Роботи вишивальниці прикрашають обласні виставки та приватні колекції, а її домівку — чисельні нагороди та призи, серед яких є навіть міністерські відзнаки, а ще — дві статуетки «Людина року» («Знам’янчанин року») в номінації «Талант року в сфері культури», здобуті за створення витворів мистецтва у галузі декоративно-ужиткового мистецтва та збереження культурної спадщини міста.

Не дивно, що зустріла нас відома знам’янська майстриня за роботою. Щодня, з 18 до 23 години, за словами вишивальниці, вона займається улюбленою справою. Ось і цього вечора Раїса Олексіївна продовжувала свою роботу — вишивала розкішний 2,5-метровий весільний рушник «Щаслива доля». Однак, очікуючи нас, встигла ще й своїх вареників фірмових наліпити, тож, як справжня гостинна господиня, спочатку гостей нагодувала і напоїла гарячим чаєм, а вже потім повела розмову про справи.



Говорить, бажання взяти в руки голку, аби вишити першу в своєму житті ікону, виникло у неї в 50 років. З тієї пори, ось уже впродовж 22-х років, Раїса Олексіївна не розлучається з голкою і нитками. Щоправда, після шести вишитих ікон майстриня перейшла до виготовлення рушників. Причому, підходить вона до справи з усією відповідальністю і професіоналізмом — відвідує музеї, консультується з краєзнавцями та священнослужителями, адже розуміє, що кожен малюнок на рушникові, кожен візерунок у вишиванці має своє значення і повинен бути виконаний в одному стилі, притаманній одній культурній епосі.

Своїми знаннями майстриня залюбки ділиться з молоддю: «Запрошували мене читати лекції і до міських шкіл. Приміром, одного року випускникам одинадцятих класів у квітні задали по народознавству самостійно вишити весільний рушник. Я проводила заняття для дівчат, і майже всі вони змогли вишити весільні рушники, а вже в травні у школі організували виставку їх робіт. Наступного разу мене запросили одинадцятикласники допомогти їм по темі: «Чоловічі та жіночі сорочки». Я і з ними поділилася своїми знаннями, адже важливо знати все: яка повинна бути сорочка, які й чому повинні бути комірці, які і де повинні бути вишивки».

Звісно, нам також стало дуже цікаво дізнатися про тонкощі виготовлення українського національного вбрання, тож, ми попросили господарку провести і для нас невеличкий урок, на що вона з радістю погодилася.

Витягаючи зі старої скрині один за одним старовинні предмети одягу, Раїса Олексіївна розповідала: «Ось дивіться, спідня жіноча сорочка. Вона називається «допідточки», бо підточена іншою, більш цупкою тканиною. Така сорочка обов’язково повинна бути розшита внизу безперервною хвилястою лінією, яка не допускає нечисту силу до тіла, відбиваючи її. Такий само захист повинен бути і понизу рукавів, і по горловині сорочки. Допускається сорочка з не розшитою горловиною, якщо вона носиться під розшиту корсетку, яка її перекриває. А на самому рукаві вишивається багатий узор, це — шана рукам-трудівницям. Таким чином розшивалися сорочки і діткам, аби захистити їх від нечистої сили. Чоловічі ж сорочки розшивалися лише по горловині і по низу рукавів, а от унизу — ні, тому що чоловік підперезується поясом, який захищає його».

З натхненням і захопленням розповіла нам Раїса Олексіївна і про вишиті нею рушники: «Мої роботи — то мої діти. Я їх всі люблю і працюю над ними з любов’ю». І додає: «Я людина творча, тож, не повторюю те, що роблять інші, а створюю своє. Є у мене хист до складання малюнку. Можливо, саме тому моя творчість і користується таким попитом». «Але щоб скласти малюнок — треба працювати», — продовжує майстриня і дістає велику папку, у якій зібрані її ексклюзивні роботи — ескізи майбутніх вишиванок. Багато з них створені завдяки роботі у різних краєзнавчих музеях, де майстриня вивчає старовинні рушники та використовує побачені візерунки у створенні власних малюнків, враховуючи всі тонкощі, в тому числі і колір. Приміром, Кіровоградщині, за ствердженням майстрині, притаманні чорні та червоні кольори з легеньким вкрапленням блакитного і жовтого кольору, іншим регіонам — інші. Свої правила, у тому числі в підборі відтінків кольорів, є і у весільних рушників, і у рушників, які прикрашають ікони, і у рушників, які використовуються в обряді Хрещення дитини.

Можливо, саме завдяки такому професіоналізму, роботи Раїси Айвазовської і користуються великою популярністю. Вони експонуються і в обласному центрі — в обласному художньому музеї, універсальній науковій бібліотеці імені Дмитра Івановича Чижевського, обласному краєзнавчому музеї та художньо-меморіальному музеї Олександра Олександровича Осмьоркіна, і в рідному для майстрині місті, зокрема у Знам’янському міському краєзнавчому музеї.

Роботи майстрині неодноразово високо оцінювалися. Вона — дипломант кількох виставок «Лесині джерела» в місті Новоград-Волинський, учасниця фестивалю «Козацькому роду нема переводу», «Калиновий спів», акції «Рушникова доріжка: від Сходу до Заходу», естафети «В сім’ї вольній, новій», для якої вона вишила рушник-естафету, що передавалася з Кропивницького (тоді Кіровограда) в Одесу, а ще — кілька портретів Шевченка, панно та рушників. До речі, саме знам’янчанка Раїса Айвазовська була одним з експертів у створенні знаменитого «Рушника національної єдності».

Кілька років тому, впродовж цілих п’яти років, у невеличкому будиночку господині працювала так звана «Вишивана хата» — така собі хата-музей, в якій були представлені і рушники, і предмети національного одягу. На жаль, з часом інтерес до «Вишиваної хати», за словами майстрині, був втрачений, тож сьогодні її експонати припадають пилом у гаражі… Але не втратила майстриня інтерес до національної культури, до української вишивки. Тож, продовжує створювати свої неповторні роботи — справжні шедеври декоративного-ужиткового мистецтва, які милують око і зігрівають своїм теплом. Дійсно, рушники Раїси Олексіївни по-справжньому теплі, адже створює вона їх з теплом, любов’ю і добрими думками.