---
Актуально / Влада

Олесь Довгий про аграрний фронт українців

Олесь Довгий про аграрний фронт українців
На початку військових дій, окрім питання збереження життів і територіальної цілісності, постало питання проведення посівної. Окупація, заміновані території, блокада морських шляхів, нестача працівників і багато чого іншого, здавалося б, унеможливлювало початок посівної кампанії. Але розпач перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну змінився твердим розумінням, що потрібно сіяти. І тоді аграрії відкрили справжній аграрний фронт. Про ситуацію на Кіровоградщині ми поговорили із нашим представником у Парламенті, який з перших днів війни знаходиться у постійному контакті з усіма структурами, представниками місцевої влади та підприємцями, Олесем Довгим.
— Олесю Станіславовичу, як ви оцінюєте ситуацію в Кіровоградській області в цілому?

— Кіровоградщина — це сільськогосподарський регіон, який забезпечується валютним виторгом від зернових культур та олії. Область опинилась у кращій ситуації, ніж багато інших, оскільки тут практично не було активних військових дій. Тому з перших днів війни я зібрав людей та визначив пріоритети: забезпечити логістику для переселенців, координацію між силовими органами та підрозділами поліції, тервоборони, СБУ, військовими комісаріатами та представниками Міноборони, організувати безпечну логістику за умов воєнного часу.

Наступним акцентом стало економічне питання. Я об'їхав усю територію області та позначив завданням №1 — провести посівну. Сьогодні ми вже можемо говорити про перші позитивні результати посівної на Кіровоградщині.

— На Кіровоградщині посівна завершилася, хоч на початку були тривожні новини, що вона може зірватись. Як оцінюєте ситуацію станом на сьогодні?

— Потрібно розуміти, що 40-50% посівної — це озимі культури, які були посіяні ще до початку військових дій. Вони успішно перезимували, і наші аграрії мають хороший урожай озимини. Кіровоградщина не зазнала руйнувань інфраструктури нафтосховищ та НПЗ (це, на жаль, відбулося, але пізніше) і фермери здебільшого отримали необхідний обсяг солярки. Вони встигли доставити паливо до своїх резервуарів. Більшість були або забезпечені дизелем, або мали можливість купити його «з коліс».

Другий момент — добрива. Ситуація наступна: половину із них було законтрактовано та завезено до початку війни, половину закуповують з інших імпортних альтернатив — наприклад, литовського виробництва. Вони трохи дорожчі, але дають більшу ефективність. Але найголовніше, що на тих ділянках, де добрива не вдасться купити, посівна буде проведена без них. Максимальна шкода, яку ми очікуємо — зменшення продуктивності землі на 20-30%. У будь-якому випадку, близько 70-80% врожаю ми отримаємо, якщо всі інші умови будуть виконані.

Третій важливий момент — посівний матеріал. У більшості селяни ним були забезпечені. Але є й такі, що зіткнулися з дефіцитом. Ми перед посівною намагалися координувати їх між собою — хто має надлишок посівматеріалу, ділиться з тими, кому не вистачає. Загалом вважаю, що посівна пройшла успішно — з урахуванням війни, проблем з логістикою та забезпеченням, врожай у нас все одно буде.

— У чому є основні проблеми фермерів, на яких потрібно акцентувати увагу? І як їх вирішити?

— Їх дві. Якщо говорити про невеликий бізнес, то йдеться про катастрофічний брак ліквідності, тобто можливість швидко отримати готівку для старту робіт. Раніше виручали кредити, які дозволяли фермерам під час дефіциту мати гроші на посівну. Тому головна проблема аграріїв, особливо дрібних — пошук ресурсів у разі відсутності пільгових кредитних ліній.

Друга проблема — надлишок продукції на складах. За останні 5-10 років українські фермери зрозуміли, що чим пізніше вони продають свій урожай, особливо насіння, тим більше за нього буде прибуток. У результаті у більшості фермерів насіння залишилось на складах, оскільки зупинилися заводи з виробництва соняшникової олії. Завданням було дати можливість наповнити грошима аграрний сектор, а значить — запустити олійні заводи.

— Якою є ситуація з логістикою доставки аграрної продукції, зокрема, за кордон?

— Це ще одна серйозна проблема. До війни 80% всього експорту йшло через Одеський та Миколаївський порти. Наразі вони не працюють, і єдиною альтернативою є перелаштувати цей експорт на залізницю чи наземні маршрути через Польщу та інші європейські країни. Підприємства вже почали працювати, хоч і не на повну силу. Фермери почали продавати соняшник, перетворювати продукцію на гроші. Враховуючи профіцит насіння, виручена ціна виявилася меншою за очікування, сформовані у фермерів, але головне, що ринок почав наповнюватися грошима, які пішли на закупівлю посівматеріалів, добрив, дизпалива тощо.
Але глобальне питання: чи залишиться в України контрольований вихід до Чорного моря з огляду на те, що море блоковане та заміноване. Від цього залежить, яка частина могутнього аграрного сектору зможе вижити.

— Куди подіти аграрну продукцію у разі обмеження можливостей її збувати налагодженими каналами?

— Необхідно шукати заміну відомим логістичним портовим можливостям. Якщо не буде знайдено якісної альтернативи, у нас може бути криза надвиробництва. Коли наших ємностей для зберігання врожаю та наших логістичних можливостей для експорту не вистачатиме. Натомість на міжнародних ринках, навпаки, ціна зашкалюватиме через дефіцит.

Так ось успіх чекає на того, хто налагодить логістику і зможе доставити свій продукт. І тут дуже важливо із законодавчого боку відстежити, щоб великі компанії не отримали через свій вплив монополію на експорт, вбиваючи середнього та дрібного фермера. Навпаки, ми як держава маємо стимулювати та контролювати, щоб невеликі сільськогосподарські компанії могли реалізувати свій обсяг.

— Якщо підсумувати все вищесказане, можна зробити висновок, що голод Україні не загрожує?

— Точно ні. Візьмемо пшеницю, кукурудзу або олію. Внутрішнє споживання — 20-30%. Абсолютна більшість — це експорт. Тому проблема голоду точно не стоїть. Питання лише у валютному виторгу та обсязі бізнесу, який залишиться в аграрному секторі.
Та я щиро вірю в наших людей. Тому я сподіваюсь, що більшість представників аграрного сектору матимуть гарний врожай, залишаться на ринку та зможуть працювати на повну силу.

— А якою є доля інших підприємств, не пов'язаних з аграрним сектором?

— Найбільше постраждають ті компанії, інфраструктура яких буде фізично зруйнована чи окупована. Але навіть якщо фізично бізнес вціліє, є складнощі. На моєму виборчому окрузі у Світловодську є кілька заводів із виробництва залізобетонних конструкцій (ЖБК). Тисячі людей залишилися без роботи. Зараз у них немає жодних оплат, все стоїть. І питання полягає в тому, як довго вони зможуть утримувати людей. Ті, хто зможе зберегти колектив, будуть винагороджені за свою віру та терпіння. Адже є велике очікування на те, що Україна відбудовуватиметься інтенсивними темпами. Такі кризи — це певні фільтри, очищення ринку. І тут головне, щоб не відбулася монополізація і могли вижити не лише конгломерати, або ті, які мають західні кредитні лінії, але й ті заводи, які за останні 5-10 років із розбитих радянських підприємств почали перетворюватися на сучасні виробництва з конкурентними зарплатами.

— Тут теж без підтримки держави не обійтися?

— Безперечно, для того, щоб утримати людей на роботі, підприємствам потрібен запас ліквідності, тому держава має забезпечити бізнес доступними кредитами. Інакше ми просто втратимо найкращих працівників.

— Дякуємо за змістовну розмову.

"ВК" у PDF