Дякую за привітання. Те, що раніше вважалося подвигом, зараз відбувається на фронті кожен день. На сьогодні моя бригада воює на Бахмутському напрямку. Як командир міномета я та мої побратими знищуємо техніку та особовий склад противника, який веде наступальні дії. Наша задача — не допустити, щоб ворожий штурм розпочався, тож працюємо по штурмових групах російських військ і тривалий час робимо це ефективно. За такі успішні дії я і був відзначений державною нагородою.

Наказ Головкома про нагородження підписаний 29 грудня 2023 року. Саму відзнаку я отримав нещодавно. Церемонії нагородження не було, бо ми весь час знаходимося на позиціях, де скупчення особового складу не бажане. Тож після завершення одного з бойових завдань я прибув за наказом командира у визначене місце, де мені і вручили нагороду.

Це не перша моя військова відзнака, але перша такого високого рівня.

У війську я з 2017 року, відколи в 19-річному віці вирішив змінити своє життя.

Я народився у селі Аудиторівці тодішнього Світловодського району на Кіровоградщині, нині це Великоандрусівська сільська громада. Після закінчення 9 класів Захарівської школи у 2013 році вступив до Фахового коледжу Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського. Після його закінчення у 2017 році працював у відділенні одного з українських банків міста Кременчука Полтавської області.

Того ж року я уклав контракт на проходження військової служби. Хотів вступити лав Збройних сил України ще студентом, та досяг згоди з батьками, що зроблю це після отримання диплома.

Я виховувався в доволі національно-патріотичному колі, спілкувався зі спілками самооборони, тож стати військовим було моїм свідомим вибором. Батьки, Ірина і Віктор Покори, з розумінням поставилися до мого рішення, бо знають, що мене переконувати марно. Спочатку надзвичайно хвилювалися, з часом дещо заспокоїлися, з повномасштабним вторгненням знову хвилюються. Як каже мама, "до цього звикнути неможливо". Сподіваюся, вони пишаються моїм вибором. Військовий — хороша професія. Маю рідних із міста Світловодська, які теж зараз воюють. На жаль, мій двоюрідний брат, авіаційний технік Микола Воложський, загинув 15 квітня 2022 внаслідок ракетного удару російськими військами по аеродрому міста Олександрії.

Після бойового злагодження в тому ж 2017 році я потрапив на Донбас. Службу ніс у більшості на Донецькому напрямку: поблизу Донецького аеропорту, в Красногорівці, Пісках.

На момент повномасштабного вторгнення перебував у зоні бойових дій і до сьогодні продовжую нести службу на Донеччині. Жодного дня не був звільнений з лав Збройних сил України. За цей час лише один раз ми виходили на тритижневе відновлення. Попри це у 2022 році заочно отримав ступінь бакалавра у сфері транспортних технологій у Кременчуцькому національному університеті імені Михайла Остроградського.

Користуючись нагодою, як військовий хочу попросити людей в тилу, щоб вони якомога менше зважали на вороже ІПСО, якомога швидше переходили на українську, адже військові попри очевидну свою зайнятість у більшості роблять це. Знаю, про що говорю, адже сам колись мав у лексиконі багато російських слів, та свідомо відмовився від їх вживання, адже мова як національний здобуток ідентифікує нас як українську націю.

Також хочу запевнити і наголосити, що українські воїни воюють не за якогось представника влади, політичної сили, а за себе, своїх рідних, за українську землю. В Україні і раніше були негаразди, та треба концентруватися не на них, а на тому, що війна не закінчена і треба зупинити ворожу навалу на цих рубежах та не пропустити російські війська далі. А в подальшій перспективі — повністю звільнити всі свої території і відбудувати Україну. Моє прохання про єдність стосується усіх.

Принагідно запрошую чоловіків призовного віку до лав Збройних сил України. Вас забезпечать необхідним та навчать основам ведення бою. Просто треба зібратися і прийти.