«Пишаюся тим, що я — мама для багатьох захисників України», — Дарія Ільїна
- 22 липня 2022, 14:51
Ма! Обгоріли сьогодні, немає нічого — ні одягу, ні взуття…", "Ма, дуже потрібні броніки і шоломи. Тут дуже спекотно!", "Ма, я живий. Не хвилюйтеся". Такі та інші повідомлення з фронту постійно отримує знана волонтерка, голова Спілки ветеранів учасників АТО/ООС "Іволга" Дарія Дмитрівна Ільїна. І це як наказ до виконання. Наступної суботи-неділі усе заявлене буде там, де потрібно, яких би зусиль це їй не коштувало…
З цією жінкою і моєю давньою знайомою ми поговорили після її чергової поїздки на Донеччину.
— Даріє, дякую, що знайшла час у своєму щільному графіку роботи. Ти ж ще й працюєш, у звичному розумінні цього слова?
— Так, нині я директор Центру надання соціальних послуг Великоандрусівської сільської територіальної громади, а до реформи працювала директором Територіального центру з надання соціальних послуг Світловодської районної державної адміністрації. Вважаю, що кожен волонтер повинен десь працювати, адже не можна проїдати ті гроші, які люди дають для фронту. Така моя думка. А на фронт я їжджу у вихідні дні.
— Ким ти себе відчуваєш? Хто ти — Дарія Ільїна?
— Відчуваю себе мамою, я нею була, є і завжди буду. Все, що я роблю ось вже майже вісім років, завдяки тому, що я — мама. І хоч сина давно вже немає, я мама не тільки для нього, а й для багатьох хлопців, які воюють на передовій, захищаючи Україну від російських загарбників.
— Розкажи, будь ласка, свою історію нашим читачам.
— Я мама з 1979 року, бо 6 травня народилася моя донька Марія, син Андрій побачив світ 28 серпня 1983 року. Коли у березні 2014 року Андрій почав мене запитувати, де можна дістати військову форму, потім розшукувати в інтернеті військову літературу, я не звернула на це уваги, бо його відповіді, що він, начебто, грає у пейнтбол, мене заспокоїли. Коли ж він заявив:
Такий він був — добрий і водночас наполегливий. У той час створювався перший батальйон територіальної оборони в Кіровоградської області і Андрій пішов туди. Потім їх перекинули на південь України. Моя перша поїздка у Мелітополь Запорізької області відбулася 31 липня 2014 року. Не зважаючи на перестороги сина і прохання не їхати до нього, я зібрала купу корисних речей, продуктів харчування і вирушила. Він погано знав свою маму… Микола Подурець зголосився їхати своєю машиною, Надя Мирошніченко склала мені компанію. Доставили усе на радість хлопцям, і я побачилася з сином.
Коли почалися буремні події липня 2014 року, хлопці гинули на Сході сотнями, почав зароджуватися волонтерський бойовий рух. Ми почали об’єднуватися і допомагати ЗСУ. Форми шили, бушлати, шукали бронежилети, шоломи. Пам’ятаю, як зібралися світловодці — родичі командирів взводів (мій син — серед них), і звернулися до міської та районної влади з проханням допомогти у придбанні усього необхідного для наших захисників, які служили в АТО. Ніхто не допоміг, все купували за власний рахунок. …Востаннє я бачила сина у серпні 2014 року, коли їх підрозділ повернули на Кіровоградщину, він зміг на 2 дні заїхати додому. У жовтні їх вже направили на Луганщину. Я хвилювалася, він заспокоював:
25 грудня Андрій прислав татові подарунок: рукавиці і робочу форму для зварювальника, я побачила адресу на посилці: м. Щастя Луганська обл. І все зрозуміла. Хотіла негайно їхати до нього, він сказав:
26 грудня він вже був під Горлівкою, а 22 січня 2015 року загинув страшною смертю. Два снаряди влучили у місце дислокації підрозділу і від мого сина нічого не залишилося. Хлопці казали, що була ступня, але й її не вдалося знайти. Мені нікого було ховати. Я благала його побратимів — знайдіть хоч щось. Вони провели спеціальну операцію в тил ворога і на місці загибелі сина, знайшли шматочок печіночки, тест ДНК підтвердив, що це частинка Андрія. Так і поховали 50 г у майонезній баночці…
Я дуже тяжко відходила після похорону, не думала, що зможу жити далі. Мене підтримував чоловік, як міг, хоча смерть сина він переніс важче, ніж я. Я кричала, як поранений звір, а він носив свій біль у собі. Але завжди був поруч. Ми віддалилися від друзів, жили одне одним і нашим горем.
Остаточно мене врятувало те, що через півроку я почала щомісяця їздити на фронт з допомогою. Зі мною Сергій Волков та Сергій Поляков. Віталій і Олександр Федорови надавали свої автомобілі. Тоді потрібне було усе, як і зараз, від шкарпеток, білизни, продуктів харчування до тепловізорів, шоломів, бронежилетів, одягу. Я роздобувала усе, чим ми завантажували машину, була дуже наполегливою, мені майже не відмовляли.
— Ти відчувала себе керівницею волонтерської групи?
— Ми були однією командою і я не вважала себе керівницею. Дійсно, більшу частину скарбів, які ми возили на фронт, роздобувала я, але у хлопців був безцінний досвід участі у бойових діях. Вони пройшли війну і добре знали, що нам загрожує, коли ми на самому нулі бували. Щоправда, Волков мене завжди прикривав, я за тебе відповідальний — казав.
— Страшно було?
— Сказати, що я нічого не боялася, не можу, але після загибелі сина нічого мене зупинити не могло. Здавалося, що хтось мене постійно захищає. Наприклад, одного разу запізнюємося на зустріч з нашими хлопчиками (вони виїхали до нас з передової), бо машина зламалася. Приїжджаємо на місце через годину, а там — суцільне згарище. Прилетіло…
— Пройшов рік-два-три шалених щомісячних гонок на фронт. Чи було у тебе відчуття втоми? Чи не хотілося віддати цю справу молодшим за тебе волонтерам, просто перепочити?
— Перші три роки війни були найстрашнішими – такі, як перші три місяці цієї повномасштабної війни. Я усе бачила на власні очі і тому покинути моїх хлопців просто не могла, у мене ж з ними постійний зв’язок. Ось подивися недавні смс-повідомлення:
Таку любов і довіру не можна зрадити…
Змінювалися команди, з якими їздила на фронт (з розумінням ставилася до цього, бо у кожного своє життя, людям треба заробляти гроші), а я залишалася, не зважаючи на втому, на те, що ноги відмовляли, що іноді серце давало збій. Хіба що один раз на рік могла не поїхати, коли була у відпустці. З часом я стала значно легше фізично переносити ці поїздки по 2-3 тисячі км за добу. Втягнулася! Та й наші захисники мене підтримують морально. Коли біжать тобі на зустріч обпалені війною чоловіки (для мене хлопчики, синочки), обнімають, цілують, радіють зустрічі, відчуваєш себе молодшою років на 10 і по дорозі назад вже плануєш, де і що знайдеш, купиш, організуєш, щоб знову вирушити в дорогу.
— Що змінилося у твоїй волонтерській діяльності з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну?
— Я відчуваю ще більший біль за нашу країну, ненависть до ворогів, ще більше переживаю за наших захисників, ще більше намагаюся допомогти. 24 лютого в Україну зайшли рашисти, а 4 березня 2022 року ми вже були там, на фронті і з того часу їздимо щотижня, один раз на Донеччину, другий — на Луганщину. Там наші діти стоять за Україну, вони ніколи не покинуть поле бою. Щойно ми повернулися з Донеччини. З 17-го батальйону, де служив мій син, стільки хлопців полягло! Боляче неймовірно. На Луганщині сьогодні жахлива ситуація, пекло пекельне. Думаю, чи буде до кого їхати наступної суботи? Благаю політиків:
— Можеш назвати тих, хто тобі допомагає у підготовці до чергової поїздки на фронт, чи є серед них наші народні обранці?
— Список моїх "допомогайчиків" такий великий, що не вистачить і газети. Я постійно їм дякую зі своєї сторінки у фейсбуці, звітую, викладаю фото. Подивіться! Боюсь когось не назвати і таким чином образити. Тримаю постійний зв’язок з депутатом Кіровоградської обласної ради Олегом Медяником. Він регулярно надає нашим захисникам продукцію свого виробтицтва "Світ Сир". Громадська приймальна народного депутата України Олеся Довгого завжди відгукується на мої прохання. Помічниця нардепа Анна Трубаченко надає нам продукти харчування, консерви, шкарпетки, предмети гігієни тощо. Дякую щиро за все, але дуже хотілося б отримати щось вагоме, тепловізори, наприклад, які дуже потрібні нашим захисникам.
— Віриш у нашу перемогу?
— Вірю, але для мене важливо, якою ціною вона буде досягнута. Скільки ще золотих наших дітей покладуть свої голови, доки політики домовляться між собою про суттєву (не на словах!) допомогу. Хотілося б усім їм подивитися в очі після перемоги і спитати:
— Якою ти бачиш Україну після війни і своє життя зокрема?
— Хочу, щоб наша країна відродилася, відбудувалася і зажила у мирі і злагоді. Але розумію, як довго триватиме це відродження. Вірю, що діти, батьки яких загинули, стануть цвітом нашої нації. У них ніколи не буде сумнівів щодо друзів і ворогів України, її незалежності та цілісності кордонів. Надто високу ціну заплатили їхні батьки за те, щоб вони жили у вільній країні! У мого Андрія не було дітей, але є племінники, які пам’ятають рідного дядька: Дарія, Настя й Артем. З онуками, а, можливо, й з правнуками я і пов’язую своє майбутнє в Україні — переможниці.
— Даріє, дякую, що знайшла час у своєму щільному графіку роботи. Ти ж ще й працюєш, у звичному розумінні цього слова?
— Так, нині я директор Центру надання соціальних послуг Великоандрусівської сільської територіальної громади, а до реформи працювала директором Територіального центру з надання соціальних послуг Світловодської районної державної адміністрації. Вважаю, що кожен волонтер повинен десь працювати, адже не можна проїдати ті гроші, які люди дають для фронту. Така моя думка. А на фронт я їжджу у вихідні дні.
— Ким ти себе відчуваєш? Хто ти — Дарія Ільїна?
— Відчуваю себе мамою, я нею була, є і завжди буду. Все, що я роблю ось вже майже вісім років, завдяки тому, що я — мама. І хоч сина давно вже немає, я мама не тільки для нього, а й для багатьох хлопців, які воюють на передовій, захищаючи Україну від російських загарбників.
— Розкажи, будь ласка, свою історію нашим читачам.
— Я мама з 1979 року, бо 6 травня народилася моя донька Марія, син Андрій побачив світ 28 серпня 1983 року. Коли у березні 2014 року Андрій почав мене запитувати, де можна дістати військову форму, потім розшукувати в інтернеті військову літературу, я не звернула на це уваги, бо його відповіді, що він, начебто, грає у пейнтбол, мене заспокоїли. Коли ж він заявив:
"Мамо, я йду в армію і навіть не думай мене проводжати", я зрозуміла, що він буде стояти на своєму, що б я йому не говорила.
Такий він був — добрий і водночас наполегливий. У той час створювався перший батальйон територіальної оборони в Кіровоградської області і Андрій пішов туди. Потім їх перекинули на південь України. Моя перша поїздка у Мелітополь Запорізької області відбулася 31 липня 2014 року. Не зважаючи на перестороги сина і прохання не їхати до нього, я зібрала купу корисних речей, продуктів харчування і вирушила. Він погано знав свою маму… Микола Подурець зголосився їхати своєю машиною, Надя Мирошніченко склала мені компанію. Доставили усе на радість хлопцям, і я побачилася з сином.
Коли почалися буремні події липня 2014 року, хлопці гинули на Сході сотнями, почав зароджуватися волонтерський бойовий рух. Ми почали об’єднуватися і допомагати ЗСУ. Форми шили, бушлати, шукали бронежилети, шоломи. Пам’ятаю, як зібралися світловодці — родичі командирів взводів (мій син — серед них), і звернулися до міської та районної влади з проханням допомогти у придбанні усього необхідного для наших захисників, які служили в АТО. Ніхто не допоміг, все купували за власний рахунок. …Востаннє я бачила сина у серпні 2014 року, коли їх підрозділ повернули на Кіровоградщину, він зміг на 2 дні заїхати додому. У жовтні їх вже направили на Луганщину. Я хвилювалася, він заспокоював:
"Я на полігоні".
25 грудня Андрій прислав татові подарунок: рукавиці і робочу форму для зварювальника, я побачила адресу на посилці: м. Щастя Луганська обл. І все зрозуміла. Хотіла негайно їхати до нього, він сказав:
"Не їдь. Тут небезпечно".
26 грудня він вже був під Горлівкою, а 22 січня 2015 року загинув страшною смертю. Два снаряди влучили у місце дислокації підрозділу і від мого сина нічого не залишилося. Хлопці казали, що була ступня, але й її не вдалося знайти. Мені нікого було ховати. Я благала його побратимів — знайдіть хоч щось. Вони провели спеціальну операцію в тил ворога і на місці загибелі сина, знайшли шматочок печіночки, тест ДНК підтвердив, що це частинка Андрія. Так і поховали 50 г у майонезній баночці…
Я дуже тяжко відходила після похорону, не думала, що зможу жити далі. Мене підтримував чоловік, як міг, хоча смерть сина він переніс важче, ніж я. Я кричала, як поранений звір, а він носив свій біль у собі. Але завжди був поруч. Ми віддалилися від друзів, жили одне одним і нашим горем.
Остаточно мене врятувало те, що через півроку я почала щомісяця їздити на фронт з допомогою. Зі мною Сергій Волков та Сергій Поляков. Віталій і Олександр Федорови надавали свої автомобілі. Тоді потрібне було усе, як і зараз, від шкарпеток, білизни, продуктів харчування до тепловізорів, шоломів, бронежилетів, одягу. Я роздобувала усе, чим ми завантажували машину, була дуже наполегливою, мені майже не відмовляли.
— Ти відчувала себе керівницею волонтерської групи?
— Ми були однією командою і я не вважала себе керівницею. Дійсно, більшу частину скарбів, які ми возили на фронт, роздобувала я, але у хлопців був безцінний досвід участі у бойових діях. Вони пройшли війну і добре знали, що нам загрожує, коли ми на самому нулі бували. Щоправда, Волков мене завжди прикривав, я за тебе відповідальний — казав.
— Страшно було?
— Сказати, що я нічого не боялася, не можу, але після загибелі сина нічого мене зупинити не могло. Здавалося, що хтось мене постійно захищає. Наприклад, одного разу запізнюємося на зустріч з нашими хлопчиками (вони виїхали до нас з передової), бо машина зламалася. Приїжджаємо на місце через годину, а там — суцільне згарище. Прилетіло…
— Пройшов рік-два-три шалених щомісячних гонок на фронт. Чи було у тебе відчуття втоми? Чи не хотілося віддати цю справу молодшим за тебе волонтерам, просто перепочити?
— Перші три роки війни були найстрашнішими – такі, як перші три місяці цієї повномасштабної війни. Я усе бачила на власні очі і тому покинути моїх хлопців просто не могла, у мене ж з ними постійний зв’язок. Ось подивися недавні смс-повідомлення:
"Ма! Обгоріли сьогодні, немає нічого — ні одягу, ні взуття…", "Ма, дуже потрібні броніки і шоломи. Тут дуже спекотно!", "Ма, я живий. Не хвилюйтеся".
Таку любов і довіру не можна зрадити…
Змінювалися команди, з якими їздила на фронт (з розумінням ставилася до цього, бо у кожного своє життя, людям треба заробляти гроші), а я залишалася, не зважаючи на втому, на те, що ноги відмовляли, що іноді серце давало збій. Хіба що один раз на рік могла не поїхати, коли була у відпустці. З часом я стала значно легше фізично переносити ці поїздки по 2-3 тисячі км за добу. Втягнулася! Та й наші захисники мене підтримують морально. Коли біжать тобі на зустріч обпалені війною чоловіки (для мене хлопчики, синочки), обнімають, цілують, радіють зустрічі, відчуваєш себе молодшою років на 10 і по дорозі назад вже плануєш, де і що знайдеш, купиш, організуєш, щоб знову вирушити в дорогу.
— Що змінилося у твоїй волонтерській діяльності з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну?
— Я відчуваю ще більший біль за нашу країну, ненависть до ворогів, ще більше переживаю за наших захисників, ще більше намагаюся допомогти. 24 лютого в Україну зайшли рашисти, а 4 березня 2022 року ми вже були там, на фронті і з того часу їздимо щотижня, один раз на Донеччину, другий — на Луганщину. Там наші діти стоять за Україну, вони ніколи не покинуть поле бою. Щойно ми повернулися з Донеччини. З 17-го батальйону, де служив мій син, стільки хлопців полягло! Боляче неймовірно. На Луганщині сьогодні жахлива ситуація, пекло пекельне. Думаю, чи буде до кого їхати наступної суботи? Благаю політиків:
"Не лізьте у справи військових! Підтримуйте їх і довіряйте! А головне — забезпечте їх зброєю, якої не вистачає!"
— Можеш назвати тих, хто тобі допомагає у підготовці до чергової поїздки на фронт, чи є серед них наші народні обранці?
— Список моїх "допомогайчиків" такий великий, що не вистачить і газети. Я постійно їм дякую зі своєї сторінки у фейсбуці, звітую, викладаю фото. Подивіться! Боюсь когось не назвати і таким чином образити. Тримаю постійний зв’язок з депутатом Кіровоградської обласної ради Олегом Медяником. Він регулярно надає нашим захисникам продукцію свого виробтицтва "Світ Сир". Громадська приймальна народного депутата України Олеся Довгого завжди відгукується на мої прохання. Помічниця нардепа Анна Трубаченко надає нам продукти харчування, консерви, шкарпетки, предмети гігієни тощо. Дякую щиро за все, але дуже хотілося б отримати щось вагоме, тепловізори, наприклад, які дуже потрібні нашим захисникам.
— Віриш у нашу перемогу?
— Вірю, але для мене важливо, якою ціною вона буде досягнута. Скільки ще золотих наших дітей покладуть свої голови, доки політики домовляться між собою про суттєву (не на словах!) допомогу. Хотілося б усім їм подивитися в очі після перемоги і спитати:
"Як ви могли допустити, щоб стільки українців полягло, захищаючи всю Європу від рашистської навали? Чому зволікали зі своєю допомогою?"
— Якою ти бачиш Україну після війни і своє життя зокрема?
— Хочу, щоб наша країна відродилася, відбудувалася і зажила у мирі і злагоді. Але розумію, як довго триватиме це відродження. Вірю, що діти, батьки яких загинули, стануть цвітом нашої нації. У них ніколи не буде сумнівів щодо друзів і ворогів України, її незалежності та цілісності кордонів. Надто високу ціну заплатили їхні батьки за те, щоб вони жили у вільній країні! У мого Андрія не було дітей, але є племінники, які пам’ятають рідного дядька: Дарія, Настя й Артем. З онуками, а, можливо, й з правнуками я і пов’язую своє майбутнє в Україні — переможниці.
