Уродженка села Нижчі Верещаки Олександрівського району, нині письменниця мешкає в Олександрівці, у власному будинку, подвір’я якого гарно прикрашене статуетками і квітами, якими вона щиро захоплюється. Лише троянд у неї більше 300 кущів, а ще — 20 сортів лілій, колекція первоцвітів, тюльпанів, нарцисів та інших прекрасних квітів.

Ще одне захоплення письменниці — полуниця. Її у неї аж 45 сортів! Валентина Миколаївна знає про свою улюбленицю все — як, де і коли висаджувати, як доглядати, як отримати найкращі врожаї. До речі, саме з публікації у різних періодичних виданнях цих корисних порад і розпочалася її кар’єра письменниці.

— Починала я працювати у харківському журналі «Сільський вісник», з яким співпрацювала впродовж шести років. У мене була своя сторінка, де поруч зі статтями про вирощування полуниці і квітів були мої оповідання, казки та інші твори. Була моя особиста сторінка і в донецькій газеті «Наша дача», де поруч з іншими публікаціями друкувалися мої легенди про квіти. У кожному номері газети була нова легенда про ту чи іншу квітку. Згодом усі вони ввійшли до книги «Квітучі посмішки землі». Ця книжечка цінна тим, що в ній зібрані не лише мої власні оповідання і легенди, а й легенди інших авторів, у тому числі Сергія Красікова та Бориса Заверухи. Усього їх тут близько сімдесяти — і про плакун-траву, і про флокси та орхідеї, жоржини та лілії. Як не дивно, але найдовше я писала легенду про калину — якось вона мені не давалася. Але врешті-решт я написала і про неї! Взагалі я працювала над цією книгою майже п’ять років.

За більш ніж 15 років письменницької діяльності, унікальні публікації Валентини Сірої з’явилися в багатьох періодичних виданнях України, як-то: «Література і життя» (м. Київ), «Народне слово», «Діалог», «Кіровоградська правда» (м. Кропивницький), «Життя», «Життєві історії» (м. Львів), «Жіночі історії» (м. Херсон), «Мій дім» (м. Черкаси) та в місцевих газетах, у тому числі «Голос містечка» та «Крила Олександрівщини». Але згодом часу на співпрацю з журналами і газетами ставало все менше, адже письменниця захопилася написанням романів. Наразі у неї їх уже два: «Сльози плакун-трави» та «Брості грози», а ще — збірник прози «Міріади опалого листя», виданий у 2012 році, та збірка поезій «Перегорни тишу» (2011 рік).

У 2016 році книжний «Клуб Сімейного Дозвілля» (м. Харків) видав збірник оповідань «Он и Она. Истории любви», в який увійшли два твори Уляни Горяної — «Лиловые канарейки на шарфиках ветра» і «Метель отцветшей сирени». Брала участь Валентина Сіра і у створенні альманахів «Форум» (м. Дніпропетровськ), «Свой вариант» (м. Луганськ) та «Літературна Кіровоградщина» (Кіровоград). Усього наразі в її арсеналі 6 книжок.

Особливий стиль олександрівської письменниці був оцінений не лише читачами, але й колегами. Наразі вона член Конгресу літераторів України, Кіровоградського обласного літоб’єднання «Степ» та Олександрівського літературно-мистецького об’єднання «Крила», Лауреат міжнародного літературного конкурсу «Каплантида-2012» у номінації «Українська література. Проза», дипломант конкурсу на здобуття літературної премії імені Юрія Яновського (2016 рік).

Але всіх цих досягнень і визнань могло б і не бути, адже перший письменницький досвід для нашої героїні був негативним. І зовсім не тому, що був невдалим, навпаки, її вірш, написаний ще в шкільні роки, надрукували у відомій на той час газеті «Піонерська правда», але… під прізвищем іншої дитини!

«Це був великий удар, — зізнається пані Валентина. — Мені було дійсно важко пережити цю несправедливість, і я довгий час не могла писати взагалі».

Дивно, але повернутися до письменницької діяльності, вже у зрілому віці, її змусив нещасний випадок — Валентина Миколаївна обварила ноги, після чого змінила рід діяльності — зайнялася вирощуванням полуниці, про яку згодом стала писати статті у журнал. Потім були доленосні зустрічі з Анатолієм Кримським та Світланою Тимко… Її життя кардинально змінилося.

Долю Валентини Сірої навряд чи можна назвати легкою, адже впродовж життя на нашу героїню чекали великі випробування та іспити. Але головне те, що вона ніколи не здавалася: «Я весь час намагалася довести, що не гірша за інших, і що мене не можна притиснути до землі. Я хочу і буду літати!».

— На сьогоднішній день вдоволені результатами своєї творчої діяльності?

— Так, своєю літературною стезею я задоволена. Хоча вона і неширока, зате світла і незвична. Життя моє також не нудне: маю турботливого чоловіка, двох вдячних доньок Катерину і Олену, розумничку-внучку і малого бешкетника-онука.

— Як з’явився Ваш псевдонім?

— Горяний — це прізвище мого дідуся, а взяти ім’я Уляна мені порадила одна знахарка, на переконання якої ім’я Валентина мені не підходить.

— Що надихає Вас на написання Ваших творів?

— Надихнути мене може і розповідь подруги, і розмова в автобусі, інколи — картина. Приміром, побачила я малюнки художника Петра Колодія, і одразу ж під їх впливом написала кілька містичних історій. А ще — твори інших авторів, адже я дуже багато читаю, причому різноманітної літератури. Приміром, вранці можу читати поезію «лицаря без страху і відступництва» Володимира Шовкошитного чи романтичну Надію Гармазій, під полудень мене вже зацікавила проза Віктора Астафьєва, а надвечір уже читаю наукову фантастику і криптоісторію — Джеймса Роллінса чи Вілбула Сміта.

Перед написанням твору сценарій виношую в голові. Це може бути тиждень, місяць, а то і декілька років, а стимулятором для росту моїх думок часто стає дощ, метелиця, вітер, просто хороша погода. Коли сумна, можу писати тільки верлібри. Великі твори можу писати частинами: з кінця, з середини, з початку.

— Над чим працюєте зараз?

— Пишу роман про свою родину під назвою «Обручки дивини». Вже написала більше 400 сторінок.

— Сподіваюся, ми зможемо його невдовзі прочитати. Бажаю Вам успіхів і творчого натхнення!