Туристичні об’єкти / Історичні

Братська могила

Братська могила
Біля обеліску Слави у центрі села — біля підніжжя скульптури невідомому солдату, що у шані й скорботі спустив бойове знамено перед скрижалями з іменами загиблих бойових побратимів, лиш чотири портрети Героїв Радянського Союзу: 19-річного Володимира Скориніна, 21-річного Василя Лєгостаєва, 27-річного Івана Кузіна й 25-річного Михайла Лаптєва. Адже коли мурували пам’ятник, мали портрети лише цих мужніх визволителів. Та якби була можливість відобразити у граніті усіх, хто отримав почесне звання Героя під час визвольних боїв за Деріївку, чи й вистачило б усієї площі. Визволяли українське село в основному росіяни й українці, а поряд з ними — татари, узбеки, казахи, білоруси, карели, грузини, вірмени.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
22 червня 1941 року. На устах витало єдине шокуюче слово: війна! Наступного дня до сільради викликали допризовну та призовну молодь, а також чоловіків, що підлягали мобілізації у першу чергу. У кінці червня вже проводжали батьків і синів на фронт. На початку липня прийшло розпорядження з району про евакуацію колгоспного майна й худоби. Уже було відомо, що сусідні полтавські Крюків і Кременчук захоплені ворогом, а в селі все надіялись, що ця чаша омине їх. Але 5 серпня 1941 року окупанти увійшли до села. Розпочалась окупація Деріївки фашистськими військами, що тривала з 5 серпня 1941 року по 18 жовтня 1943 року. Понад два роки, 735 днів і ночей під автоматним дулом фашистського режиму та його поліцаїв-посіпак. За два роки з Деріївки у неволю до Німеччини насильно було відправлено 240 юнаків і дівчат. Дехто з них потрапив у саме рукотворне пекло — до концентраційних таборів Освенцім, Майданек, Ревенсбрюк, Бухенвальд.

Коли на лівому, полтавському березі загомоніла артилерійська канонада, обличчя селян остаточно посвітліли: з’явилась справжня надія на прихід Червоної Армії. Фашисти неабияк заметушились, бо розуміли: втрата рубежу на Дніпрі, а особливо правого берега, означала провал гітлерівського бліцкригу (блискавичної війни). Лівобережні села ворог намагався зрівняти з землею, щоб радянські війська не мали чого використати для плавзасобів при переправі через річку. Кілька діб палала заграва на протилежному боці, коли фашисти вщент спалили село Солошине, розташоване проти Деріївки і Куцеволівки. Мешканців правобережних сіл й військовополонених з куцеволівського табору погнали рити глибокий і широкий протитанковий рів по периметру узгір’я у кілька кілометрів від Чикалівки до Мишуриного Рогу й далі — складову частину оборонного рубежу, який вони назвали «Східний вал».

Нарешті дочекались: вороги відступають! Але стало чути майже постійну стрілянину у районі Дніпра: очевидно, там розпочались перші бойові дії. До кожного двору вривались ворожі автоматники — розпочалась евакуація. Виганяли усіх із села у степи, подалі від Дніпра, щоб, не дай Боже, не стали допомагати своїм військам.

Деріївка тричі переходила з рук в руки. Бої за її визволення тривали з 28 вересня по 18 жовтня 1943 року — 21 добу, рівно три тижні, крок за кроком долали відстань у кілометр-півтора від річки до села. Все почалось у ніч проти 28 вересня 1943 року: радянські війська степового фронту (командуючий І.Є. Конєв) форсували Дніпро на плацдармі Деріївка – Куцеволівка – Мишурин Ріг. Здійснювали цю операцію 92-а гвардійська стрілецька дивізія та 182-й і 184-й полки 62-ої гвардійської стрілецької дивізії. Першим йшов батальйон капітана В.І. Данька, з якого було виділено штурмові роти лейтенантів І.С. Шильдіна та С.І. Портягіна. Штурм розпочався до світанку, бо сподівалися на прикриття ночі, проте ворог зустрів червоноармійців, які мали лише кілька човнів, а то колоди, двері, снопи очерету, маленькі плоти з кількох колод, шаленим вогнем. Холодно. Пекуча вереснева вода. Ворог щось уже примітив — й шквальний вогонь по відважних. А вони вперто пливуть вперед — іншого виходу немає: назад не повернеш. Одиниці ступили на правий берег. А ворог поряд, давно чекає — й в рукопашну. За один такий бій в ротах залишалась третина чи й менше бійців. З піску виглядали руки, ноги, голови, розкроєні тулуби з виваленими нутрощами. Вбиті лежали, присипані піском, у три-чотири пласти.

Як наслідок тих пекельних боїв, 18 жовтня 1943 року, саме в неділю, в село повернулися воля і радість зі сльозами на очах. Того дня всесоюзне радіомовлення Радянське інформбюро повідомило всьому Радянському Союзу й світові, що в результаті запеклих боїв «освобождена Дериивка — сильно укрепленный пункт противника на правом берегу Днепра».

Село звільнили завдяки масовому героїзму радянських воїнів. Тому не випадково за форсування Дніпра в районі Деріївка – Куцеволівка 218 воїнам було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Але опісля того, як за штурм Дніпра це звання було присвоєно понад двом з половиною тисячам солдат, сержантів, офіцерів і генералів, дехто засумнівався, чи не забагато дано цієї високої нагороди за один раз, до цього подібного не було. На захист героїв став маршал Радянського Союзу Костянтин Жуков: «Вважаю за необхідне сказати: так можуть розмірковувати люди, котрі не мають жодного уявлення, що означало тоді форсувати Дніпро й закріпитися на протилежному березі… Так що дніпровські герої — справжні герої: вони здійснили справжній подвиг й Золоті Зірки прикрашають їхні груди цілком справедливо…»

Але після визволення села війна для деріївців не закінчилася: військкомат здійснив мобілізацію чоловіків призовного віку й навіть старших, вдома залишились лише інваліди, немічні старики та механізатори, що отримали бронь (звільнення від призову) — треба ж працювати у полі на тракторах. Не зодягнувши у солдатську форму, у домашніх чоботях та куфайчинах їх погнали на передову, у бій під сусідньою Успенкою. Таких бійців називали чорнопіджачниками — це була умовна назва піхотних підрозділів Червоної Армії, які формували з цивільного населення окупованих територій після їх звільнення, бо у бій вони вводились не підготовленими, без належної амуніції та зброї. Успенку звільнили більш ніж через місяць після Деріївки — 22 листопада. А до села ж всього лише кілька кілометрів. Бої велися надзвичайно жорстокі й затяжні. Там гинули досвідчені вояки, а звичайні селяни не мали ніякого уявлення щодо ведення бою, до всього — у декотрих навіть не було зброї, потрібно було добути її у бою. Лише за один день — 29 жовтня 1943 року під горою хутора Дача загинуло 25 деріївців. Більшість із них — юнаки 18-20 років. Всього ж, захищаючи Успенку й хутір Дачу, загинуло понад 70 жителів Деріївки.

СЬОГОДЕННЯ
Братська могила у Деріївці відкрита 1967 року: до неї перенесені останки з усіх братських могил на території сільської ради. На сьогодні відомо, що у ній поховано 585 воїнів, з них 152 невідомих. На стелах обеліску Слави викарбувані імена 404 односельчан, які загинули в роки Другої світової. На сьогодні ця цифра уточнена — вона збільшилася до 439.

Свого часу в обеліск було вмуроване послання нащадкам 2017 року. На сьогодні вже виготовлена табличка, підготоване нове звернення, і навесні цього року деріївці закладуть капсулу з посланням поколінню 2067 року.

Кажуть, що війна не закінчена, доки не похований останній воїн. Пошуковці громадської організації «Вічно живим» м.Кременчук Полтавської області в степу біля Деріївки восени 2017 року знайшли збитий літак-штурмовик. У той же період в залишках окопів та просто серед поля на території Деріївської сільської ради знайшли останки 8 загиблих воїнів. Зараз ведуться роботи з їх ідентифікації. На сьогодні вже встановлено особу одного бійця — це молодший сержант Юхим Євдокимович Дібров, 1902 року народження з міста Ейськ Краснодарського краю, який швидше за все був командиром відділення, адже при ньому було знайдено ще три військові посвідчення та один партквиток, але записи в них, на жаль, розібрати неможливо.

ЦІКАВІ ФАКТИ
Під час окупації у селі виникла патріотична підпільна група. Ініціатором й організатором підпілля став Федір Дзюба, лейтенант Червоної Армії, що брав участь в обороні Києва, потрапив у полон, зумів організувати втечу з табору військовополонених і добратися додому. Серед іншого підпільники мали намір знищити ворожий гарнізон села при наближенні наших військ, але здійснити задуми не змогли: їх зрадили. Водночас усі були заарештовані. У районній катівні кого замучили, кого потім розстріляли. Керівник підпілля Федір Дзюба і член організації Григорій Філіпенко з Онуфріївки були направлені до Кіровоградської жандармерії і там страчені. Двох підпільників після знущань у сільській управі напівживими вкинули у старий колодязь.

ЯК ДІСТАТИСЯ
До села можна дістатися автобусами за маршрутом Кременчук-Онуфріївка-Деріївка та Кременчук-Деріївка.

Тетяна Юганова
У матеріалі використані дані з книги Миколи Лукомця «Нариси з історії села Деріївки».
Дякуємо за надану інформацію сільському голові Деріївки Василеві Зайвому
Братська могила
Братська могила
Братська могила
Братська могила
Братська могила
Братська могила
Братська могила
Братська могила
Братська могила
Братська могила
Братська могила
Братська могила
Братська могила
Братська могила