оскільки дороги були ґрунтові, було багато багнюки, тому їхали городами. Ніч з 2 на 3 грудня була темна, тому щоб було видно, фашисти підпалювали дахи хат і сараїв, від чого гинули люди і тварини.
На світанку 3 грудня у село увійшли радянські війська. Села Золотарівка і Микільське були звільнені без бою. Зрідка стріляли далекобійні гармати, снаряди летіли у бік Яремівки, де були гітлерівські укриття: окопи, траншеї. Бій точився під Яремівкою, у степу, де зараз дорога на Світловодськ — вище мосту, що за Кобзарівкою, і далі у степ. Бій тривав недовго, але загиблих було багато як з одного, так і з іншого боку. Пізніше трупи зібрали і поховали у братській могилі у Микільскому. Пам’ятник над похованням встановили у 1959 році».
СЬОГОДЕННЯ
Учні й учителі місцевої школи вели активну пошукову роботу, завдяки якій багато сімей знайшли місце поховання своїх рідних. Тому до 90-х років до братської часто приїжджали з Харківської, Київської областей, а також з Росії. Потім таких візитів стало значно менше. А сім років дому у Микільське з міста Українки Київської області вперше приїжджали рідні, які тільки тоді розшукали свого загиблого батька і діда Михайла Микитовича Литвиненка.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Дістатися до Микільського можна автобусом Світловодськ – Золотарівка чи власним авто.
Тетяна Юганова
Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу
працівниками Микільської сільської ради
