Кохання довжиною в життя
- 12 лютого 2017, 16:21
Сьогодні в рубриці «Люди про людей» ми хочемо розповісти вам про родину Кисельових зі Світловодська — Любов Петрівну та Петра Павловича — та їх кохання довжиною в життя… Можливо зараз, напередодні Свята закоханих, історія їхньої любові стане прикладом для люблячих пар.
Любов Петрівна — учасниця Другої світової війни, Петро Павлович — учасник бойових дій, інвалід війни ІІ групи.
Петро Павлович Кисельов служив у прикордонних військах, захищаючи рубежі нашої Батьківщини на кордоні з Польщею. У лавах збройних сил СРСР він прослужив з 21 вересня 1941 року по 6 травня 1954 року, у 1944 році був поранений на фронті. За свої бойові заслуги ветеран нагороджений орденом Вітчизняної війни, орденом «За мужність», медаллю Жукова, медалями: «За бойові заслуги» та «Захисник Вітчизни», багатьма ювілейними державними нагородами.
Вони познайомилися навесні 1951 року, на Західній Україні, у місті Хуст. Вона — українка, уродженка Новоархангельського району Кіровоградської області, він — росіянин, житель Казахстану. На той час Любов Петрівна, 19-річна молода дівчина, вчилася у місті Хуст медичній справі, а Петро Павлович, 27-річний молодий чоловік, служив у лавах Збройних сил у Львові. Молоді люди зустрілися випадково, але з того часу вже не розлучалися, і за кілька місяців, у серпні 1951 року, одружилися.
«Ви уявляєте собі, — розповідає Любов Петрівна, — де Казахстан, а де центральна Україна, звідки я родом? А зустрілися ми на Західній Україні! Це доля… Брат мого батька, військовий лікар, забрав мене на Західну Україну, де я вчилася у медичному училищі, а мій майбутній чоловік приїхав туди служити після закінчення військового прикордонного училища в Алма-Аті. Ось як склалося: я втратила на війні батька — Петра Павловича, натомість Бог послав мені Петра Павловича Кисельова, мого чоловіка».
Любов Петрівна і Петро Павлович разом уже більше 65 років. За цей час вони народили та виховали двох доньок — Тетяну 1952 року народження та Ірину, яка народилася у 1960 році. З часом у дружній родині Кисельових з’явилося четверо онуків та шестеро правнуків.
«Ми багаті!» — зі щирою посмішкою говорить Любов Петрівна та з гордістю показує фотографії своїх коханих донечок. Наразі одна з них мешкає за кордоном, інша живе поруч, в сусідньому будинку. До речі, у Світловодську родина мешкає фактично з дня його заснування.
«У 1954 році чоловіка демобілізували і ми приїхали до моєї мами у Кіровоградську область. Згодом дізналися про будівництво Кременчуцької ГЕС і переїхали жити до Новогеоргіївська. І чоловік, і я вчилися заочно у Кіровограді — він на товарознавця, я на фельдшера і, звісно, працювали. У мене стаж — 60 років: 20 років — у медичній частині заводу чистих металів, 20 років у лікарні і ще 20 років у БУ «Цивільбуд». А мій чоловік брав участь у будівництві та організації роботи підприємств міста: заводу «Пластик», Радіозаводу, «Калькулятора», працюючи у відділах постачання цих підприємств» — розповідає наша співрозмовниця та з жалем у голосі говорить про те, що нині їй лише сниться завод, де вона працювала, і сумує за тим, що його вже немає: «Такий великий завод був! Така медична частина — із цілодобовим чергуванням і швидкою допомогою. Ніколи не могли подумати, що ось так трапиться. Тепер лише сниться...».
Хвилюються пенсіонери і щодо сьогоднішньої ситуації в країні, адже розуміють, що головне — це мир. На долю цих літніх людей випало чимало випробувань, але і сьогодні вони сповнені бадьорості та оптимізму, а їх усміхнені приємні обличчя випромінюють доброзичливість і тепло.
Петро Павлович Кисельов служив у прикордонних військах, захищаючи рубежі нашої Батьківщини на кордоні з Польщею. У лавах збройних сил СРСР він прослужив з 21 вересня 1941 року по 6 травня 1954 року, у 1944 році був поранений на фронті. За свої бойові заслуги ветеран нагороджений орденом Вітчизняної війни, орденом «За мужність», медаллю Жукова, медалями: «За бойові заслуги» та «Захисник Вітчизни», багатьма ювілейними державними нагородами.
Вони познайомилися навесні 1951 року, на Західній Україні, у місті Хуст. Вона — українка, уродженка Новоархангельського району Кіровоградської області, він — росіянин, житель Казахстану. На той час Любов Петрівна, 19-річна молода дівчина, вчилася у місті Хуст медичній справі, а Петро Павлович, 27-річний молодий чоловік, служив у лавах Збройних сил у Львові. Молоді люди зустрілися випадково, але з того часу вже не розлучалися, і за кілька місяців, у серпні 1951 року, одружилися.
«Ви уявляєте собі, — розповідає Любов Петрівна, — де Казахстан, а де центральна Україна, звідки я родом? А зустрілися ми на Західній Україні! Це доля… Брат мого батька, військовий лікар, забрав мене на Західну Україну, де я вчилася у медичному училищі, а мій майбутній чоловік приїхав туди служити після закінчення військового прикордонного училища в Алма-Аті. Ось як склалося: я втратила на війні батька — Петра Павловича, натомість Бог послав мені Петра Павловича Кисельова, мого чоловіка».
Любов Петрівна і Петро Павлович разом уже більше 65 років. За цей час вони народили та виховали двох доньок — Тетяну 1952 року народження та Ірину, яка народилася у 1960 році. З часом у дружній родині Кисельових з’явилося четверо онуків та шестеро правнуків.
«Ми багаті!» — зі щирою посмішкою говорить Любов Петрівна та з гордістю показує фотографії своїх коханих донечок. Наразі одна з них мешкає за кордоном, інша живе поруч, в сусідньому будинку. До речі, у Світловодську родина мешкає фактично з дня його заснування.
«У 1954 році чоловіка демобілізували і ми приїхали до моєї мами у Кіровоградську область. Згодом дізналися про будівництво Кременчуцької ГЕС і переїхали жити до Новогеоргіївська. І чоловік, і я вчилися заочно у Кіровограді — він на товарознавця, я на фельдшера і, звісно, працювали. У мене стаж — 60 років: 20 років — у медичній частині заводу чистих металів, 20 років у лікарні і ще 20 років у БУ «Цивільбуд». А мій чоловік брав участь у будівництві та організації роботи підприємств міста: заводу «Пластик», Радіозаводу, «Калькулятора», працюючи у відділах постачання цих підприємств» — розповідає наша співрозмовниця та з жалем у голосі говорить про те, що нині їй лише сниться завод, де вона працювала, і сумує за тим, що його вже немає: «Такий великий завод був! Така медична частина — із цілодобовим чергуванням і швидкою допомогою. Ніколи не могли подумати, що ось так трапиться. Тепер лише сниться...».
Хвилюються пенсіонери і щодо сьогоднішньої ситуації в країні, адже розуміють, що головне — це мир. На долю цих літніх людей випало чимало випробувань, але і сьогодні вони сповнені бадьорості та оптимізму, а їх усміхнені приємні обличчя випромінюють доброзичливість і тепло.
