Її життя важко назвати легким, але у свій 61 рік жінка не втрачає оптимізм та силу духу. Вона пише вірші, декламує їх зі сцени, вишиває, утримує власне господарство, обробляє город, і навіть встигає благодійністю займатися — шиє валянки для стареньких односельчан.
Уродженка Вінниці, Лідія Іванівна виросла у багатодітній родині. Розповідаючи про своє дитинство та юність жінка згадує:

— У нас велика сім’я, семеро дітей, я була наймолодша. Мама померла, коли мені було усього п’ять років. Тож, ми росли без мами, але всі вийшли в люди. Усі ми добре навчалися, наші фотографії завжди прикрашали дошку пошани нашої школи. Я особисто закінчила школу с червоним дипломом. Мій старший брат був художником, директором школи, три інші брати — військові. Один із них служив в Олександрії, тож і забрав мене до себе. Тут, в Олександрії, я вступила до сільськогосподарського технікуму.

— А як Ви потрапили до Григорівки?

— Я була тут на практиці від технікуму і сподобалася голові колгоспу, який звернувся з проханням до керівництва технікуму, аби мене направили сюди на роботу. Так я і приїхала у 1974 році в Григорівку. Тут зустріла своє кохання, тут народилися мої діти. Поки існував колгосп, впродовж 25 років працювала зоотехніком з племінної справи. А згодом, коли колгоспу не стало, доводилося виконувати різну роботу. Але незмінною була моя участь у культурному житті села. Як приїхала сюди — із сільського клубу просто не вибувала! І сама сценарії писала, і виступала на сцені, і вірші свої читала. Та й зараз не сиджу вдома — наразі працюю над новою п’єсою під назвою «Сватання».

— І коли Ви почали писати вірші?

— Вірші я почала писати ще на другому курсі Олександрійського технікуму, куди поступила в 1970 році. Я брала участь в КВНі, була солісткою в хорі, і писала різні жарти для виступів команди КВН. А згодом почала писати вірші більш серйозні — до Дня Перемоги, на різні концерти. Мої твори друкувалися в популярному тоді журналі «Юність».

— Яка основна тематика Ваших поетичних творів?

— Життя простих людей — матерів, синів… А наразі, коли в Україні триває війна, пишу і на цю актуальну тему. Я сама мати сина учасника АТО. Мій син, Микола Романець, повернувся з зони проведення антитерористичної операції, де фурами возив боєприпаси. Він і досі ночами не спить, адже багато чого йому довелося пережити… Нещодавно, на День Незалежності, йому врочисто вручили орден.
Взагалі, різна тематика моїх віршів. Ось і у цьому році я склала велику поему до Дня Перемоги.

Є у мене і гумористичні твори. Приміром, раніше весілля у селі гуляли аж три дні, і на третій влаштовували так званий «суд» — «судили» гостей за їхню поведінку. Причому, у гумористичній формі, присуджуючи що кому робити — чи вірша прочитати, чи пісню заспівати, чи старим молодих цілувати. Я це робила у віршованій формі, весело, з гумором, тож мене усі чекали в понеділок на цей «суд». Я всіх людей у Григорівці знала, і так «присуджувала», щоб людина і посміялася, і не образилася, бо ж люди різні.

А нещодавно я написала вірші про кожного з учасників нашого григорівського клубу дозвілля пенсіонерів, який я відвідую. Так люди як послухали, сказали, що наче я все їх життя у десяти стовпчиках описала. Хтось заплакав, коли їх слухав, хтось засміявся, а мені було дуже приємно!

— Коли до Вас найчастіше приходить натхнення?

— Зараз здебільшого під час вишивання. Буває сиджу вечором, вишиваю, і от як листочок до листочка, так і рядочок до рядочка складаються. Вийду на подвір’я, чую – сойка прокричала, соловейко так гарно заспівав, от і речення народилося – одне, друге… ось так, речення до речення, рядочок до рядочка і народжуються мої вірші.

— Чи велика скарбниця Ваших поетичних надбань?

— Багато моїх віршів не збереглося. Я писала і вітальні вірші на Дні народження, і на весілля, і на різні інші події. А що для себе залишила — ледве вміщується у великому «загальному» зошиті.

— А Ваші діти теж мають подібні поетичні таланти?

— Так, моя донька Тетяна і малює дуже гарно, і вірші пише. Її поезія про Григорівку була надрукована в місцевій газеті, а першого вересня її донька Софія, моя онучка, читала написаний Тетяною вірш під час урочистої лінійки в школі.

— Від кого Ви перейняли свій поетичний дар?

— Від батька. Мій батько дуже гарні вірші писав, і у виставах участь брав. А працював він дільничним міліціонером у Вінниці. Люди його дуже поважали, бо ж він був, як говорять, дільничним «від Бога».

— Що стало для Вас поштовхом для участі в конкурсі «Мій рідний край»?

— Чесно кажучи, мені порадив друкуватися наш народний депутат Олесь Довгий. Ми познайомилися з ним на День села, під час конкурсу на кращу страву. Тоді я приготувала мої фірмові вареники з чорносливом, які я готую за особливим рецептом. І народному депутатові так сподобалися мої вареники, а особливо захист моєї страви, що мені тоді присудили головний приз. А Олесь Станіславович, як почув мої вірші, дуже здивувався, чому я не друкуюся у пресі, і порадив звернутися до редакції газети, аби надрукувати мої твори. Я не зверталася, але він нагадав мені про це під час нашої наступної зустрічі, коли приїздив у Григорівку дитячий майданчик встановлювати. А я, як дізналася про конкурс «Мій рідний край», вирішила обов’язково взяти у ньому участь, бо дуже люблю вашу газету, і вирішила взяти участь, щоб її і в наступному році отримувати.

До чого ж це правдива газета, «Вісник Кіровоградщини»! У ній висвітлюється життя, як воно є. Мені подобається, що в ній описується буденне життя простих селян. Читаєш її , і як з рідною людиною говориш, аж за душу бере.

— Ми дякуємо Вам, шановна Лідіє Іванівно, за такі приємні слова на адресу нашої газети, і зичимо Вам подальших творчих здобутків!