Міст через річку Омельник (Село Млинок Онуфріївського району)
На північній околиці села Млинка проходить дорога Кременчук-Дніпро (частина автомобільного шляху національного значення Бориспіль-Маріуполь), рухаючись нею, перетинаємо річку Омельник по сучасному мосту. Якщо, прямуючи у напрямку міста Дніпра, подивитися з мосту праворуч, можна побачити залишки історичної споруди — старого мосту. Є декілька версій, коли первісно дерев’яний міст був облицьований гранітними блоками, але одне є беззаперечним — перед нами унікальна пам’ятка.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Версія 1. (Матеріали досліджень Григорія Тимофієва)
Отож, через річку Омельник (невідомо коли і ким) був збудований дерев’яний міст. З правого боку моста на великому плоскогір’ї та з лівого, аж до самого Дніпра, ріс колись багаторічний дубовий ліс, який назвали «Чорним». Мабуть, тому що міст знаходився саме серед цього лісу, йому і дали назву «Чорний міст» У ІІ половині ХVІІІ століття імператриця Катерина ІІ, проїжджаючи з Києва до Катеринослава (Дніпра) зупинилася зі своєю свитою біля того мосту, щоб відпочити і полюбуватися чудовою природою. Та не сподобалося їй, що в такому мальовничому куточку, на глибоководній річці стояв, як на її думку, «ненадійний міст». Вона віддає наказ: «Соорудить на этом месте новый капитальный мост. Да сделать его нужно так, чтобы служил он нашим потомкам многие века!» Цей наказ імператриці чули селяни, які опинилися поблизу. Вони і передавали з вуст в уста цю історію. Територія була прилегла до Верхньодніпровського повіту, з якого відразу ж виїхав інженер відповідного фаху. Йому і було доручено виконати цю складну роботу. З прилеглих сіл зібрали багато робочої сили. Фінансові проблеми навіть не обговорювались, адже чиновники, боячись покарання імператриці, виділили величезну суму грошей для здійснення суворого наказу.
Перш за все необхідно було розібрати старий міст. Не зайвим буде пояснити, що слова імператриці «на этом месте» були непорушним законом, що означало для підлеглих, не доведи Боже, змінити щось у розташуванні мосту. А це значить: переносити, змінювати розміщення мосту було категорично заборонено. І от коли було знято верхній настил старого мосту, виникла проблема: дубові опори, які простояли у воді кілька десятків років, настільки укріпилися, що їх неможливо було ні спиляти, ні зрубати. Інженер ухвалює розумне рішення: замурувати їх та облицювати гранітними блоками, що і було зроблено. Тому унікальна на той час споруда була завершена набагато раніше, ніж планувалося.
Неможливо підрахувати, скільки проїхало транспорту і пройшло людей по тому мосту за ці два століття, скільки води протекло попід ним у сивий Дніпро.
На початку 70-х років ХХ століття, коли будували нову автомагістраль, поруч з «імператорським» мостом звели новий більш потужний міст. Старий же було занесено в облікову книгу Міністерства збройних сил СРСР як об’єкт стратегічного призначення.
На превеликий жаль, наприкінці 90-х років минулого століття старий «Чорний міст» припинив своє існування. Його варварським способом було розбито, розтягнуто та вивезено у невідому напрямку. І тільки міцні кам’яні опори нагадують про потужну споруду, яка так довго підтримувала життя краян.
Версія 2. (Микола Явтушенко, книга «Таємниці дикого поля»)
Цей міст, що з’єднує протилежні береги річки Омельник, де вона впадає в Дніпро, має в народі назву «Чорний». Поряд з мостом ще 20 років тому був невеличкий хутір Партизан. Останнім жителем хутора був старенький дідусь Павло Федорович. І ось що він розповів про міст.
Ця назва прийшла до нас з глибини віків. Перший дерев’яний міст, кажуть, був побудований наприкінці ХVІІІ століття, коли через Онуфріївщину проїздила Катерина ІІ. Кам’яний з’явився на початку ХХ століття і проіснував більше пів століття. Та до цього був тут звичайний брід. Спекотним літом люди та тварини без перешкод переходили з берега на берег. А от весною, під час повені, потрапити на протилежний берег можливо було тільки на човні або плоту.
У ХVІІ столітті з’явився тут хутір козака Івана Бородая. Іван був знатним козаком. Ходив з гетьманом Сагайдачним на турків. У битві під Куруковим озером був тяжко поранений, а коли відчув, що рука не тримає шаблю, вирішив оселитися на цьому мальовничому місці, на яке ще заздалегідь поклав око. Жив він самотньо, займався риболовлею, полюванням, обробляв невеликий шматок землі. Під час повені перевозив усіх охочих на берег. Восени 1651 року на березі річки напроти хутора Бородая з’явився невеликий козацький загін.
— Здоров був, діду, — кинув козак на дорогому коні, — я сотник Журба, з козаками Брацлавського полку прямую на Січ. А чи глибока в цьому місці річка?
— Беріть правіше і спокійно перейдете на правий берег, — відповів Бородай.
Коли вершники наблизилися до хутора, серед них виділилася статна дівоча постать. Це була донька полковника Нечая, який загинув в бою під Брацлавом. Після Зборівської угоди з ляхами сам гетьман Калиновський заслав до Нечаїв сватів. Та полковник і його донька Олена були проти. Олена на той час була вже заручена із сотником Журбою. Свати на чолі із ротмістром Заборовським отримали гарбуз, і гетьман надовго затаїв в собі образу. Тож коли жовніри Калиновського влітку 1651 року вдерлися до Брацлава, той дав наказ привести йому Олену. Але козаки сотника своєчасно вирвали з пазурів Заборовського дівчину і підземним ходом вивели її з палаючого Брацлава. Вони попрямували на Берестечко, де стояло військо Хмельницького. Розпочалася кривава битва. Завзято билися козаки. Але, зраджені татарами, потерпіли страшну поразку. Із сотні Журби залишилося лише шестеро. Сотнику вдалося вирватися із оточення, і він з козаками та дівчиною пішли на Чигирин з надією зустріти там Хмельницького. Увесь шлях до Чигирина ішли за ними драгуни Заборовського. У Чигирині вони не знайшли гетьмана, якого, як пізніше виявилося, захопили у полон татари під Берестечком. Тому пішли на Січ. Під Криловом (територія затопленої сучасної Світловодщини) ледь відбилися від ляхів.
— Заходьте до оселі, повечеряємо, чим Бог послав, — крикнув Бородай. — Бачу я, що з вами панночка. З нею ви не дійдете до Січі. На Кодацькому шляху зараз неспокійно, мов вовчі зграї, рискають татарські чамбули. Залишайте дівчину тут, а коли повернетеся назад, заберете її.
— Добре, батьку, — сказав сотник, — головою відповідаєш за доньку Нечая.
Повечерявши саламахою з в’яленою рибою, козаки подалися на стомлених конях по Кодацькому шляху. Ще не осіла курява на дорозі, як знов почувся тупіт копит, і хтось почав грюкати в браму. Бородай відчинив ворота — й у двір ввалилися драгуни Заборовського.
— Чи не проїздили тут семеро козаків з панночкою? — запитав ротмістр.
— Не бачив, — коротко відповів господар.
— Щось тут не так, — кинув ротмістр, вказуючи на свіжий слід від копит. — Мерщій обшукати хутір! Та Олена сама вийшла на подвір’я.
— Так це ж донька полковника Нечая! — здивовано вигукнув Заборовський. — Схопити її, а холопа посадити на кіл!
— Ніколи козак Бородай не бува холопом! — і господар, вихопивши шаблю, кинувся на Заборовського.
Та пролунав влучний постріл, і козак, мов підкошений, упав на суху траву. А тим часом дівчина побігла до берега і з криком: «Боже, забери мене!» — кинулася у водяний вир.
— Спалити хутір! — наказав розлючений ротмістр.
Драгуни кинулися виконувати наказ. У кривавій заграві палаючих будівель іржали злякані коні. Через місяць по Кодацькому шляху повертався з Січі козацький загін на чолі із сотником Журбою. Не зважаючи на втому, він летів на зустріч з коханою, яку залишив на хуторі козака Бородая. Та де й поділася радість, коли на місці хутора він побачив чорне згарище. З тих пір і почали називати тутешній брід Чорним, а коли з’явився тут міст, ця назва перейшла йому.
Говорять, що після цих трагічних подій стала з’являтися тут жіноча постать у чорному вбранні. Навіть коли побудували новий міст, постать бачили водії, що проїздили по дорозі. Але при наближенні дівчина нібито розтавала у нічній імлі.
Трагічні події відбувалися в районі мосту і в роки Другої світової війни, зокрема при визволенні Онуфріїщини, коли радянські війська вели наступ, рухаючись з із села Деріївки на Млинок. Місцевість, яка знаходилася між хутором Дачею Успенської сільської ради, Деріївкою та хутором Партизаном Млинківської сільської ради (біля якого якраз і знаходився міст), назвали тоді «долиною смерті».
Ось як описує події тих днів житель Деріївки Микола Лукомець: «Уже на третій день після визволення Деріївки були перші жертви, коли брали наш хутір Партизан біля мосту через річку Омельник. Справжнє пекло очікувало чоловіків-новобранців за мостом у боях за хутір Дачу й сусіднє село Успенку. Ворог окопався за хутором на узгір’ї, тому легко прострілював підхід до населеного пункту, а визволителі наступали по відкритій ділянці плавнів, не було можливості навіть окопатися. Під прицільним кулеметно-мінометним вогнем захлиналася атака за атакою. Одна хвиля наступальників вибувала зі строю, услід направлялося нове поповнення, здебільшого з місцевих чоловіків. (Уявіть собі: всього лиш за один день, п’ятницю, 29 жовтня 1943 року, загинуло 25 чоловіків-деріївців!) Навіть командири вибували щоденно. Й ось так з дня у день. Після звільнення, коли почали ховати загиблих, побачили, що усі луки й усі плавні були усіяні застиглими трупами, які похоронна команда не встигала хоронити у братьських могилах».
ЦІКАВІ ФАКТИ
За спостереженнями місцевих жителів, ще у 70-х роках річка Омельник була повноводна, а нині у ній води значно менше.
Ще й сьогодні жителі Млинка називають дорогу Кременчук-Дніпро большаком (большак — велика дорога).
Уродженець села Морозівки Млинківської сільської ради, краєзнавець Григорій Тимофієв, зібравши усю можливу інформацію, відтворив на папері, як міг виглядати імператорський «Чорний міст».
ЯК ДІСТАТИСЯ
Добратися до Млинка можна авто чи пасажирським автобусом, що курсують за маршрутом Кременчук–Млинок, та автобусами, що курсують за маршрутом Київ–Дніпро.
Тетяна Юганова
У матеріалі використані матеріали з книги
Анатолія Гудзенка, Лариси Кириченко,
Віктора Титара «Село Млинок,
погляд у минуле»
Версія 1. (Матеріали досліджень Григорія Тимофієва)
Отож, через річку Омельник (невідомо коли і ким) був збудований дерев’яний міст. З правого боку моста на великому плоскогір’ї та з лівого, аж до самого Дніпра, ріс колись багаторічний дубовий ліс, який назвали «Чорним». Мабуть, тому що міст знаходився саме серед цього лісу, йому і дали назву «Чорний міст» У ІІ половині ХVІІІ століття імператриця Катерина ІІ, проїжджаючи з Києва до Катеринослава (Дніпра) зупинилася зі своєю свитою біля того мосту, щоб відпочити і полюбуватися чудовою природою. Та не сподобалося їй, що в такому мальовничому куточку, на глибоководній річці стояв, як на її думку, «ненадійний міст». Вона віддає наказ: «Соорудить на этом месте новый капитальный мост. Да сделать его нужно так, чтобы служил он нашим потомкам многие века!» Цей наказ імператриці чули селяни, які опинилися поблизу. Вони і передавали з вуст в уста цю історію. Територія була прилегла до Верхньодніпровського повіту, з якого відразу ж виїхав інженер відповідного фаху. Йому і було доручено виконати цю складну роботу. З прилеглих сіл зібрали багато робочої сили. Фінансові проблеми навіть не обговорювались, адже чиновники, боячись покарання імператриці, виділили величезну суму грошей для здійснення суворого наказу.
Перш за все необхідно було розібрати старий міст. Не зайвим буде пояснити, що слова імператриці «на этом месте» були непорушним законом, що означало для підлеглих, не доведи Боже, змінити щось у розташуванні мосту. А це значить: переносити, змінювати розміщення мосту було категорично заборонено. І от коли було знято верхній настил старого мосту, виникла проблема: дубові опори, які простояли у воді кілька десятків років, настільки укріпилися, що їх неможливо було ні спиляти, ні зрубати. Інженер ухвалює розумне рішення: замурувати їх та облицювати гранітними блоками, що і було зроблено. Тому унікальна на той час споруда була завершена набагато раніше, ніж планувалося.
Неможливо підрахувати, скільки проїхало транспорту і пройшло людей по тому мосту за ці два століття, скільки води протекло попід ним у сивий Дніпро.
На початку 70-х років ХХ століття, коли будували нову автомагістраль, поруч з «імператорським» мостом звели новий більш потужний міст. Старий же було занесено в облікову книгу Міністерства збройних сил СРСР як об’єкт стратегічного призначення.
На превеликий жаль, наприкінці 90-х років минулого століття старий «Чорний міст» припинив своє існування. Його варварським способом було розбито, розтягнуто та вивезено у невідому напрямку. І тільки міцні кам’яні опори нагадують про потужну споруду, яка так довго підтримувала життя краян.
Версія 2. (Микола Явтушенко, книга «Таємниці дикого поля»)
Цей міст, що з’єднує протилежні береги річки Омельник, де вона впадає в Дніпро, має в народі назву «Чорний». Поряд з мостом ще 20 років тому був невеличкий хутір Партизан. Останнім жителем хутора був старенький дідусь Павло Федорович. І ось що він розповів про міст.
Ця назва прийшла до нас з глибини віків. Перший дерев’яний міст, кажуть, був побудований наприкінці ХVІІІ століття, коли через Онуфріївщину проїздила Катерина ІІ. Кам’яний з’явився на початку ХХ століття і проіснував більше пів століття. Та до цього був тут звичайний брід. Спекотним літом люди та тварини без перешкод переходили з берега на берег. А от весною, під час повені, потрапити на протилежний берег можливо було тільки на човні або плоту.
У ХVІІ столітті з’явився тут хутір козака Івана Бородая. Іван був знатним козаком. Ходив з гетьманом Сагайдачним на турків. У битві під Куруковим озером був тяжко поранений, а коли відчув, що рука не тримає шаблю, вирішив оселитися на цьому мальовничому місці, на яке ще заздалегідь поклав око. Жив він самотньо, займався риболовлею, полюванням, обробляв невеликий шматок землі. Під час повені перевозив усіх охочих на берег. Восени 1651 року на березі річки напроти хутора Бородая з’явився невеликий козацький загін.
— Здоров був, діду, — кинув козак на дорогому коні, — я сотник Журба, з козаками Брацлавського полку прямую на Січ. А чи глибока в цьому місці річка?
— Беріть правіше і спокійно перейдете на правий берег, — відповів Бородай.
Коли вершники наблизилися до хутора, серед них виділилася статна дівоча постать. Це була донька полковника Нечая, який загинув в бою під Брацлавом. Після Зборівської угоди з ляхами сам гетьман Калиновський заслав до Нечаїв сватів. Та полковник і його донька Олена були проти. Олена на той час була вже заручена із сотником Журбою. Свати на чолі із ротмістром Заборовським отримали гарбуз, і гетьман надовго затаїв в собі образу. Тож коли жовніри Калиновського влітку 1651 року вдерлися до Брацлава, той дав наказ привести йому Олену. Але козаки сотника своєчасно вирвали з пазурів Заборовського дівчину і підземним ходом вивели її з палаючого Брацлава. Вони попрямували на Берестечко, де стояло військо Хмельницького. Розпочалася кривава битва. Завзято билися козаки. Але, зраджені татарами, потерпіли страшну поразку. Із сотні Журби залишилося лише шестеро. Сотнику вдалося вирватися із оточення, і він з козаками та дівчиною пішли на Чигирин з надією зустріти там Хмельницького. Увесь шлях до Чигирина ішли за ними драгуни Заборовського. У Чигирині вони не знайшли гетьмана, якого, як пізніше виявилося, захопили у полон татари під Берестечком. Тому пішли на Січ. Під Криловом (територія затопленої сучасної Світловодщини) ледь відбилися від ляхів.
— Заходьте до оселі, повечеряємо, чим Бог послав, — крикнув Бородай. — Бачу я, що з вами панночка. З нею ви не дійдете до Січі. На Кодацькому шляху зараз неспокійно, мов вовчі зграї, рискають татарські чамбули. Залишайте дівчину тут, а коли повернетеся назад, заберете її.
— Добре, батьку, — сказав сотник, — головою відповідаєш за доньку Нечая.
Повечерявши саламахою з в’яленою рибою, козаки подалися на стомлених конях по Кодацькому шляху. Ще не осіла курява на дорозі, як знов почувся тупіт копит, і хтось почав грюкати в браму. Бородай відчинив ворота — й у двір ввалилися драгуни Заборовського.
— Чи не проїздили тут семеро козаків з панночкою? — запитав ротмістр.
— Не бачив, — коротко відповів господар.
— Щось тут не так, — кинув ротмістр, вказуючи на свіжий слід від копит. — Мерщій обшукати хутір! Та Олена сама вийшла на подвір’я.
— Так це ж донька полковника Нечая! — здивовано вигукнув Заборовський. — Схопити її, а холопа посадити на кіл!
— Ніколи козак Бородай не бува холопом! — і господар, вихопивши шаблю, кинувся на Заборовського.
Та пролунав влучний постріл, і козак, мов підкошений, упав на суху траву. А тим часом дівчина побігла до берега і з криком: «Боже, забери мене!» — кинулася у водяний вир.
— Спалити хутір! — наказав розлючений ротмістр.
Драгуни кинулися виконувати наказ. У кривавій заграві палаючих будівель іржали злякані коні. Через місяць по Кодацькому шляху повертався з Січі козацький загін на чолі із сотником Журбою. Не зважаючи на втому, він летів на зустріч з коханою, яку залишив на хуторі козака Бородая. Та де й поділася радість, коли на місці хутора він побачив чорне згарище. З тих пір і почали називати тутешній брід Чорним, а коли з’явився тут міст, ця назва перейшла йому.
Говорять, що після цих трагічних подій стала з’являтися тут жіноча постать у чорному вбранні. Навіть коли побудували новий міст, постать бачили водії, що проїздили по дорозі. Але при наближенні дівчина нібито розтавала у нічній імлі.
Трагічні події відбувалися в районі мосту і в роки Другої світової війни, зокрема при визволенні Онуфріїщини, коли радянські війська вели наступ, рухаючись з із села Деріївки на Млинок. Місцевість, яка знаходилася між хутором Дачею Успенської сільської ради, Деріївкою та хутором Партизаном Млинківської сільської ради (біля якого якраз і знаходився міст), назвали тоді «долиною смерті».
Ось як описує події тих днів житель Деріївки Микола Лукомець: «Уже на третій день після визволення Деріївки були перші жертви, коли брали наш хутір Партизан біля мосту через річку Омельник. Справжнє пекло очікувало чоловіків-новобранців за мостом у боях за хутір Дачу й сусіднє село Успенку. Ворог окопався за хутором на узгір’ї, тому легко прострілював підхід до населеного пункту, а визволителі наступали по відкритій ділянці плавнів, не було можливості навіть окопатися. Під прицільним кулеметно-мінометним вогнем захлиналася атака за атакою. Одна хвиля наступальників вибувала зі строю, услід направлялося нове поповнення, здебільшого з місцевих чоловіків. (Уявіть собі: всього лиш за один день, п’ятницю, 29 жовтня 1943 року, загинуло 25 чоловіків-деріївців!) Навіть командири вибували щоденно. Й ось так з дня у день. Після звільнення, коли почали ховати загиблих, побачили, що усі луки й усі плавні були усіяні застиглими трупами, які похоронна команда не встигала хоронити у братьських могилах».
ЦІКАВІ ФАКТИ
За спостереженнями місцевих жителів, ще у 70-х роках річка Омельник була повноводна, а нині у ній води значно менше.
Ще й сьогодні жителі Млинка називають дорогу Кременчук-Дніпро большаком (большак — велика дорога).
Уродженець села Морозівки Млинківської сільської ради, краєзнавець Григорій Тимофієв, зібравши усю можливу інформацію, відтворив на папері, як міг виглядати імператорський «Чорний міст».
ЯК ДІСТАТИСЯ
Добратися до Млинка можна авто чи пасажирським автобусом, що курсують за маршрутом Кременчук–Млинок, та автобусами, що курсують за маршрутом Київ–Дніпро.
Тетяна Юганова
У матеріалі використані матеріали з книги
Анатолія Гудзенка, Лариси Кириченко,
Віктора Титара «Село Млинок,
погляд у минуле»
