В Олександрівці пам’ятають день визволення від фашистських загарбників
На другий день після Різдва Христового 1944 року в Олександрівку прийшло довгоочікуване свято. Радянські війська визволили її від фашистських загарбників. Цього року селище над Тясмином відсвяткувало 76-ту річницю тієї радісної події.
У фондах Олександрівського районного краєзнавчого музею зберігається пам’ятний номер газети «Правда» з повідомленням Радінформбюро про визволення Олександрівки: «Війська 2-го Українського фронту продовжували наступ і оволоділи районним центром Кіровоградської області Олександрівкою, а також з боями зайняли Зам’ятницю, Медведівку, Мельники, Головківку, Янівку, Івангород, Бовтишку, Голикове, Єразмівку, Кримки, Ново-Павлівку, Іванівку, Карлівку, Аннинську та залізничну станцію Фундукліївка». Коли створювався музей, то подарував цей часопис ветеран війни Григорій Жаботинський. У січні 1944 року він перебував на лікуванні у госпіталі в місті Камишині Волгоградської області.
А от чотирьом жителям Олександрівки, які у повоєнні роки стали почесними жителями селища, довелося визволяти рідне селище. Нині вони відійшли у кращий світ, але збереглись у музеї їхні спогади про визволення Олександрівки.
— 7 січня 1944 року, на Різдво, нацисти залишили бойову охорону, яку виявила наша розвідка. Радянські воїни швидко зім’яли її, і наша дивізія пішла вперед, вийшовши на рубіж Перші Бірки – Олександрівка 8 січня вранці. Далі була дорога на Юрчиху через ворота цукрозаводу. Розвиднялось, коли ми були біля відстійників за Олександрівкою, — згадував Устим Володько.
— Боїв в Олександрівці не було. І для нас, воїнів-визволителів, залишилася вона в пам’яті як подолання зимової сльоти. Ох і погода була! — так закарбувався у пам’яті день визволення у Василя Пустового.
А ось що згадував Василь Куценко:
— Як побачив Олександрівку, серце полонили хвилювання, тривога. Адже тут мої рідні. Давно їх не бачив. Усе це підганяло, додавало сил, щоб скоріше визволити від гітлерівського поневолення рідну оселю. Ось вже й через річку Тясмин перебралися. Так трапилось, що на шляху просування повинна бути батьківська оселя. Заспішив до рідного порога. Повибивані вікна, пустка. Невже запізнився? І яка ж була моя радість, коли односельці мене впізнали й вказали на хату, де проживали мати, сестра, дружина. Так і поєдналися в пам’яті назавжди радість визволення Олександрівки з радістю сімейного щастя. Вони додавали мені сил, як пізніше горів у танку, долав тяжкий тягар небезпеки у розвідці.
Іван Давидов визволяв Олександрівку у складі стрілецького полку четвертого батальйону під командуванням капітана Синельникова, де був старшиною роти:
— Здалеку ми побачили, як над селищем височіла кіптява. Палали зруйновані залізнична станція Фундукліївка, цукровий завод. Міст через річку зяяв одними дерев’яними палями. По них і перебралися на протилежний бік. Зробили це швидко, несподівано. Тож вдалося затримати ворожих підривників. Знешкодили їх. Нас, тих, хто ввійшов першими, зустрічали обіймами, щирою радістю. Пригощали чим могли. На дворі було нехолодно, тож веселилися на вулиці до пізньої ночі.
Минуло з тих пір 78 років, але для олександрівців 8 січня — святий день. З нагоди Дня визволення Олександрівки від фашистських загарбників у селищі провели мітинг. До пам’ятника загиблим воїнам-односельцям лягли квіти від вдячних олександрівців, місцевої влади, а від імені народного депутата України Олеся Довгого почесну місію за його дорученням виконала його помічник Катерина Бондаренко.
Василь Білошапка
Фото: Богдан Дроздов
А от чотирьом жителям Олександрівки, які у повоєнні роки стали почесними жителями селища, довелося визволяти рідне селище. Нині вони відійшли у кращий світ, але збереглись у музеї їхні спогади про визволення Олександрівки.
— 7 січня 1944 року, на Різдво, нацисти залишили бойову охорону, яку виявила наша розвідка. Радянські воїни швидко зім’яли її, і наша дивізія пішла вперед, вийшовши на рубіж Перші Бірки – Олександрівка 8 січня вранці. Далі була дорога на Юрчиху через ворота цукрозаводу. Розвиднялось, коли ми були біля відстійників за Олександрівкою, — згадував Устим Володько.
— Боїв в Олександрівці не було. І для нас, воїнів-визволителів, залишилася вона в пам’яті як подолання зимової сльоти. Ох і погода була! — так закарбувався у пам’яті день визволення у Василя Пустового.
А ось що згадував Василь Куценко:
— Як побачив Олександрівку, серце полонили хвилювання, тривога. Адже тут мої рідні. Давно їх не бачив. Усе це підганяло, додавало сил, щоб скоріше визволити від гітлерівського поневолення рідну оселю. Ось вже й через річку Тясмин перебралися. Так трапилось, що на шляху просування повинна бути батьківська оселя. Заспішив до рідного порога. Повибивані вікна, пустка. Невже запізнився? І яка ж була моя радість, коли односельці мене впізнали й вказали на хату, де проживали мати, сестра, дружина. Так і поєдналися в пам’яті назавжди радість визволення Олександрівки з радістю сімейного щастя. Вони додавали мені сил, як пізніше горів у танку, долав тяжкий тягар небезпеки у розвідці.
Іван Давидов визволяв Олександрівку у складі стрілецького полку четвертого батальйону під командуванням капітана Синельникова, де був старшиною роти:
— Здалеку ми побачили, як над селищем височіла кіптява. Палали зруйновані залізнична станція Фундукліївка, цукровий завод. Міст через річку зяяв одними дерев’яними палями. По них і перебралися на протилежний бік. Зробили це швидко, несподівано. Тож вдалося затримати ворожих підривників. Знешкодили їх. Нас, тих, хто ввійшов першими, зустрічали обіймами, щирою радістю. Пригощали чим могли. На дворі було нехолодно, тож веселилися на вулиці до пізньої ночі.
Минуло з тих пір 78 років, але для олександрівців 8 січня — святий день. З нагоди Дня визволення Олександрівки від фашистських загарбників у селищі провели мітинг. До пам’ятника загиблим воїнам-односельцям лягли квіти від вдячних олександрівців, місцевої влади, а від імені народного депутата України Олеся Довгого почесну місію за його дорученням виконала його помічник Катерина Бондаренко.
Василь Білошапка
Фото: Богдан Дроздов
