Путівник Кіровоградщини / Туристичні об’єкти

Хрести. Пам’ятні знаки жертвам голодомору

Хрести. Пам’ятні знаки жертвам голодомору
Як і у більшості сіл України, у цих двох селах теж стоять хрести — пам’ятні знаки жертвам голодомору. Вмираючим від голоду селянам ніхто ніякої допомоги не надавав, і точного обліку померлих не вели. Але є приблизні цифри. І вони страшні: у селі Вершино-Кам’янці Новгородківського району до 1933 року у селі було більше 7 тисяч населення, у 1940 році це вже було 5 тисяч. У селі Івангороді Олександрівського району є офіційно зафіксовані смерті саме від голоду (що зустрічається не часто) у метричних і погосподарських книгах, які нині зберігаються в державних архівах Кіровоградської і Черкаської областей. Таких записів віднайдено 100. Хоча, за спогадами старожилів, загиблих значно більше.
Село Вершино-Кам’янка Новгородківського району

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

За матеріалами книги Андрія Польового та Івана Смаглюка «Історія села Вершино-Кам’янки».

Суцільна колективізація, яка розпочалася у 1928 році, супроводжувалася жорстокою боротьбою незаможного селянства проти куркульства. 30-і роки відзначалися переходом від політики обмеження та витіснення куркуля до політики ліквідації куркульства як класу. 20 січня 1930 року відбулися збори громадськості Вершино-Кам’янки, які обговорили питання про знищення куркульства як класу. Уже у лютому такі збори проходили по всіх поділах села. Одні зі зборів бідноти, наприклад, вирішили розкуркулити 10 господарств, а куркулів вислати за межі республіки. У 1931 році було організовано два колгоспи. У ході колективізації сільського господарства допускалися помилки у порушенні принципу добровільності в об’єднані селянських господарств, надмірному усуспільненні худоби, інвентаря тощо. Колективізацію i розкуркулення у Вершино-Кам’янці в 1930 і 1931 роках проводили комітети бідноти та комсомольські організації під керівництвом партійної організації. Відомі випадки, що застосовувалася фізична сила та принижувалася людська гідність: непокірних розкуркулених заставляли пити керосин, вити по-собачому, а окремих бідних заставляли бити розкуркулених та тих, хто не хотів добровільно йти в колгосп.

Під час розкуркулювання і колективізації члени комітетів бідноти і комсомольці у ні в чому не винних людей забирали із засіків зерно, соняшникове насіння, сім’я з конопель, а з глечиків і горшків — крупи, пшоно, сало, олію, і все це йшло на їхні власні потреби. Переважну
більшість розкуркулених сімей із Вершино-Кам’янки вивозили у Донбас для будівництва шахт і промислових підприємств.

Чорними сторінками історії для жителів села пройшли 1932-1933 голодні роки. Я пам’ятаю, як надзвичайно великими стражданнями
і голодними муками пережив цю голодовку. Довгий час не міг збагнути, чому так трапилося, що була «добра і міцна радянська влада», а люди масово вимирали з голоду. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти і останніми — жінки. Пам’ятаю,
одного травневого дня я з мамою (бо ще водила мене за руку) зайшли до сусідів Щербаків і вперше побачили трагічну картину. Господар Аврам Щербак і його дружина Мокрина лежать на полу мертві, щурі повиїдали їм очі і носи, а на печі сидять майже непритомні від голоду двоє дітей. У той же день Аврама і Мокрину без домовини сусіди Павло Вірванець і Пулик Кізіровський з надзвичайно великими потугами повкидали у погріб і не змогли прикопати, бо самі були виснажені голодом. А через два дні умер з голоду і Вірванець, а через день помер і Пулик Кізіровський. Їх обох відтягнув у погріб Йосип Пуд, а через кілька днів помер і він.

Голод притуплював моральність. У селі були випадки канібалізму. Варили дітей, чоловіків. Найбільшого розмаху голод сягнув навесні 1933 року. Голодні люди в розпачі масово виїздили (втікали) із села в Кривий Ріг, а переважна більшість — в Середню Азію, в Красноводск, Ташкент, інші міста, де швидкими темпами розвивалася нафтобудівна, хімічна промисловості, потрібні були робочі, і там видавали хліб і до хліба.

Страшний голод привів до спустошення села. У селі вирубували дерева, бо нічим було опалювати своє житло. У той час основним
паливом була солома, а взяти її не було де, тому скубли солому зі своїх будинків, палили паркани, віконниці, в хатах знищували
столи, ослони. Це був перехідний період від індивідуального, через розкуркулювання і колективізацію, до колективного соціалістичного
життя на селі.

СЬОГОДЕННЯ
Хрест — пам’ятний знак жертвам голодомору, який встановили у 2006 році у сільському парку поруч з братською могилою воїнів, загиблих при визволенні села у Другій світовій війні. Щороку біля пам’ятного знака збирається громада села, щоб пом’янути жертв голодомору.

ЯК ДІСТАТИСЯ
Добратися до Вершино-Кам’янки можна щоденно, крім четверга, рейсовим автобусом Кропивницький – Митрофанівка.

Село Івангород Олександрівського району

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
За матеріалами збірки спогадів, зібраних Івангородською сільською бібліотекою «Моє село — голодні очі 1932-1933 років»

Спогади Євдокії Пархомівни Опалат, записані у липні 2006 року. 1932-1933 роки. У людей забирали хліб і бурячки, картоплю тощо. У колгоспі тім, що там працювали, варили їсти раз на день юшку, давали макуху. Наша сім’я голодувала, але пухлі не були. Варили густу їжу. Рвали липове листя, бур’ян, різали і тушкували в казані в печі, потім добавляли жменю зерна, смажили оладки і ділили на обід та вечерю.
На городі сіяли жито, висушували ще не зовсім дозріле, молотили на зерна, варили вареники з вишнями. Було страшно від того, що по вулицях ходили пухлі люди. Після війни (1947 рік). Була вдома корова, продавали молоко на базарі і купляли крупи, борошно. Я працювала у школі техпрацівницею. У школі збирали суботник — чоловіки рубали дрова, а жінки білили школу. Варила нужденним дітям їсти, у будівлі маленької школи при агрошколі в одному класі зробили кухню, а в другий клас, у вікно, видавали дітям їсти. Воду носили від дякової хати (потім шкільний ларьок біля Жадан Ліди). Їли 20-30 осіб. Хліба не давали, тільки варене один раз на добу. Також працювала біля телят (село Несваткове Олександрівського району), в промкомбінаті, на цукровому заводі в пральні. Прали лантухи і сушили в сушарці за зміну по 600-100 штук на кожну людину. Було три зміни по три робітники. Скотина горювала так, як і людина, коровам давали солому, обмішану трьома потертими картоплинами.

Спогади Марії Гаврилівни Бойченко 1925 року народження, записані в листопаді 2006 року. — Голод… Мені було 9 років. Пам’ятаю майже все. Неврожаю не було, просто забирали все зерно. Вижила вся родина, тому що була корова, і батько з Кубані привіз мішок кукурудзи і дві рибини. З бур’яну і кукурудзяного борошна пекли оладки-«чуреки». Пам’ятаю, що по вулиці йшла жінка та й сіла під сусідською повіткою. Я пішла до мами і говорю: «Дай мені один «чурек», я понесу тій тітці, бо вона вже не може встати, а мама дає і каже, що це ж твій «чурек» і ти залишишся голодна. Але я взяла і дала тій людині, вона з’їла і встала пішла в бік села Бовтишки Олександрівського району. Одного разу забрали навіть квасолю в горщику з печі, мама заховала туди. А один «активіст» пхнув штрипкою горщик і заставив маму зібрати квасолю та віддати.

Спогади Тетяни Федорівни Німченко (1928 р. н.). — У голод мені було 6 років. Родина не вимерла. Батько їздив на Кубань, привіз кукурудзу, тоді всі їздили. Пам’ятаю один випадок все життя: я була вдома, закрита в хаті, і через вікно побачила маленького хлопчика, який ходив просив їсти: «дайте хоч крошечку, хоч картошечку», і ці слова залишилися у пам’яті до сьогоднішнього дня.

СЬОГОДЕННЯ
Хрест встановлений на подвір’ї церкви Різдва Пресвятої Богородиці 16 грудня 2009 року, наступного дня він був освячений. Щороку біля нього проводять заходи із вшанування пам’яті жертв голодомору.

ЯК ДІСТАТИСЯ
Добратися до Івангорода можна рейсовим автобусом Кропивницький – Олександрівка.

Тетяна Юганова
Дякуємо за допомогу у підготовці публікації Сергію Квочці,
Ларисі Дяків, Людмилі Бойченко.