Говоримо з директором центру Володимиром Борейком про те, як любов до природи, кілька рішучих рішень і сміливість мислити наперед можуть зробити Кіровоградщину відомою на весь світ.

Далі — його пряма мова.

Про організацію

Київський еколого-культурний центр (КЕКЦ) — громадська екологічна організація, яка з 1989 року системно працює над створенням заповідних обʼєктів та охороною рідкісних тварин, рослин і унікальних лісових та степових ландшафтів. Окрім заповідання веде суди щодо незаконних передач земельних ділянок.

Організація зареєстрована в Києві, але діє по всій Україні. За останні 20 років створила 627 заповідних об'єктів в 21 області України. Але, скажімо, в Криму чи на Львівщині це були одиничні візити, а от системно за останні 10 років відпрацьовано шість областей: Вінницька, Житомирська, Київська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська. З кінця березня цього року фахівці організації працюють на Кіровоградщині. На сьогодні опрацювали понад 30 об'єктів в 10 громадах, по трьох з них — Новій Празі, Компаніївці, Тишківці — вже чекаємо рішення сесії облради. Думаю, до кінця серпня подамо на розгляд ще 15 об'єктів. Усі роботи плануємо закінчити до вересня.

Що побачили на Кіровоградщині

Кіровоградщина є лідером за цікавими краєвидами та степовими ділянками. Але про це мало хто знає. На сьогодні наша країна залишилася беззаповідників, зберігся тільки невеликий «Єланецький степ» у Миколаївській області. А Карадазький, Казантипський та Опукський заповідники в Криму, «Асканія-Нова» на Херсонщині, Український степовий на Донеччині і Луганський степовий на Луганщині для України через російську окупацію стали недоступними, а частину з них, ймовірно, назавжди знищили бойові дії.



У той час на Кіровоградщині такі величезні чудові ділянки біля річок Сугоклії, Чорного Ташлика, що не мають повторення в інших областях. Біорізноманіття тільки червонокнижних видів рослин в степових балках Кіровоградщини ні вдвічі, ні втричі, а на порядок більше ніж, скажімо, в степових балках Київщини, Черкащини чи Вінниччини. Не кажучи вже про місця з надзвичайною естетичною цінністю. Наприклад, краєвиди у передмісті Бобринця не поступаються Швейцарії. Степову ділянку біля села Лаврівки Долинської міської територіальної громади повноправно можна назвати «Малою Асканією-Новою» — це 100 гектарів цілинного, ніколи неораного степу, який багатий на різнотрав'я. Я працював там з доктором біологічних наук Іваном Парнікозою, який обʼїхав пів України, але такого не бачив ніде — немов Червона книга відкрилася і з неї висипалися рідкісні рослини та стали шеренгами: ковила, горицвіт, шафран, сон-трава. І їх там тисячі.



Наприклад, в Київській області балку заповідали, якщо там росло 30 кущів сон-трави. Стали працювати на Полтавщині — знайшли 20 тисяч кущів. Думали, це рекорд. Приїхали на Кіровоградщину: Пантазіївка — понад 1 мільйон! Уся балка фіолетова! Такого не буває. Де ідеш- ідеш, ідеш-ідеш, а тільки степ і ковила, і рідкісні рослини, і хижі птахи літають, як на картинах українського пейзажиста позаминулого століття Сергія Васильківського.



Ці місця можуть стати меккою для поціновувачів зеленого туризму: можна організувати пішохідні та веломаршрути, сплавлятися річками на байдарках. При хорошій рекламі Кіровоградщина буде цінною рекреаційною зоною не тільки для України, а й для Західної Європи, де надзвичайно цінують саме отакі недоторкані місця.

Процес створення заповідних зон

Зелений туризм — це майбутнє. Для розвитку країни не треба розбудовувати промисловість, знищувати землю, засіваючи її рапсом чи соняшником. Багато жителів Кіровоградщини розуміють це і звертаються до нас за допомогою врятувати неймовірні місця. Згодом вони стають нашими гідами, повідомляючи в соцмережах, де ростуть рідкісні рослини. Тобто люди усвідомлюють цінність унікальних місць, але не знають, як їх офіційно заповісти. Можливо, для когось це виглядає дивно, що питанням опікуються не місцеві жителі, а кияни, але ми в цій справі професіонали і маємо напрацьований багаторічний досвід.

Зокрема я за освітою еколог, працював у Міністерстві екології, заслужений природохоронець України, тобто не любитель-аматор, а професійний діяч. Чому я цим займаюся? Хтось працює з пам'ятками культури, марками, монетами, ремонтує раритетні автомобілі. Я присвячую свій час природі і її охороні. Можна сказати, по-хорошому зашкварений на цій темі. Багато подорожував Європою, бачив, як там, бачу, як тут, і хочу, щоб Україна використовувала найкращий європейський досвід.

З колегами діємо в межах українського законодавства, створюючи те, що дозволяє закон: пам’ятки природи місцевого значення, заповідні урочища та заказники, рішення про які ухвалює обласна рада. Заповідники, національні парки не створюємо — це загальнодержавний рівень, що належить до компетенції Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України.

У діяльності керуємося науковим принципом. Розробили дорожню карту, знаємо, в які громади їхати. У ботанічних дослідженнях використовуємо математичні способи обрахунку: сон-трава, наприклад, росте плямами, тож рахуємо кількість плям, їхню площу та щільність рослин у одній-двох плямах, перемножуємо — і отримуємо результат. Після фіксації рідкісних рослин перевіряємо ділянку у Державному земельному кадастрі та безоплатно готуємо повний пакет документів із науковим обґрунтуванням і згодою місцевої громади як землекористувача, який подаємо на погодження до департаменту екології та природних ресурсів обласної військової адміністрації. Останній у свою чергу згідно із Законом «Про природно-заповідний фонд України» готує проєкт рішення і виносить його на сесію обласної ради. Ми зазвичай присутні на сесіях міських рад, якщо запрошують, то приїжджаємо і на обласні сесії. Велика частина нашої роботи — просвітництво. Іноді доводиться приїжджати до депутатів і пояснювати, що цінність балки — не лише у червонокнижних рослинах і тваринах, а й у її здатності затримувати поверхневі води та переводити їх у ґрунтові.

На сьогодні на Кіровоградщині опрацювали понад 30 об'єктів в 10 громадах, по чотирьох з них — Бобринцю, Новій Празі, Компаніївці, Тишківці — вже чекаємо рішення сесії облради. Думаю, подамо на розгляд ще 15 об'єктів. Усі роботи плануємо закінчити у вересні.

Навіщо потрібна заповідна зона громаді і Україні

Для громади

По-перше, для громади заповідні зони — це цінні локації для зеленого туризму. Балка, в якій ростуть сон-трава, ковила, горицвіт, працює з березня по серпень — коли рослини квітнуть. Не треба нічого сіяти, орати, будувати. Налагоджуєте інформаційний потік, підключаєте туроператорів, укладаєте з ними договори, вони привозять туристів, за що громада отримує відсоток надходжень у місцевий бюджет. Якась байка? Та ні. Подивіться на досвід громад на заході України, наприклад, «Долину нарцисів».

Важливо, що культура ставлення до природи у світі суттєво змінилася. Десять років тому туристи рвали рослини, а сьогодні їх лише фотографують і викладають фото в Instagram. Тому розмови про «приїдуть і все знищать» — це заїжджені жахачки. Люди, які приїжджають і платять за можливість спостерігати природу, не шкодять їй, адже прагнуть побачити справжні рідкісні й цінні обʼєкти.

По-друге, державне підприємство «Ліси України» нині активно оформлює у власність раніше не зареєстровані землі в межах громад, зокрема малозаліснені або заліснені балки. Єдиний офіційний спосіб зберегти ці території за собою — створити заповідну зону.

По-третє, так само деякі особи оформлюють у власність землі, що призначені для сінокосу та випасу, змінюючи їхню категорію, і в результаті позбавляють мешканців громад доступу до цих територій. Зауважу, в заповідних зонах косіння та випас худоби не лише дозволені, а й необхідні, адже допомагають запобігти заростанню територій агресивними рослинами, що витісняють місцеву флору, наприклад, білою акацією.

По-четверте, в районах має бути розгалужена система степових балок. Рівень ґрунтових вод на Кіровоградщині падає, у багатьох селах колодязі пересохли, бо балки розорюють, і дощова вода швидко стікає ними в Інгул, далі — у Дніпро та Чорне море, не затримуючись на місці. Через десять років фермери не зможуть тут нічого вирощувати — води залишиться вкрай мало, а з часом її взагалі не стане. «Нове слово» у знищенні балок — встановлення там сонячних панелей, для яких треба розрівняти місце, пройшовшись бульдозером.

По-п'яте, видобуток рідкоземельних елементів. У Закон України «Про надра» у грудні 2022 року внесли правку, якою скасували погодження органами місцевого самоврядування надання в користування місцевих корисних копалин. Це загрожує появою кар'єрів і зникненню степів, луків, ґрунтових вод. Зараз природа Кіровоградщини — наче у ХІХ столітті: Нечуй-Левицький, ковила, пташки… Але це дуже швидко може змінитися. І якщо не протиставити такому знищенню щось реальне, а саме зелений туризм, який буде приносити гроші і громадам, і області, і державі, то Кіровоградщина перетвориться на сусідні Кривий Ріг або Жовті Води.

Є ще один важливий момент, який свідчить на користь заповідника. Без офіційного статусу в красиву місцину може прийти будь-хто безоплатно і на ваші заперечення скаже: «Читайте Конституцію, ми як громадяни до всього маємо вільний доступ». А коли громада створює заповідний обʼєкт, вона отримує охоронне зобовʼязання й бере на себе відповідальність за його збереження. Тоді є підстави укладати угоду з туроператорами й отримувати гроші до бюджету. Так що заповідна зона — юридичний інструмент для будь-яких офіційних взаємовідносин.

Кіровоградщина має потенціал у природі. І я впевнений, що й людський потенціал теж. Наше перше знайомство з областю відбулося торік, коли ми разом із Міндовкілля ініціювали зміни до закону про природно-заповідний фонд, що забороняють «джипінг» у заповідниках. Щоб посилити резонанс, просили підтримки в Києві та регіонах. І першою її надала саме Кіровоградська область, ухваливши відповідне рішення облради.

Сподіваюся, і зараз депутати й керівництво підтримають створення нових заповідних територій і будуть рушієм подальших екологічних змін.

Чи на часі створення заповідних зон під час війни?

Питання — скільки триватиме це війна. В Ізраїлі вона точиться понад 70 років, скажімо. Держава все одно має жити і розвиватися.

Один з відомих природоохоронців якось сказав, що треба захищати і пам'ятки культури, і пам'ятки природи. Але є один момент: пам'ятки культури можна реконструювати, а пам'ятки природи відтворити неможливо, бо вони не антропогенного (такого, що виникли внаслідок діяльності людини), а природного походження. Тобто якщо степ раз переорють або збудують кар'єр — він зникне назавжди.

Можливо, моє порівняння здивує, але я проведу аналогію між Україною та Африкою. Африка на сьогодні зберегла дику природу, бо довго залишалася без промисловості й інтенсивного сільського господарства. На початку ХХ століття там створили національні парки, і тепер туристи з усього світу приїжджають дивитися на слонів, залишаючи в країні великі гроші. Подібний шлях можливий і для України, а Кіровоградщина може стати в цьому лідером, адже тут збереглося багато дикої природи. Як в Африці приваблюють слони й леви, так у нас туристів вабитиме цілинний степ.

Кіровоградщина має потенціал у природі. І я впевнений, що й людський потенціал теж. Наше перше знайомство з областю відбулося торік, коли ми разом із Міндовкілля ініціювали зміни до закону про природно-заповідний фонд, що забороняють «джипінг» у заповідниках. Щоб посилити резонанс, просили підтримки в Києві та регіонах. І першою її надала саме Кіровоградська область, ухваливши відповідне рішення облради. Сподіваюся, і зараз депутати й керівництво підтримають створення нових заповідних територій і будуть рушієм подальших екологічних змін.