Пам’ятник воїнам-визволителям
- 13 квітня 2018, 10:25
Минають роки, змінюються покоління, але часу непідвладна пам’ять про тих, хто ціною власного життя звільняв від фашистських нелюдів наші міста і села. Ця пам’ять буде завжди нагадувати українцям про сторінки однієї з найстрашніших війн в історії людства обелісками і братськими могилами.
Пам’ятник встановлено у центральній частині села, поруч з адмінбудівлею сільської ради та школою, навкруги розкинувся парк. Меморіальний монумент являє собою складну архітектурну споруду у формі напівкола, що символізує розірване кільце ворожої оборони. Скульптурна група складається з фігури дівчини, що тримає у руках лавровий вінок, та воїна-визволителя з автоматом. Висота скульптурної групи — 2,5 м. Нижче прикріплені меморіальні дошки із зображеннями героїв-визволителів: Героїв Радянського Союзу Івана Олексійовича Самсонова та Івана Івановича Спичака.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Зима 1943-1944 років принесла визволення від фашистських загарбників жителям сіл Знам’янського району. Кровопролитні бої велися за кожен населений пункт на підступах до м.Знам’янки.
Відповідно до даних Центрального архіву у м.Подольську (ЦАМО РФ) на території Диківської сільської ради бої вели воїни 18-го та 29-го танкових корпусів 5-ї гвардійської танкової армії під командуванням генерал-полковника Павла Олексійовича Ротмістрова, 6-ї, 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій 5-ї гвардійської армії, якою командував генерал-лейтенант Олексій Семенович Жадов та стрілецький корпус, який очолював генерал-майор Олександр Ілліч Родимцев.
До села Диківки наші війська підійшли 24 листопада 1943 року. У жорстоких боях відбувалося звільнення околиць села, протягом дня вулиці переходили з рук у руки, природним бар’єром стала річка Інгулець.
Зі спогадів колишніх бійців: «Після артилерійського обстрілу наші танки рушили у бік Диківки. Командир танку Т-34 старшина Петро Переворочаєв зумів по балці підібратися з північно-західної частини до села, прицільними вистрілами наші танкісти підбили ворожого «тигра». А у цей час німецький «фердинанд» почав обстріл наших позицій, та, на щастя, промахнувся. Наші солдати умілими діями зуміли нанести точні удари по ворожій техніці. Вправно вів бій лейтенант Микола Гуренко. Його бригада роздавила декілька «тигрів» та підбила «пантеру» (види ворожих танків). Під Диківкою відбувався танковий бій, де йшло змагання не лише у міцності техніки, а й в умінні командирів пристосуватися до місцевості і правильно обрати тактику ведення бою.
Ворожі танкісти при підтримці мотопіхоти по декілька разів на день контр-атакували наші війська. З 28 листопада по 4 грудня солдатам доводилося відбивати напади ворога на південному боці села. Наші позиції обстрілювали з артилерії та мінометів, нас бомбила авіація. Але танкісти та мотострілки зуміли правильно закріпитися на відвойованих рубежах.
У боях за Диківку проявили мужність дівчата-зв’язківці. Вони ніколи не скаржилися на важкість військової служби. У Диківці Марія Горожанкіна та Ганна Зябрева чергували біля комутатора, ремонтували пошкодження на лінії, надавали першу медичну допомогу пораненим. Віра Горетова — радистка артилерійської бригади, загинула у боях за це село».
Спогадами про бої за визволення Диківки поділився уродженець Білорусії Олександр Якович Шитий: «Я тоді був рядовим танкістом 110-ї гвардійської танкової бригади, яка першою в’їхала до села після довгих і запеклих боїв. Здається, день перетворився на ніч, навкруги все горіло, земля здригалася від вибухів гармат, танки виходили з ладу, а часу на повний ремонт не вистачало, тому доводилося воювати на підбитих, потім нам на допомогу підійшли «катюші». А як зустрічало нас місцеве населення! Коли ущухли бої, діти і жінки, чоловіки і старенькі висипали на вулиці села з радісними вигуками: «Ура! Наші, наші прийшли!». Люди підходили до нас зі сльозами, а жінки похилого віку обіймали кожного з нас, як свого власного сина. І все повторювали: «Спасибі, синочки, спасибі, голубчики, що визволили нас!».
Під час визволення загинули і поховані у братській могилі Герої Радянського Союзу Іван Самсонов та Іван Спичак.
Іван Олексійович Самсонов родом з Тульської області, у діючій армії з 1942 року. Воював на Донському, Степному та Другому Українському фронтах. Під час Знам’янської наступальної операції 24 листопада 1943 року у боях за селище Косівку Олександрійського району Кіровоградської області мінометним вогнем знищив три бронемашини, десять автомашин, п’ятдесят ворожих солдатів та офіцерів. Першого грудня у бою біля села Юлканівка (зараз частина вул. Степової села Диківки), не зважаючи на поранення, заволодів ворожою бронемашиною, з якої продовжив вогонь по ворогу. Але гітлерівці, підступно підкравшись з тилу, напали на бійця і нанесли удари по голові. Під час рукопашного бою лейтенант вихопив у гітлерівців ніж та наніс смертельні поранення ворогу. Та, на жаль, від отриманих шести кульових та численних ножових поранень лейтенант Іван Самсонов загинув у госпіталі та похований у братській могилі села Диківки.
Іван Іванович Спичак з села Лабурівки Кошелевського району Полтавської області 29 листопада 1943 року під час жорстоких боїв за село Ново-Олександрівку Знам’янського району, не зважаючи на поранення руки, не покинув поля бою, а підбив три бронемашини та знищив сорок солдат. Але один з танків прорвався до окопів наших бійців і хотів роздавити їх гусеницями, вдавивши у землю живцем, та рядовий Іван Спичак не розгубився і кинувся на ворога з гранатами. 30 листопада 1943 року в бою за Диківку боєць знищив гранатами ворожий танк, три бронетранспортери і двадцять п’ять гітлерівців. Озвірілі фашисти намагалися взяти сміливця живим, але, тяжко поранений, він в останню мить підірвав гранатами себе і п’ятьох фашистів.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Спогадами про будівництво пам’ятника у селі Диківці поділився знам’янчанин, талановитий художник Віктор Михайлович Соколов: «У 1983 році мені запропонували підготувати проект та розпочати будівництво нового пам’ятника у цьому селі. Довелося вносити зміни у застарілу проектно-кошторисну документацію та підбирати матеріали. Тільки-но зійшов сніг, ми розпочали підготовку місця під пам’ятник. З весни по осінь були проведені бетонні роботи, які вистоювалися протягом зими.
Пам’ятник складний за своєю конструкцією — уособлює собою розірване кільце ворожої оборони.
У 1984 році на шістнадцяти гранітних плитах розпочалася чеканка імен, дат життя й загибелі бійців нашої армії. Проводилася збірка основних композиційних фігур — воїна та дівчини. Робили їх спочатку з бетону, потім обтесували, надаючи потрібної форми. Це була дуже складна у виготовленні композиція з багатьма елементами. Разом зі зварювальником, який з’єднував металічні частини, я виконував чеканку фігур пам’ятника.
Плитку, якою обкладено пам’ятник, виготовили з туфа, з якого збудовано приміщення контори колишнього колгоспу. Цей матеріал був привезений з Вірменії. Ми самі виготовили обладнання для різки і обшліфовування плитки.
Урочисте відкриття відбулося у травні 1985 року до 40-річчя Перемоги у Другій світовій війні. Цього дня з’їхалися до села колишні воїни-визволителі, родини загиблих. Добре пам’ятаю стареньку бабусю, яка при-
їхала на могилу свого сина з Кавказу.
Напис: «Героям Родины своей — благодарные потомки!» — це мої слова. Букви виготовили на заводі «Пуансон», і я монтував їх уже вночі з восьмого на дев’яте травня».
СЬОГОДЕННЯ
У Диківці шанують пам’ять про славних визволителів та добре знають історію свого села. Іменами героїв названо вулиці, у місцевій школі проводяться уроки мужності.
Завдяки зусиллям Єфросинії Василівни Сікорако, яка започаткувала шкільну музейну кімнату і довгий час листувалася з воїнами-визволителями та родинами загиблих за село Диківку, було зібрано спогади про ті грізні часи Другої світової, створено шкільний музей, де зберігаються архівні документи, листи, світлини бійців та членів їх сімей про ці події.
ЯК ДІСТАТИСЯ
До села Диківки Знам’янського району можна дістатися власним автотранспортом або ж рейсовим автобусом, що курсує за маршрутом Знам’янка-Диківка тричі на день.
Село знаходиться на відстані 20 км від районного центру. З міста Кропивницького можна дістатися трасою Е50 повз Суботці, а у Знам’янці повернути на Дмитрівку, а там за дорожніми знаками звернути на Диківку.
Дякую за допомогу у підготовці матеріалу сільському голові с.Диківки Володимиру Михайловичу Андрієнку.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Зима 1943-1944 років принесла визволення від фашистських загарбників жителям сіл Знам’янського району. Кровопролитні бої велися за кожен населений пункт на підступах до м.Знам’янки.
Відповідно до даних Центрального архіву у м.Подольську (ЦАМО РФ) на території Диківської сільської ради бої вели воїни 18-го та 29-го танкових корпусів 5-ї гвардійської танкової армії під командуванням генерал-полковника Павла Олексійовича Ротмістрова, 6-ї, 110-ї гвардійських стрілецьких дивізій 5-ї гвардійської армії, якою командував генерал-лейтенант Олексій Семенович Жадов та стрілецький корпус, який очолював генерал-майор Олександр Ілліч Родимцев.
До села Диківки наші війська підійшли 24 листопада 1943 року. У жорстоких боях відбувалося звільнення околиць села, протягом дня вулиці переходили з рук у руки, природним бар’єром стала річка Інгулець.
Зі спогадів колишніх бійців: «Після артилерійського обстрілу наші танки рушили у бік Диківки. Командир танку Т-34 старшина Петро Переворочаєв зумів по балці підібратися з північно-західної частини до села, прицільними вистрілами наші танкісти підбили ворожого «тигра». А у цей час німецький «фердинанд» почав обстріл наших позицій, та, на щастя, промахнувся. Наші солдати умілими діями зуміли нанести точні удари по ворожій техніці. Вправно вів бій лейтенант Микола Гуренко. Його бригада роздавила декілька «тигрів» та підбила «пантеру» (види ворожих танків). Під Диківкою відбувався танковий бій, де йшло змагання не лише у міцності техніки, а й в умінні командирів пристосуватися до місцевості і правильно обрати тактику ведення бою.
Ворожі танкісти при підтримці мотопіхоти по декілька разів на день контр-атакували наші війська. З 28 листопада по 4 грудня солдатам доводилося відбивати напади ворога на південному боці села. Наші позиції обстрілювали з артилерії та мінометів, нас бомбила авіація. Але танкісти та мотострілки зуміли правильно закріпитися на відвойованих рубежах.
У боях за Диківку проявили мужність дівчата-зв’язківці. Вони ніколи не скаржилися на важкість військової служби. У Диківці Марія Горожанкіна та Ганна Зябрева чергували біля комутатора, ремонтували пошкодження на лінії, надавали першу медичну допомогу пораненим. Віра Горетова — радистка артилерійської бригади, загинула у боях за це село».
Спогадами про бої за визволення Диківки поділився уродженець Білорусії Олександр Якович Шитий: «Я тоді був рядовим танкістом 110-ї гвардійської танкової бригади, яка першою в’їхала до села після довгих і запеклих боїв. Здається, день перетворився на ніч, навкруги все горіло, земля здригалася від вибухів гармат, танки виходили з ладу, а часу на повний ремонт не вистачало, тому доводилося воювати на підбитих, потім нам на допомогу підійшли «катюші». А як зустрічало нас місцеве населення! Коли ущухли бої, діти і жінки, чоловіки і старенькі висипали на вулиці села з радісними вигуками: «Ура! Наші, наші прийшли!». Люди підходили до нас зі сльозами, а жінки похилого віку обіймали кожного з нас, як свого власного сина. І все повторювали: «Спасибі, синочки, спасибі, голубчики, що визволили нас!».
Під час визволення загинули і поховані у братській могилі Герої Радянського Союзу Іван Самсонов та Іван Спичак.
Іван Олексійович Самсонов родом з Тульської області, у діючій армії з 1942 року. Воював на Донському, Степному та Другому Українському фронтах. Під час Знам’янської наступальної операції 24 листопада 1943 року у боях за селище Косівку Олександрійського району Кіровоградської області мінометним вогнем знищив три бронемашини, десять автомашин, п’ятдесят ворожих солдатів та офіцерів. Першого грудня у бою біля села Юлканівка (зараз частина вул. Степової села Диківки), не зважаючи на поранення, заволодів ворожою бронемашиною, з якої продовжив вогонь по ворогу. Але гітлерівці, підступно підкравшись з тилу, напали на бійця і нанесли удари по голові. Під час рукопашного бою лейтенант вихопив у гітлерівців ніж та наніс смертельні поранення ворогу. Та, на жаль, від отриманих шести кульових та численних ножових поранень лейтенант Іван Самсонов загинув у госпіталі та похований у братській могилі села Диківки.
Іван Іванович Спичак з села Лабурівки Кошелевського району Полтавської області 29 листопада 1943 року під час жорстоких боїв за село Ново-Олександрівку Знам’янського району, не зважаючи на поранення руки, не покинув поля бою, а підбив три бронемашини та знищив сорок солдат. Але один з танків прорвався до окопів наших бійців і хотів роздавити їх гусеницями, вдавивши у землю живцем, та рядовий Іван Спичак не розгубився і кинувся на ворога з гранатами. 30 листопада 1943 року в бою за Диківку боєць знищив гранатами ворожий танк, три бронетранспортери і двадцять п’ять гітлерівців. Озвірілі фашисти намагалися взяти сміливця живим, але, тяжко поранений, він в останню мить підірвав гранатами себе і п’ятьох фашистів.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Спогадами про будівництво пам’ятника у селі Диківці поділився знам’янчанин, талановитий художник Віктор Михайлович Соколов: «У 1983 році мені запропонували підготувати проект та розпочати будівництво нового пам’ятника у цьому селі. Довелося вносити зміни у застарілу проектно-кошторисну документацію та підбирати матеріали. Тільки-но зійшов сніг, ми розпочали підготовку місця під пам’ятник. З весни по осінь були проведені бетонні роботи, які вистоювалися протягом зими.
Пам’ятник складний за своєю конструкцією — уособлює собою розірване кільце ворожої оборони.
У 1984 році на шістнадцяти гранітних плитах розпочалася чеканка імен, дат життя й загибелі бійців нашої армії. Проводилася збірка основних композиційних фігур — воїна та дівчини. Робили їх спочатку з бетону, потім обтесували, надаючи потрібної форми. Це була дуже складна у виготовленні композиція з багатьма елементами. Разом зі зварювальником, який з’єднував металічні частини, я виконував чеканку фігур пам’ятника.
Плитку, якою обкладено пам’ятник, виготовили з туфа, з якого збудовано приміщення контори колишнього колгоспу. Цей матеріал був привезений з Вірменії. Ми самі виготовили обладнання для різки і обшліфовування плитки.
Урочисте відкриття відбулося у травні 1985 року до 40-річчя Перемоги у Другій світовій війні. Цього дня з’їхалися до села колишні воїни-визволителі, родини загиблих. Добре пам’ятаю стареньку бабусю, яка при-
їхала на могилу свого сина з Кавказу.
Напис: «Героям Родины своей — благодарные потомки!» — це мої слова. Букви виготовили на заводі «Пуансон», і я монтував їх уже вночі з восьмого на дев’яте травня».
СЬОГОДЕННЯ
У Диківці шанують пам’ять про славних визволителів та добре знають історію свого села. Іменами героїв названо вулиці, у місцевій школі проводяться уроки мужності.
Завдяки зусиллям Єфросинії Василівни Сікорако, яка започаткувала шкільну музейну кімнату і довгий час листувалася з воїнами-визволителями та родинами загиблих за село Диківку, було зібрано спогади про ті грізні часи Другої світової, створено шкільний музей, де зберігаються архівні документи, листи, світлини бійців та членів їх сімей про ці події.
ЯК ДІСТАТИСЯ
До села Диківки Знам’янського району можна дістатися власним автотранспортом або ж рейсовим автобусом, що курсує за маршрутом Знам’янка-Диківка тричі на день.
Село знаходиться на відстані 20 км від районного центру. З міста Кропивницького можна дістатися трасою Е50 повз Суботці, а у Знам’янці повернути на Дмитрівку, а там за дорожніми знаками звернути на Диківку.
Дякую за допомогу у підготовці матеріалу сільському голові с.Диківки Володимиру Михайловичу Андрієнку.
