Метафори і мегабайти: аналогові вірші професорки в царині цифрових технологій Любові Карташової
- 12 липня 2025, 09:22
Її добре знають у фаховому середовищі як професорку, докторку педагогічних наук і дослідницю цифрових інструментів в освіті. А з 2014-го почали відкривати і як авторку віршів. Киянка Любов Карташова працює з цифровими двійниками, а пише про реальних людей. Її вірші — відповідь душі на виклики сучасності. А ще — віра в перемогу та зв’язок із рідною землею —– селом Красносілкою Олександрівської селищної громади на Кіровоградщині, куди завжди хочеться повернутися.
Далі — пряма мова героїні.
Маленькою я часто говорила, що хочу бути вчителькою. У школі надзвичайно любила математику. Коли у старших класах дізналася про ЕОМ (електронно-обчислювальні машини), вирішила, що працюватиму з ними. Завдяки високому рівню викладання наших вчителів я була впевнена, що вступлю у будь-який виш СРСР. Оскільки дітей в сім’ї було четверо — розуміла, що батькам буде складно підтримувати нас матеріально, коли навчатимуся в Москві чи Ленінграді. Тому 1976 року обрала для навчання Київський інститут інженерів цивільної авіації (нині — державний університет «Київський авіаційний інститут»), бо тут навчався один з моїх братів. Авіаційний однострій знімав питання одягу — держава потурбувалася про одяг студентів, на все інше нам на двох з братом виділяли 40 карбованців на два місяці – і більшість часу ми «трималися» на яєчні (усміхається).
Наш виш мав статус міжнародного, тож серед студентів було чимало іноземців, а навчання велося російською — тодішньою «мовою міжнаціонального спілкування». Оскільки в красносілківській школі навчали українською — в інституті засвоювати математику чи фізику російською мені було складно, тому в конспекті відводила окремі поля для перекладу термінів. З іноземцями спілкувалася російською, проте повністю на цю мову не перейшла й одна з небагатьох студентів залишалася україномовною. Цікаво, що мої тодішні друзі — росіяни, татари, угорці просили:
До речі, кияни у більшості говорили українською, а от вихідці із сіл та містечок масово переходили на російську. Їх можна було зрозуміти: у суспільстві відчувалося презирство до української. Воно проявлялося в деталях, наприклад, коли запитувала пасажира в автобусі «Ви виходите?», у відповідь чула з притиском: «Віхажу!»
Після закінчення інституту могла бути відправлена на роботу за розподілом, як і більшість українців, до Росії. Цього не сталося, бо взяла відкріплення, щоб залишитися із чоловіком в Україні. При цьому відчула ставлення системи до тих, хто обирає українське: за тодішніми вимогами при відкріпленні слід було відмовитися від пільг молодого спеціаліста, серед яких — отримання квартири.
Чоловік Микола — мій однокласник, з яким почала зустрічатися з 10 класу. Він навчався не в Києві, але почуття збереглися і на IV курсі ми побралися. Вдячна йому: він допоміг мені стати такою, якою я стала, — завжди видимо і невидимо підтримував, з розумінням ставився до моїх проблем. Адже навіть приготувати їжу, коли мені треба було працювати вночі — вагома допомога.
Закінчивши факультет «Електронні обчислювальні машини», які тоді займали один великий або й кілька залів, а написати для них програму й апробувати її було практично неможливо, продовжувала розвивати цю галузь: викладала інформатику, інформаційні технології, працювала в наукових закладах. Отримала запрошення викладати на кафедрі інформаційних технологій в Київському національному лінгвістичному університеті. Там захистила обидві дисертації в напрямку використання інформаційних технологій в освіті.
Зараз в Університеті менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України навчаю цифровим технологіям педагогів, які отримують післядипломну освіту.
Колись я критично ставилася до післядипломної освіти або підвищення кваліфікації. Але ж важко знайти професію, де не потрібно розвиватися. Скажімо, заклади освіти отримували сучасні комп'ютерні класи, але викладачі не вміли ними користуватися. Це стало полем діяльності для мене. Зі своїми слухачами я вивчаю нові формати, інструменти, адже прогрес не стоїть на місці: з’являються нові цифрові програми, додатки, штучний інтелект. Цифра — це завжди динаміка.
Я професорка, докторка педагогічних наук, маю понад 360 наукових праць, підручників, посібників, монографій, статей, тез. Маю наукове ім'я в Україні і за кордоном: брала участь у багатьох міжнародних конференціях, публікувалася в зарубіжних виданнях. Ось нещодавно отримала запит з французького видання, в якому просять матеріал про цифрового близнюка (двійника) — цифровий відбиток, цифровий образ реального суб'єкта чи об'єкта. Ця тема, про яку я почала говорити ще в докоронавірусні часи, зараз стає все актуальнішою в нашому повсякденному житті. Здається, при таких досягненнях могла б не навчатися. Але продовжую безперервно це робити. Багато читаю, займаюсь аналітикою. Підготувала багато аспірантів, докторантів — наукових послідовників, які у майбутньому продовжать нашу спільну справу в царині науки і підуть далеко вперед. Одна з них — Наталія Бахмат, нині член-кореспондент НАПН України. Горда з того, що маю обдарованих учнів-послідовників. Своєю професійною діяльністю та досягненнями я цілком задоволена і радію успіхам колег.
Я цікавилась новинами, політичним життям в Україні та за її межами, але в напад Росії не вірила. Як уже говорила, в студентські роки серед моїх друзів було багато росіян. Тоді вони обіймалися, фотографувалися зі мною у вишиванці, в якій я часто ходила. Потім щоп’ять років ми зустрічалися, влаштовуючи щемливі, як нам здавалося, вечори-спогади. Випускники роз’їхалися по всьому світу, а Україну, Київ любили всі! А от після 24 лютого 2022 року лиш єдина однокурсниця із Сибіру передзвонила: «Любочка, прості». І плакала.
До вторгнення сім’я мого сина проживала в Гостомелі, там же був наш літній будинок, в якому щороку з весни ми насолоджувалися природою, відпочивали. Там же я і працювала, мала власне робоче місце. 25 лютого 2022 року син вдосвіта вивіз родину з міста, ми з чоловіком на той час були в Києві. В ніч на 25 лютого ми з чоловіком також вирушили з Києва до Кам’янця-Подільського. При цьому я дуже хвилювалася, щоб хворий чоловік витримав складну дорогу. У той же день, за годину, рашисти зайшли і зайняли наші будинки, як і інші оселі міста. У Гостомелі 25 лютого загинув наш сусід. Довго не було жодного гуманітарного коридору, і його тіло не можна було забрати для поховання, тільки в березні змогли. У моєму кабінеті, на другому поверсі «засів» російський снайпер і звідти нищив Бучу, яка знаходиться за 500 метрів. Коли змогли повернутися, побачили, що він прямо в кімнаті ходив в туалет, бо боявся, що в нього влучать українські снайпери. У результаті наш будинок визнаний непридатним для проживання: повністю зруйновано дві стіни, дах, прибудинкові будівлі. Постраждала навіть вишиванка — сімейна реліквія, яку моїй мамі подарувала її бабуся. У сорочку, що висіла в гардеробній на другому поверсі, влучила куля, лишивши рвану діру. Я хотіла її якось оригінально закрити, але вирішила покласти звичайну латку, це буде найчесніше, без прикрас. До речі, наш син, відправивши свою сім’ю в безпечне місце, повернувся до Києва і добровільно долучився до війська, хоч мав підстави не бути призваним.
Коли у 2021 році донька з зятем планували весілля, воно задумувалося великим та яскравим родинним святом, натомість восени 2022 року вони просто розписалися і відкрили банку, купивши на зібрані гроші автомобіль для військових. Згодом родиною та друзями було придбано ще кілька автомобілів та інших необхідних захисникам засобів, пристроїв тощо. Ми і далі продовжуємо займатися волонтерською діяльністю, за яку родина має кілька грамот, подяк від військового керівництва.
Я ніколи не писала віршів. Вперше це зробила перед 2014 роком, але нікому не показувала, бо мала певні сумніви. Ті, які вже змогла показати стороннім людям, з’явилися в 2014 році, під час подій на Майдані, в яких я та мої колеги брали безпосередню участь. Після університету ми їхали на майдан Незалежності і сумочками, картонками нагортали сніг у мішки, вдома я варила їжу для майданівців, приносила сухий одяг. Тоді я написала вірш «До матері», побачивши, як біля стадіону «Динамо» батьки солдатів-строковиків, яких зігнали для розгону Майдану, співали своїм дітям через огорожу «Виростеш ти, сину».
Коли я почула на свої рядки позитивні відгуки тих, хто знаються на поезії, після цього і сама по-іншому стала дивитися на свої твори. Я вам скажу, що сама перечитую їх і думаю: хто це писав?
Писала і з початком широкомасштабного вторгнення. Зокрема з’явилася присвята Гостомелю «Розбудіть мене зараз».
Розбудіть мене зараз.
До завтра – не чекайте!
Розбудіть мене зараз —
уже достатньо мені наснилося…
Чужі дітиська, навіжені
у двір ввірвались, землю жерли,
в кишені пхали і в роти!
Ну геть чистісінько чорти…
Розбудіть мене зараз —
уже достатньо
мені наснилося…
Перша збірка накладом у 100 примірників вийшла у 2015 році. Минулого року до свого 66-річчя видала другу збірку — «Мені б до світу — хай не спить…». Її проілюстрував відомий український художник Дмитро Дзюба. Він довго працював над кожним рисунком, які я бачу в майбутньому як картини. За нашою домовленістю з Дмитром, збірка після перемоги даватиме право безоплатного входу на його виставки.
Через землячку – журналістку Галину Шевченко з Олександрівки я розповсюдила інформацію про книгу. За донейт для українського війська я десятками відправляла їх охочим. Тоді ми зібрали понад 42 тисячі гривень. А ще отримала приємний бонус: завдяки книзі зміцнився зв'язок з односельцями, однокласниками та однокурсниками.
Серед інших книгу замовив ще один земляк — Віктор Шевченко, з яким ми навчалися в красносілківській школі. Після прочитання він зателефонував мені, сказав, що вражений, а згодом озвучив вірш, поклавши фоном класичну музику. Як досвідчений режисер, високофаховий постановник та сценарист він підібрав музичний фон до усіх моїх віршів — і вони набули вражаюче гострого емоційного відтінку, який відповідає нашим сьогоднішнім відчуттям та переживанням. Я такого не навіть не могла передбачити. Деякі вірші Віктор озвучив та записав сам, декілька місяців тому інший вірш прочитав та записав його син Богдан, який зараз воює. Я плакала.
Тепер моя збірка набула, окрім паперового, ще й цифрового формату і її легко можна знайти на YouTube та прослуховувати як подкаст чи дивитися як відео.
Я не шкодую про те, що досконало не знайома з правилами віршування – пишу, як подає всесвіт, як начитує мені життя та події навколо. Непрості тексти з’являються як реакція на якусь подію в моєму житті: чи то побачену знесилену жіночу постать біля могили військового, чи трагічний вигляд будівлі дитячої лікарні Охматдит, де вікна забиті фанерою. На жоден з написаних віршів не було витрачено багато часу, адже вони народжуються і лягають рядками на папір, як біль, страждання, любов та могутня сила надії та віри в непереможність нашого народу. Творять творчі люди, а в мене це — душевна необхідність, яка приходить миттєво, і народжує потребу ділитися зі світом власним болем, власними відчуттями. Тому вірші народжуються не завжди у муках творчості.
У травні цього року проректор Рівненського державного гуманітарного університету, якому я свого часу опонувала докторську дисертацію, запросив мене до участі у благодійному творчому вечорі. Скласти сценарій мені допоміг Віктор Шевченко. У червні з творчим вечором мала виступ у своєму університеті, також охочі могли приєднатися до нього і онлайн. А охочих виявилось чимало: приєднались слухачі з кількох американських штатів, Польщі, Швеції, Азербайджану, Туреччини.
Якщо хтось звернеться з подібними пропозиціями — охоче прийму, умова незмінна: донейт на допомогу захисникам, яких той, хто звернувся, знає особисто. Тобто, самостійно донейтить, кому вважає за необхідне, мені платити за збірку і донейтити на мій рахунок не потрібно.
Варто додати, що свого часу я побувала в багатьох країнах — прекрасні міста, села, люди, проте щоразу, повертаючись в Україну, навіть зараз, коли пекельна війна охопила все навколо, відчуваю щастя і гордість за нас. Упевнена, що нам, українцям, необхідно підтримувати один одного — словом, справою, а можливо — і віршами. Бо лише разом ми стаємо сильними, і я щиро переконана, що попереду — наша Велика Перемога!
Про вибір «цифрової» професії
Маленькою я часто говорила, що хочу бути вчителькою. У школі надзвичайно любила математику. Коли у старших класах дізналася про ЕОМ (електронно-обчислювальні машини), вирішила, що працюватиму з ними. Завдяки високому рівню викладання наших вчителів я була впевнена, що вступлю у будь-який виш СРСР. Оскільки дітей в сім’ї було четверо — розуміла, що батькам буде складно підтримувати нас матеріально, коли навчатимуся в Москві чи Ленінграді. Тому 1976 року обрала для навчання Київський інститут інженерів цивільної авіації (нині — державний університет «Київський авіаційний інститут»), бо тут навчався один з моїх братів. Авіаційний однострій знімав питання одягу — держава потурбувалася про одяг студентів, на все інше нам на двох з братом виділяли 40 карбованців на два місяці – і більшість часу ми «трималися» на яєчні (усміхається).
Про українську мову і мову «міжнаціонального спілкування»
Наш виш мав статус міжнародного, тож серед студентів було чимало іноземців, а навчання велося російською — тодішньою «мовою міжнаціонального спілкування». Оскільки в красносілківській школі навчали українською — в інституті засвоювати математику чи фізику російською мені було складно, тому в конспекті відводила окремі поля для перекладу термінів. З іноземцями спілкувалася російською, проте повністю на цю мову не перейшла й одна з небагатьох студентів залишалася україномовною. Цікаво, що мої тодішні друзі — росіяни, татари, угорці просили:
«Любочко, говори з нами українською, це так красиво. Ми будемо вивчати її!».
До речі, кияни у більшості говорили українською, а от вихідці із сіл та містечок масово переходили на російську. Їх можна було зрозуміти: у суспільстві відчувалося презирство до української. Воно проявлялося в деталях, наприклад, коли запитувала пасажира в автобусі «Ви виходите?», у відповідь чула з притиском: «Віхажу!»
Після закінчення інституту могла бути відправлена на роботу за розподілом, як і більшість українців, до Росії. Цього не сталося, бо взяла відкріплення, щоб залишитися із чоловіком в Україні. При цьому відчула ставлення системи до тих, хто обирає українське: за тодішніми вимогами при відкріпленні слід було відмовитися від пільг молодого спеціаліста, серед яких — отримання квартири.
Чоловік Микола — мій однокласник, з яким почала зустрічатися з 10 класу. Він навчався не в Києві, але почуття збереглися і на IV курсі ми побралися. Вдячна йому: він допоміг мені стати такою, якою я стала, — завжди видимо і невидимо підтримував, з розумінням ставився до моїх проблем. Адже навіть приготувати їжу, коли мені треба було працювати вночі — вагома допомога.
Про професійну діяльність
Закінчивши факультет «Електронні обчислювальні машини», які тоді займали один великий або й кілька залів, а написати для них програму й апробувати її було практично неможливо, продовжувала розвивати цю галузь: викладала інформатику, інформаційні технології, працювала в наукових закладах. Отримала запрошення викладати на кафедрі інформаційних технологій в Київському національному лінгвістичному університеті. Там захистила обидві дисертації в напрямку використання інформаційних технологій в освіті.
Зараз в Університеті менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України навчаю цифровим технологіям педагогів, які отримують післядипломну освіту.
Колись я критично ставилася до післядипломної освіти або підвищення кваліфікації. Але ж важко знайти професію, де не потрібно розвиватися. Скажімо, заклади освіти отримували сучасні комп'ютерні класи, але викладачі не вміли ними користуватися. Це стало полем діяльності для мене. Зі своїми слухачами я вивчаю нові формати, інструменти, адже прогрес не стоїть на місці: з’являються нові цифрові програми, додатки, штучний інтелект. Цифра — це завжди динаміка.
Я професорка, докторка педагогічних наук, маю понад 360 наукових праць, підручників, посібників, монографій, статей, тез. Маю наукове ім'я в Україні і за кордоном: брала участь у багатьох міжнародних конференціях, публікувалася в зарубіжних виданнях. Ось нещодавно отримала запит з французького видання, в якому просять матеріал про цифрового близнюка (двійника) — цифровий відбиток, цифровий образ реального суб'єкта чи об'єкта. Ця тема, про яку я почала говорити ще в докоронавірусні часи, зараз стає все актуальнішою в нашому повсякденному житті. Здається, при таких досягненнях могла б не навчатися. Але продовжую безперервно це робити. Багато читаю, займаюсь аналітикою. Підготувала багато аспірантів, докторантів — наукових послідовників, які у майбутньому продовжать нашу спільну справу в царині науки і підуть далеко вперед. Одна з них — Наталія Бахмат, нині член-кореспондент НАПН України. Горда з того, що маю обдарованих учнів-послідовників. Своєю професійною діяльністю та досягненнями я цілком задоволена і радію успіхам колег.
Про широкомасштабне вторгнення
Я цікавилась новинами, політичним життям в Україні та за її межами, але в напад Росії не вірила. Як уже говорила, в студентські роки серед моїх друзів було багато росіян. Тоді вони обіймалися, фотографувалися зі мною у вишиванці, в якій я часто ходила. Потім щоп’ять років ми зустрічалися, влаштовуючи щемливі, як нам здавалося, вечори-спогади. Випускники роз’їхалися по всьому світу, а Україну, Київ любили всі! А от після 24 лютого 2022 року лиш єдина однокурсниця із Сибіру передзвонила: «Любочка, прості». І плакала.
До вторгнення сім’я мого сина проживала в Гостомелі, там же був наш літній будинок, в якому щороку з весни ми насолоджувалися природою, відпочивали. Там же я і працювала, мала власне робоче місце. 25 лютого 2022 року син вдосвіта вивіз родину з міста, ми з чоловіком на той час були в Києві. В ніч на 25 лютого ми з чоловіком також вирушили з Києва до Кам’янця-Подільського. При цьому я дуже хвилювалася, щоб хворий чоловік витримав складну дорогу. У той же день, за годину, рашисти зайшли і зайняли наші будинки, як і інші оселі міста. У Гостомелі 25 лютого загинув наш сусід. Довго не було жодного гуманітарного коридору, і його тіло не можна було забрати для поховання, тільки в березні змогли. У моєму кабінеті, на другому поверсі «засів» російський снайпер і звідти нищив Бучу, яка знаходиться за 500 метрів. Коли змогли повернутися, побачили, що він прямо в кімнаті ходив в туалет, бо боявся, що в нього влучать українські снайпери. У результаті наш будинок визнаний непридатним для проживання: повністю зруйновано дві стіни, дах, прибудинкові будівлі. Постраждала навіть вишиванка — сімейна реліквія, яку моїй мамі подарувала її бабуся. У сорочку, що висіла в гардеробній на другому поверсі, влучила куля, лишивши рвану діру. Я хотіла її якось оригінально закрити, але вирішила покласти звичайну латку, це буде найчесніше, без прикрас. До речі, наш син, відправивши свою сім’ю в безпечне місце, повернувся до Києва і добровільно долучився до війська, хоч мав підстави не бути призваним.
Коли у 2021 році донька з зятем планували весілля, воно задумувалося великим та яскравим родинним святом, натомість восени 2022 року вони просто розписалися і відкрили банку, купивши на зібрані гроші автомобіль для військових. Згодом родиною та друзями було придбано ще кілька автомобілів та інших необхідних захисникам засобів, пристроїв тощо. Ми і далі продовжуємо займатися волонтерською діяльністю, за яку родина має кілька грамот, подяк від військового керівництва.
Про вірші
Я ніколи не писала віршів. Вперше це зробила перед 2014 роком, але нікому не показувала, бо мала певні сумніви. Ті, які вже змогла показати стороннім людям, з’явилися в 2014 році, під час подій на Майдані, в яких я та мої колеги брали безпосередню участь. Після університету ми їхали на майдан Незалежності і сумочками, картонками нагортали сніг у мішки, вдома я варила їжу для майданівців, приносила сухий одяг. Тоді я написала вірш «До матері», побачивши, як біля стадіону «Динамо» батьки солдатів-строковиків, яких зігнали для розгону Майдану, співали своїм дітям через огорожу «Виростеш ти, сину».
Коли я почула на свої рядки позитивні відгуки тих, хто знаються на поезії, після цього і сама по-іншому стала дивитися на свої твори. Я вам скажу, що сама перечитую їх і думаю: хто це писав?
Писала і з початком широкомасштабного вторгнення. Зокрема з’явилася присвята Гостомелю «Розбудіть мене зараз».
Розбудіть мене зараз.
До завтра – не чекайте!
Розбудіть мене зараз —
уже достатньо мені наснилося…
Чужі дітиська, навіжені
у двір ввірвались, землю жерли,
в кишені пхали і в роти!
Ну геть чистісінько чорти…
Розбудіть мене зараз —
уже достатньо
мені наснилося…
Перша збірка накладом у 100 примірників вийшла у 2015 році. Минулого року до свого 66-річчя видала другу збірку — «Мені б до світу — хай не спить…». Її проілюстрував відомий український художник Дмитро Дзюба. Він довго працював над кожним рисунком, які я бачу в майбутньому як картини. За нашою домовленістю з Дмитром, збірка після перемоги даватиме право безоплатного входу на його виставки.
Через землячку – журналістку Галину Шевченко з Олександрівки я розповсюдила інформацію про книгу. За донейт для українського війська я десятками відправляла їх охочим. Тоді ми зібрали понад 42 тисячі гривень. А ще отримала приємний бонус: завдяки книзі зміцнився зв'язок з односельцями, однокласниками та однокурсниками.
Серед інших книгу замовив ще один земляк — Віктор Шевченко, з яким ми навчалися в красносілківській школі. Після прочитання він зателефонував мені, сказав, що вражений, а згодом озвучив вірш, поклавши фоном класичну музику. Як досвідчений режисер, високофаховий постановник та сценарист він підібрав музичний фон до усіх моїх віршів — і вони набули вражаюче гострого емоційного відтінку, який відповідає нашим сьогоднішнім відчуттям та переживанням. Я такого не навіть не могла передбачити. Деякі вірші Віктор озвучив та записав сам, декілька місяців тому інший вірш прочитав та записав його син Богдан, який зараз воює. Я плакала.
Тепер моя збірка набула, окрім паперового, ще й цифрового формату і її легко можна знайти на YouTube та прослуховувати як подкаст чи дивитися як відео.
Я не шкодую про те, що досконало не знайома з правилами віршування – пишу, як подає всесвіт, як начитує мені життя та події навколо. Непрості тексти з’являються як реакція на якусь подію в моєму житті: чи то побачену знесилену жіночу постать біля могили військового, чи трагічний вигляд будівлі дитячої лікарні Охматдит, де вікна забиті фанерою. На жоден з написаних віршів не було витрачено багато часу, адже вони народжуються і лягають рядками на папір, як біль, страждання, любов та могутня сила надії та віри в непереможність нашого народу. Творять творчі люди, а в мене це — душевна необхідність, яка приходить миттєво, і народжує потребу ділитися зі світом власним болем, власними відчуттями. Тому вірші народжуються не завжди у муках творчості.
У травні цього року проректор Рівненського державного гуманітарного університету, якому я свого часу опонувала докторську дисертацію, запросив мене до участі у благодійному творчому вечорі. Скласти сценарій мені допоміг Віктор Шевченко. У червні з творчим вечором мала виступ у своєму університеті, також охочі могли приєднатися до нього і онлайн. А охочих виявилось чимало: приєднались слухачі з кількох американських штатів, Польщі, Швеції, Азербайджану, Туреччини.
Якщо хтось звернеться з подібними пропозиціями — охоче прийму, умова незмінна: донейт на допомогу захисникам, яких той, хто звернувся, знає особисто. Тобто, самостійно донейтить, кому вважає за необхідне, мені платити за збірку і донейтити на мій рахунок не потрібно.
Варто додати, що свого часу я побувала в багатьох країнах — прекрасні міста, села, люди, проте щоразу, повертаючись в Україну, навіть зараз, коли пекельна війна охопила все навколо, відчуваю щастя і гордість за нас. Упевнена, що нам, українцям, необхідно підтримувати один одного — словом, справою, а можливо — і віршами. Бо лише разом ми стаємо сильними, і я щиро переконана, що попереду — наша Велика Перемога!
