– Оксано Юріївно, що для Вас стало основним фактором при виборі майбутньої професії?
- До Служби порятунку я прийшла на роботу через рік після закінчення Кіровоградського державного педагогічного інституту. Рік я витратила на роздуми, ким же я все таки хочу бути. Бо, не зважаючи на здобуту у вузі професію вчителя початкових класів, все ж відчувала сумніви, чи це моє покликання.
Моя мама Сокуренко Валентина Давидівна, у той час – інспектор СДПЧ-1 м. Кіровограда з більш ніж з чвертьстолітнім досвідом роботи у пожежній охороні, порадила спробувати себе у Службі порятунку. І оскільки в мене не було особливих упереджень проти цієї роботи, та й приклад мами зіграв на користь мого вибору, тож я пішла таки влаштовуватись до пожежної частини. Подала документи у відділ кадрів, поспілкувалась з фахівцями по відбору персоналу і вже чекала результату: бути мені інспектором пожежної охорони чи не судилось продовжити мамину справу. Проте після розмови з начальником відділу пожежної охорони Віктором Анатолійовичем Доманським мене хоч і взяли до пожежної частини, але на посаду диспетчера. Як аргументував своє рішення начальник відділу, мені не вистачало жорсткості, щоб бути хорошим інспектором. А ось мої щирість, відкритість і безпосередність, а також педагогічні якості – саме те, що потрібно для хорошого диспетчера. Адже основу цієї професії складає спілкування з людьми. Причому спілкування посередництвом телефонного зв’язку, коли не бачиш саму людину, але потрібно її розрадити, заспокоїти, отримати детальну інформацію про біду, в яку вона потрапила. Так я з вчителя перекваліфікувалась на фахівця Служби порятунку. Розпочала з диспетчера 3-ї пожежної частини, що на Балашівці у Кіровограді, а згодом після чергової атестації мене взяли до Головного управління. І ось уже і в мене, як і у мами, двадцять років досвіду у Службі порятунку.
– Через двадцять років є речі, які і досі надихають Вас у роботі?
- Рішення тодішнього начальника пожежної охорони виявилось пророчим: мені подобається моя робота і двадцять років потому, я із задоволенням йду на роботу, чекаю зустрічі з колегами, живу з відчуттям постійного руху вперед, з почуттям задоволення від виконаного обов’язку. Я допомагаю людям, до мене звертаються у найтяжчу хвилину свого життя, на мене сподіваються, мені довіряють – що може бути важливішим. Звичайно, іноді буває вкрай важко, адже у момент, коли тишу розриває тривожний телефонний дзвінок, одночасно включаються і емоції, і логіка, і серце, і душа: тут швидко пригадуєш алгоритм дій згідно з нормативною базою, з іншого боку – намагаєшся заспокоїти людину, вселити впевненість, що допомога надійде вчасно, що все буде добре.
– Розкажіть, що головне, на Вашу думку, у спілкуванні з колегами та людьми, які потребують допомоги?
- Коли працюєш в команді, потрібно чути колег, чітко виконувати розпорядження керівника і при цьому не втрачати зв’язку з постраждалим, бо він – на першому місці. Бувають такі дні, коли у приміщенні оперативно-координаційного центру ой як гаряче, і на перший погляд може здатись, що тут панує хаос. Насправді ж, йде звичайний робочий процес, працюють професіонали і кожен знає свій напрямок настільки добре, що практично неможливо схибити. Мушу сказати, що за довгі роки спільної роботи у нас між собою навіть виробилась своя мова жестів. Тобто під час розмови диспетчера з постраждалим, решті вже стає зрозумілою суть проблеми, і ще навіть не покладено слухавку, а робота з надання допомоги вже розпочалась. Буває так, що все завершується на етапі розмови по телефону. Приміром, колись зателефонувала дівчина з Гайворона, яка опинилась у складних життєвих обставинах – не могла зорієнтуватись вночі на місцевості – і дуже просила не класти слухавку й просто говорити з нею аби про що, щоб не було так лячно самій у незнайомому місці. Потім, коли вже дісталась знайомої місцевості й зустріла людей, подякувала за підтримку та проявлену чуйність. Є у нас і постійні дозвонювачі, яких знаємо навіть на ім’я й по-батькові, в основному самотні старенькі, яким просто ні з ким перекинутись словом, дзвонять, запитують, який сьогодні день та місяць. На перший погляд дивне питання, а для самотньої людини, яка страждає на певну недугу, це можливо, єдина ниточка, яка повязує з навколишнім світом. Нам не важко. Гірше, коли телефонують і поводяться по-хамськи, ображають. Звичайно, люди бувають різні, але ж такі дзвінки відвертають увагу від людей, яким дійсно потрібна допомога.
– Ритм під час чергової зміни і справді дуже напружений, поділіться, як вдається переключити увагу у вільний час?
- Щоб якось відновити рівновагу після напруженої робочої доби, люблю в’язати. А ще маю незвичне хобі – декорую скляні пляшки сухоцвітами, морською сіллю, крупами. Такі сувеніри є майже в усіх друзів, колежанок і навіть у їх рідних. З таким захопленням приходить гарний настрій: квіти радують око, дарують спокій, а кропітка праця – терпіння.
– Дякую за розмову.