Онуфріївський район
Спорт

Безстрашний футбольний воротар Іван Малолітко

Безстрашний футбольний воротар Іван Малолітко
До Всесвітнього дня футболу говоримо з ветераном цієї гри – 77-річним Іваном Малолітком із селища Павлиша Онуфріївського району. Іван Федорович – подвижник футболу: заради розвитку гри у селищі він полишив навчання у престижному столичному виші. І грав у футбол навіть у Верховній Раді України, депутатом якої був у 1998 – 2002 роках.
- Я народився і живу у Павлиші. Оскільки мені однаково подобалися і спорт, і географія, то закінчив спочатку Кіровоградський (фізкультура), а потім Мелітопольський (географія) педінститути. До речі, старша донька Олена теж закінчила географічний факультет Криворізького педінституту. 33 роки працював вчителем фізичної культури та географії у Павлиській середній школі, на роботу в яку мене запросив її тодішній директор Василь Сухомлинський.

У футбол я грав з чотирьох років. Точніше, як грав… на полі я не вмів грати, а найбільше здавав грошей на м’яч для вуличної команди, тому вихід був один – стояти на воротах. Наш стадіон був на вигоні, там я пропадав день і ніч. Старався усе вдома зробити пошвидше, щоб мати відпустила.
Потім грав за школу, за селище, за збірну району. Думаю, грав я непогано, бо павлишани казали: «Ходімо подивимося, як Малолітко грає». Грав і в армії – за збірну гарнізону (м. Остер) і за команду Лубенського Будинку офіцерів, потім за «Трудові резерви» (м. Антрацит), за завод «КрАЗ» (м.Кременчук).
Коли повернувся з армії, мене брали інструктором по спорту Світловодського міськкому комсомолу (тоді територія нинішнього Онуфріївського району входила до Світловодського району), пройшов співбесіду в області, але мені відмовили, бо не було вищої освіти. Моя сестра жила в Москві, і я поїхав туди. Там вимальовувалася хороша перспектива: я вступив до будівельного інституту, почав грати в команді з регбі і показував хороші результати. Аж тут прийшов лист з Павлиша. Хлопці просили мене повернутися: нема кому грати, нема кому організовувати команду. Я все покинув і приїхав додому. Одразу став інструктором по спорту в колгоспі, а коли Онуфріївщина виділилися в окремий район, став головою райради ДСТ (добровільного спортивного товариства) «Колос». Починав з нуля, адже організація новостворена: ні бази, ні команд. Але ми працювали, щоб усе це з’явилося, а головне – щоб залучити до спорту молодь. Тоді ми запровадили вісім видів спорту, серед яких хокей з м’ячем, волейбол, баскетбол, легка атлетика, велоспорт.

Та найбільше я хотів організувати дорослу футбольну команду. Я розумів, що вона має стати прикладом для молоді: щоб їм було на кого рівнятися і самим іти грати у футбол. Оскільки у Павлиші ще мало хто грав, я почав запрошувати у команду так званих варягів: троє були зі Світловодська, троє – з військової частини, яка дислокувалася у Павлиші, один – з Онуфріївки, інші – місцеві, серед них і я. Я відрізнявся від інших воротарів тим, що не боявся брати м’яч з ноги (коли воротар і футболіст у полі виходять один на один, й воротар у стрибку хапає м’яч з подачі). Одним зі світловодських варягів був футболіст Єпіфанов, який грав у захисті. У матчі з Олександрією він вийшов на мене і влетів мені головою у підборіддя. Я йому розбив голову, а він мені – підборіддя. Через цей нокаут я втратив свідомість, а на згадку про Єпіфанова залишився шрам. На жаль, це була не єдина моя травма.
Швидко напрацьовувала досвід і дитяча команда, яка вже нарівні грала зі Світловодськом, Олександрією. У 1973 році у селищі Петровому відбувся обласний фінал серед школярів «Шкіряний м’яч». Наша команда вийшла у фінал, в якому у суперечці з Кіровоградом нам треба була тільки перемога, щоб стати чемпіонами, але так не сталося. А кіровоградці, з якими ми тоді зіграли 3:3, на першості України стали переможцями і третіми на першості Радянського Союзу. Так що розумієте, який був рівень павлишан. У подальшому склад цієї команди став основою команди «Колос», який гідно захищав честь Кіровоградської області в аматорському футбольному Кубку України.

Колись я писав матеріал про себе, який назвав «Футбол – моє життя». Справді вважаю, що футбол відіграв важливу роль в багатьох сферах мого життя. Зокрема політичного і громадського. Я чотири рази був обраний депутатом селищної ради, а у 1998 році – одночасно головою селищної ради і депутатом Верховної Ради України. Постало питання: що ж обрати. І 9 Травня, після урочистостей, я запитав у односельців, що мені робити, адже це вони віддали за мене свої голоси. Земляки в один голос відповіли, щоб я йшов у Верховну Раду. А підтримали мене за мою активність: коли в країні була криза і люди місяцями працювали без заробітної плати, я організовував в районі страйки педагогів і медиків, зокрема і з розгортанням наметового містечка.

Моєю метою роботи на посаді народного депутата України була увага до дітей і їхнього розвитку та виховання. І це мені вдалося. Я працював у Комітеті освіти й науки. Брав участь у створенні ряду законопроєктів по вищій школі, по дошкільному вихованню (з 34 пунктів 32 були мої і закон був прийнятий з першого разу одностайним голосуванням), по позашкільному вихованню, а запровадження державного замовлення – це була виключно моя пропозиція. За свою роботу я отримав грамоту Кабінету Міністрів України. Слідкую за політичним життям країни і зараз.

У Верховній Раді я теж грав у футбол. Депутат Федір Шпиг – засновник банку «Аваль», який працював у нашій фракції, був великим любителем футболу, зокрема відродив дитячий турнір з футболу "Шкіряний м'яч" та був багаторічним президентом всеукраїнської Асоціації аматорського футболу. Він ініціював створення команди й у Верховній Раді. Замовив форму (на фото), ми розпочали тренування і планували викликати на двобій парламент однієї із сусідніх країн, але так і не зіграли.

Ще однією моєю мрією, яка не здійснилася, було створення у Павлиші жіночої футбольної команди.

У 50 років я грав за команду ветеранів у Камбурліївці, де мене визнали кращим гравцем. Коли припинив грати, перейшов у суддівство. Судив районні, обласні змагання. Судив і міжнародну гру, коли павлиський «Колос» грав з болгарською командою вищої ліги. Тоді гості оцінили і високий рівень гри сільської команди, і гідну роботу суддів. Олександрійський «Шахтар» завжди давав мені телеграму із викликом на матчі. Думаю, що я був справедливим суддею. Ніколи не грубив, з повагою ставився до сильніших і підтримував слабших, щоб вони не втратили цікавість до гри.

У мене багато друзів серед ветеранів футболу і вболівальників, з якими ми зустрічаємося. Їжджу, коли дозволяє здоров’я, з павлиською командою «Колос» по району, підтримую хлопців. Восени приходив на дитячий турнір з футболу, присвячений пам'яті директора Павлиської восьмирічної школи та вчителя фізкультури Станіслава Кохна. Станіслав Маркович був головою спорткомітету району, він був моїм кращим другом і кумом, з яким ми разом працювали задля розвитку спорту на Онуфріївщині. Тому я радий, що спортсмена пам’ятають. Взагалі, мені пощастило грати з відомими в районі й області футболістами, відданими цій грі. Це Олександр Лимонченко, Олександр Шевченко, Іван Верховінін, Станіслав Корінь, Микола Кордубановський, Микола Ірклій, Володимир Кайдаш, Леонід Бардась з Павлиша, Микола й Олександр Осташки, Леонід Федорович Харченко, Іван Удовіцький з Попівки, Віктор Троян, Олександр Удод з Онуфріївки, Віталій Темченко з Москви та інші.

Зараз після певної паузи у селищі з’явився хороший фахівець – тренер з футболу Василь Яковенко. І я щасливий, що цього року Павлиш після багаторічної перерви знову став чемпіоном Онуфріївського району.

У нас район футбольний, бо майже в кожному селі є футбольна команда. А таке зустрінеш не в кожному районі Кіровоградщини. А на Онуфріївщині футбол став масовим, покликав людей на стадіони, і це дуже добре, адже вони займаються улюбленою справою, а не шукають сумнівних пригод.
Я вважаю, що футбол – це вдале знаряддя для ліплення особистості, бо виховує сміливість, дружбу, волю до перемоги, формує силу. Та й у грі виграє ж не тільки футболіст, а й усі, хто дотичний до цього процесу – і рідні, й уболівальники, і громада. Футбол – він же не тільки для нагород, головне – він для спілкування.

Я маю звання «Відмінник освіти України» і є почесним громадянином селища Павлиша. До таких високих нагород мене також привів футбол, і я йому за це вдячний.

Тетяна Юганова

Календар

«    Січень 2021    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031