Смт Олександрівка, Олександрівський район Кіровоградської області
Пам’ятний знак жертвам фашистського терору
Пам’ятний знак жертвам фашистського терору встановлений біля яру на окраїні Олександрівки, приблизно в 1 кілометрі від селища. Він виготовлений з двох гранітних каменів, доставлених з гранітного кар’єру в Скельках Чигиринського району Черкаської області.
Смт Олександрівка, Олександрівський район Кіровоградської області,
До одного з каменів прикріплено меморіальну дошку з написом: «На цьому місці у квітні 1942 р. та у жовтні 1943 р. фашисти знищили сотні мирних жителів Олександрівського та сусідніх районів. Вічна пам’ять загиблим».
Пам’ятний знак встановлений восени 2009 року за ініціативою районних організацій Національної спілки краєзнавців України та Організації ветеранів України. Чимало зусиль для того, щоб він з’явився в олександрівському Бабиному яру, доклали члени ініціативної групи: заслужений працівник культури України, почесний краєзнавець України, почесний краєзнавець Кіровоградщини Іван Петренко, тодішній голова районної ветеранської організації Василь Король, громадська активістка Віра Шнапер та інші небайдужі люди. Урочисте відкриття пам’ятного знаку відбулось 23 квітня 2010 року.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА:
Для єврейського населення в Олександрівці наприкінці 1941 року влаштували гетто. Євреїв зігнали до будинків в квадраті провулків Шкільний, Кривий та вулиць Шевченка і Горького. Це місце заздалегідь обнесли колючим дротом. Сюди звозили євреїв з усіх чотирьох районів Олександрівського гебіту (округу) — Олександрівського, Єлизаветградківського, Кам’янського та Чигиринського. На початку зими 1942 року в олександрівському гетто перебувало близько 1000 чоловік.
«Умови перебування в гетто були дуже важкими: велика скупченість людей призводила до того, що ними були зайняті горища будинків, всі погреби, повітки, тощо. Морози тієї зими сягали майже 40 градусів, тож скоро людям не стало чим топити. На паливо використали тини, ворота, ветхі, непридатні для захистку від стужі будівлі. Приречені голодували, тяжко хворіли. Не всіх випускали на роботи в містечко, тож основній масі людей доводилося міняти речі на продукти харчування, тому біля гетто постійно товпилися корисливі місцеві жителі, бажаючи роздобути такий дефіцитний до війни фабричний одяг в обмін на харчі. Поряд з цим велику безкорисливу допомогу ув’язненим — своїм сусідам, знайомим, друзям, однокласникам надавали багато жителів містечка, перекидаючи потай через колючий дріт торбини з сухарями, борошном та мішки з картоплею, неймовірно ризикуючи при цьому бути пристріленими чи пораненими вартою», — згадувала Тетяна Біла, з подвір’я якої по вулиці Шевченка, 23 у сутінках здійснювалася допомога приреченим (колючий дріт був напнутий впритул до її садиби).
У березні 1942 року більшу частину ув’язнених перевезли до воловень, що були в кінці вулиці Шевченка.
«…Мене забрали у табір, де я утримувалась до травня 1942 року. …У травні 1942 року староста єврейського табору прийшов і заявив …всі євреї повинні бути розстріляні. Тепер скоро приїдуть машини за нами. Дійсно, через деякий час прийшли машини і забрали євреїв. Машини з людьми покривались брезентом. По дорозі я …перевалилась через борт і мені вдалось втекти. Решта були розстріляні, в тому числі розстріляний староста Співаковський», — свідчила жителька Олександрівки Віра Верещацька.
Чимало місцевих жителів Олександрівки, особливо діти, які пасли худобу, стали свідками злочинів окупантів.
Найбільші масові розстріли мирного населення відбулись у квітні 1942 року, коли було знищено близько 300 громадян єврейської національності, та у жовтні 1943 року, коли біля Олександрівки нацисти розстріляли ще кілька десятків мирних жителів — українців, росіян, циган.
Ще одне місце, де масово розстрілювали мирне населення, знаходилось в урочищі Загайка біля нинішніх сіл Гайове, Польове та Івангород. Факти усіх розстрілів в обох місцях підтверджуються матеріалами кримінальної справи німецького карателя Андрія Литовки, якого Кіровоградським обласним судом 1969 року засуджено до вищої міри покарання — розстрілу. Під час слідства по справі Литовки було проведено ексгумацію могил жертв фашистського терору. Останки ні в чому не винних жертв фашистського терору (невідомо, чи всі) перепоховані на олександрівському цвинтарі в 1969 році.
Серед розстріляних фашистськими нелюдами були дві сестри і перша дружина батька жительки Олександрівки, члена ініціативної групи з відкриття пам’ятного знаку жертвам фашистського терору Віри Лазарівни Шнапер. Жінка бережно зберігає татів гаманець, в якому фотографії одинадцятирічної Лілі і трирічної Нелі. Там є і маленька записочка, написана Лілею: «Дорогий наш, рідний папа. Ми твою просьбу виконаєм. Будем гарно їсти, слухатись Саню і маму. Швидше побий фашистів і повертайся додому. Твої Ліля і Неля». Все життя учасник Другої світової війни, орденоносець Лазар Мойсейович Шнапер носив із собою цей лист у вічність.
Влітку 1941 року на літо до бабусі з Ленінграду в Олександрівку приїхав маленький хлопчик Мишко Нижевенко. У квітні 1942 року чотирирічна дитина та його бабуся опинились біля страшного яру. Бабусю розстріляли, а хлопчик залишився живим. Він вибрався зі страшної ями і добрів до села Бірки, де його весь період окупації рятували українські жінки Марія Кочерга і Олена Перебийніс. За цей подвиг 10 квітня 2000 року ізраїльським інститутом Яд-Вашем їм було присвоєне звання Праведників народів світу. Імена наших жінок викарбувані на Стіні пошани в Алеї праведників Яд-Вашем у Єрусалимі.
Праведниками народів світу 10 лютого 2003 року стали також жителі Олександрівки Тимофій (посмертно, загинув у бою в 1944 році) та Олена Кузьменки. Вони врятували від смерті шестирічну дівчинку Лізу Співаковську. Коли навесні 1942 року велику групу олександрівських євреїв вели на розстріл до яру, батько Лізи Лев Співаковський, поцілувавши востаннє донечку, передав її через паркан Олені Кузьменко. Українське подружжя переховувало дитину весь період окупації, а після війни, коли у Лізи не знайшлось рідних, під іменем Марія дівчинку удочерила Олена Кузьменко і дитина виховувалась разом з її рідною дочкою.
СЬОГОДЕННЯ ПАМ’ЯТКИ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ:
Пам’ятний знак жертвам фашистського терору часто відвідується жителями та гостями селища. А от місце поховання на цвинтарі потребує впорядкування. Так само необхідно встановити аналогічний пам’ятний знак, як біля Олександрівки, і в районі урочища Загайка.
ЯК ДІСТАТИСЯ:
До Олександрівки можна доїхати, як електропоїздом зі Знам’янки, так і рейсовими автобусами Кіровоград — Олександрівка, Кіровоград — Цвітне, Кіровоград — Медведівка, Кіровоград — Черкаси.
Інформацію про те, як добратись до пам’ятного знаку жертвам фашистського терору, можна отримати в Олександрівському районному краєзнавчому музеї.
Контактний телефон: (05242)-3-27-39 (районний краєзнавчий музей).
Пам’ятний знак встановлений восени 2009 року за ініціативою районних організацій Національної спілки краєзнавців України та Організації ветеранів України. Чимало зусиль для того, щоб він з’явився в олександрівському Бабиному яру, доклали члени ініціативної групи: заслужений працівник культури України, почесний краєзнавець України, почесний краєзнавець Кіровоградщини Іван Петренко, тодішній голова районної ветеранської організації Василь Король, громадська активістка Віра Шнапер та інші небайдужі люди. Урочисте відкриття пам’ятного знаку відбулось 23 квітня 2010 року.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА:
Для єврейського населення в Олександрівці наприкінці 1941 року влаштували гетто. Євреїв зігнали до будинків в квадраті провулків Шкільний, Кривий та вулиць Шевченка і Горького. Це місце заздалегідь обнесли колючим дротом. Сюди звозили євреїв з усіх чотирьох районів Олександрівського гебіту (округу) — Олександрівського, Єлизаветградківського, Кам’янського та Чигиринського. На початку зими 1942 року в олександрівському гетто перебувало близько 1000 чоловік.
«Умови перебування в гетто були дуже важкими: велика скупченість людей призводила до того, що ними були зайняті горища будинків, всі погреби, повітки, тощо. Морози тієї зими сягали майже 40 градусів, тож скоро людям не стало чим топити. На паливо використали тини, ворота, ветхі, непридатні для захистку від стужі будівлі. Приречені голодували, тяжко хворіли. Не всіх випускали на роботи в містечко, тож основній масі людей доводилося міняти речі на продукти харчування, тому біля гетто постійно товпилися корисливі місцеві жителі, бажаючи роздобути такий дефіцитний до війни фабричний одяг в обмін на харчі. Поряд з цим велику безкорисливу допомогу ув’язненим — своїм сусідам, знайомим, друзям, однокласникам надавали багато жителів містечка, перекидаючи потай через колючий дріт торбини з сухарями, борошном та мішки з картоплею, неймовірно ризикуючи при цьому бути пристріленими чи пораненими вартою», — згадувала Тетяна Біла, з подвір’я якої по вулиці Шевченка, 23 у сутінках здійснювалася допомога приреченим (колючий дріт був напнутий впритул до її садиби).
У березні 1942 року більшу частину ув’язнених перевезли до воловень, що були в кінці вулиці Шевченка.
«…Мене забрали у табір, де я утримувалась до травня 1942 року. …У травні 1942 року староста єврейського табору прийшов і заявив …всі євреї повинні бути розстріляні. Тепер скоро приїдуть машини за нами. Дійсно, через деякий час прийшли машини і забрали євреїв. Машини з людьми покривались брезентом. По дорозі я …перевалилась через борт і мені вдалось втекти. Решта були розстріляні, в тому числі розстріляний староста Співаковський», — свідчила жителька Олександрівки Віра Верещацька.
Чимало місцевих жителів Олександрівки, особливо діти, які пасли худобу, стали свідками злочинів окупантів.
Найбільші масові розстріли мирного населення відбулись у квітні 1942 року, коли було знищено близько 300 громадян єврейської національності, та у жовтні 1943 року, коли біля Олександрівки нацисти розстріляли ще кілька десятків мирних жителів — українців, росіян, циган.
Ще одне місце, де масово розстрілювали мирне населення, знаходилось в урочищі Загайка біля нинішніх сіл Гайове, Польове та Івангород. Факти усіх розстрілів в обох місцях підтверджуються матеріалами кримінальної справи німецького карателя Андрія Литовки, якого Кіровоградським обласним судом 1969 року засуджено до вищої міри покарання — розстрілу. Під час слідства по справі Литовки було проведено ексгумацію могил жертв фашистського терору. Останки ні в чому не винних жертв фашистського терору (невідомо, чи всі) перепоховані на олександрівському цвинтарі в 1969 році.
Серед розстріляних фашистськими нелюдами були дві сестри і перша дружина батька жительки Олександрівки, члена ініціативної групи з відкриття пам’ятного знаку жертвам фашистського терору Віри Лазарівни Шнапер. Жінка бережно зберігає татів гаманець, в якому фотографії одинадцятирічної Лілі і трирічної Нелі. Там є і маленька записочка, написана Лілею: «Дорогий наш, рідний папа. Ми твою просьбу виконаєм. Будем гарно їсти, слухатись Саню і маму. Швидше побий фашистів і повертайся додому. Твої Ліля і Неля». Все життя учасник Другої світової війни, орденоносець Лазар Мойсейович Шнапер носив із собою цей лист у вічність.
Влітку 1941 року на літо до бабусі з Ленінграду в Олександрівку приїхав маленький хлопчик Мишко Нижевенко. У квітні 1942 року чотирирічна дитина та його бабуся опинились біля страшного яру. Бабусю розстріляли, а хлопчик залишився живим. Він вибрався зі страшної ями і добрів до села Бірки, де його весь період окупації рятували українські жінки Марія Кочерга і Олена Перебийніс. За цей подвиг 10 квітня 2000 року ізраїльським інститутом Яд-Вашем їм було присвоєне звання Праведників народів світу. Імена наших жінок викарбувані на Стіні пошани в Алеї праведників Яд-Вашем у Єрусалимі.
Праведниками народів світу 10 лютого 2003 року стали також жителі Олександрівки Тимофій (посмертно, загинув у бою в 1944 році) та Олена Кузьменки. Вони врятували від смерті шестирічну дівчинку Лізу Співаковську. Коли навесні 1942 року велику групу олександрівських євреїв вели на розстріл до яру, батько Лізи Лев Співаковський, поцілувавши востаннє донечку, передав її через паркан Олені Кузьменко. Українське подружжя переховувало дитину весь період окупації, а після війни, коли у Лізи не знайшлось рідних, під іменем Марія дівчинку удочерила Олена Кузьменко і дитина виховувалась разом з її рідною дочкою.
СЬОГОДЕННЯ ПАМ’ЯТКИ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ:
Пам’ятний знак жертвам фашистського терору часто відвідується жителями та гостями селища. А от місце поховання на цвинтарі потребує впорядкування. Так само необхідно встановити аналогічний пам’ятний знак, як біля Олександрівки, і в районі урочища Загайка.
ЯК ДІСТАТИСЯ:
До Олександрівки можна доїхати, як електропоїздом зі Знам’янки, так і рейсовими автобусами Кіровоград — Олександрівка, Кіровоград — Цвітне, Кіровоград — Медведівка, Кіровоград — Черкаси.
Інформацію про те, як добратись до пам’ятного знаку жертвам фашистського терору, можна отримати в Олександрівському районному краєзнавчому музеї.
Контактний телефон: (05242)-3-27-39 (районний краєзнавчий музей).
Василь Білошапка,
директор Олександрівського
районного краєзнавчого музею.
директор Олександрівського
районного краєзнавчого музею.