Ця гарна, приємна жінка зустріла нас зі щирою посмішкою та словами вітань на порозі школи, і запросила до свого кабінету, де ми й змогли спокійно поспілкуватися. Відверто і спокійно Олександра Олексіївна розповідала про себе, свою родину, своє життя:

— Взагалі то я полісянка. Родом я з Полісся, з села Виступовичі Овруцького району Житомирської області. Ми, полісяни, трохи від жителів степової зони відрізняємося — у нас свої звичаї, свої традиції. Для нас головним є ліс. Змалку, разом з нашими батьками, ми ходили до лісу за ягодами і грибами. Ми мешкали за сім кілометрів від кордону з Білорусією. Чоловіки, в-основному, працювали в Білорусії, тож і мова наша дуже відрізнялася від степової. Але так сталося, що в 1986 році вибухнув Чорнобиль. Певний період часу ми навіть не знали, що живемо у небезпечній зоні. Навіть дітей родичів із забруднених територій батьки до себе забрали, бо ж думали, що в чистій зоні знаходимося. Лише через три роки нам сказали, що ми живемо в чорнобильській зоні і повинні терміново виїхати.

— А як потрапили саме до Несваткового?

— Коли вже стало зрозуміло, що ми повинні виїхати, було декілька пропозицій, але ми обрали Олександрівський район, тому що тут нам пообіцяли роботу і можливість самим обирати сусідів — тобто, зберегти своє село. Так і переїхали в Несваткове майже всією сільською громадою. Щоправда, обіцяні консервний завод і свиноферма так і не були збудовані, тож, влаштовувалися на роботу куди змогли. Але сьогодні наші люди працюють на різних посадах, в різних організаціях, у тому числі і в районному центрі.

— І як Вам жилося на новому місці?

— Чесно кажучи, спочатку було дуже важко. По-перше, клімат інший — у степовій зоні дуже спекотно влітку, а ми звикли жити в лісі, де вологість набагато вища. А тут дерев взагалі не було. Але за 24 роки, ми, звісно, прижилися — і дітей народили, і сади насадили. Спеціально для нас тут і нові житлові будинки побудували, і ФАП, і ось цю прекрасну школу. На жаль, тоді вона не отримала статус «чорнобильської», і ми лишилися суттєвої допомоги від держави.

— Розкажіть нам про Вашу школу.

— Школа була побудована в 1995 році. Вона розрахована на 240 дітей. Як бачите, вона простора і дуже світла, зі світлими сонячними класами. За цей час ми провели утеплення і замінили всі вікна та двері на металопластикові. А от з дахом у нас уже кілька років проблеми. Покрівля, виготовлена з руберойду і смоли, за 23 роки (бо ж почали будувати школу в 1993 році), просто віджила свій час. Вода почала протікати між плитами, і ми почали звертатися до різних інстанцій по допомогу. У районному бюджеті, звісно, коштів не було, тож, почали шукати спонсорів. Але, враховуючи велику суму, необхідну на фінансування робіт, це було дуже непросто. Тож, вирішили звернутися по допомогу до нашого народного депутата Олеся Довгого. Чесно кажучи, ми навіть не сподівалися на відповідь — де наше Несваткове, а де Київ. Але я була приємно вражена його увагою до нашої проблеми. Він особисто приїздив до нас навесні і запевнив, що винесе нашу проектну документацію на розгляд до державного бюджету. І, як бачите, наш проект потрапив у зміни до державного бюджету на 2016 рік, за що ми дуже вдячні Олесю Станіславовичу. Кошти виділені, 15 вересня закінчується тендер і підрядники приступають до виконання ремонтних робіт — виготовлення шатрової покрівлі.

— Який пріоритетний напрямок роботи Вашого навчального закладу?

— Враховуючи те, що наші дітки —переселенці з чорнобильської зони, ми обрали основним спрямуванням у нашій роботі здоровий спосіб життя, заняття спортом. Тому що, перш за все, діти повинні бути здоровими. Ми працюємо над цим весь час і маємо позитивні результати. Ви могли бачити наші досягнення, кубки і нагороди в холі школи. Наші діти беруть участь у змаганнях, які проводяться не лише в районному та обласних центрах, але й у Києві, і в Івано-Франківську, і у Львові. Так, учень дев’ятого класу нашої школи Євген Скоропецький, спортсмен з легкої атлетики, неодноразово був призером Всеукраїнських змагань.

Маємо високі результати і в навчанні. У нас дуже сильний колектив, дуже професійні фахівці. Як результат — високі досягнення наших дітей. Приміром, упродовж останніх чотирьох років наші учні посідають перші-другі призові місця на районних олімпіадах з-поміж 22-х сільських шкіл. У минулому році, за рейтинговими показниками, найкраще здали ЗНО випускники нашої, Несватківської, і Лісівської шкіл. Наші випускники навчаються у престижних вузах Києва, Львова, Одеси, причому, на безоплатній основі.

— А як Ви потрапили на педагогічну ниву?

— Я з самого дитинства любила дітей. І завжди мріяла працювати з дітьми. Спочатку, хотіла працювати вожатою, потім — у дитячій кімнаті в міліції. А коли прийшов час обрати педагогічний ВУЗ — зупинилася на математиці, адже вона була мені завжди більш близькою, аніж філологія. Тож, закінчила факультет математики у білоруському Мозирському інституті і приїхала до батьків сюди, в Несваткове. Працювала піонервожатою у Голиковому, а як тільки-но побудувалася Несватківська школа — перейшла до цього навчального закладу. Так і пропрацювала тут з перших днів роботи школи, 19 років учителем математики, а останні два роки її директором.

— Що для Вас найголовніше у Вашій роботі?

— Головне завдання вчителя, я вважаю, це підготувати дитину до дорослого життя. Щоб дитина, коли закінчить школу — не розгубилася у розмаїтті інформації і знайшла себе. Навчалася і працювала там, де їй подобається, і могла застосувати всі свої здобуті навички та знання.

Я дуже люблю свою роботу, і навіть коли були пропозиції змінити профіль своєї діяльності і піти на іншу посаду — я не погодилася, бо ж діти для мене — найголовніше.