---
Суспільство

Жити, лишаючи слід

Жити, лишаючи слід
Душа та цінність української нації захована в унікальності нашої культури, у спадщині, яку несе кожне окреме творіння літератури, архітектури, живопису та інших напрямів мистецтва. Зберігаючи їх, ми зберігаємо у часі українську душу і несемо її наступним поколінням. Із розумінням цього протягом останніх п’яти років величезна команда майстрів та меценати Тарас Довгий, Станіслав Довгий та Олесь Довгий працювали над відновленням унікального храму із с.Городище — Свято-Миколаївської церкви. Восени роботи були завершені, і 1 листопада Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній освятив оновлену церкву та провів у ній першу Божественну Літургію. З цієї нагоди наша редакція поговорила з одним із меценатів — Тарасом Довгим.
— Тарасе Олексійовичу, доброго дня. Ми розуміємо, наскільки великий масштаб роботи був вами зроблений. Розкажіть, будь ласка, чому ви вирішили відновити храм, а не, наприклад, збудувати новий?

Цьому храму присвоєний статус «Пам’ятка культури національного значення», і ми розуміли, що втрата такої культурної спадщини була б величезною трагедією, адже подібні дерев’яні храми на Правобережній Україні практично усі зникли. Це наша родова церква (родина Довгих — ред.) із села Городища Менського району Чернігівської області, звідки родом мій батько, дід та прадід. Ця козацька церква була збудована у 1763 році й чергову зиму вона могла б не пережити: балки почали гнити від часу, люди почали по шматочкам її розтягувати. Ще у 2007 році була Постанова Кабінету Міністрів України про відновлення історичної спадщини, у переліку якої була й ця церква, але з того часу жодної копійки на неї не виділили. Тому було прийнято рішення зберегти та відновити церкву за власний кошт.

— Зараз церква знаходиться у Національному музеї народної культури та побуту України. Ви її перевезли і відновлювали на новому місці. Чому саме Пирогів?

По-перше, село, де церква знаходилась, потрошку вимирає, у ньому залишилося приблизно 500 дворів. Також було б складно логістично і технічно реставрувати її саме в Городищі. По-друге, за церквою потрібно доглядати, і вона потребує витрат на її збереження. Останнє — у селі є ще одна церква, і якби лишилося дві церкви, то це, можливо, могло б спричинити конфлікт. Зібравши разом усі ключові фактори, ми зрозуміли, що відновити і зберегти церкву можливо лише перевізши її, і обрали для цього Національний музей народної архітектури та побуту України.

— Як реагували жителі села Городи-ща на те, що вони мають віддати церкву?

— Спочатку, звичайно, частина людей підтримувала, інша – ні. Ми провели опиту-вання, і більшість підтримала ідею того, що краще зберігати церкву у центральному музеї України, де про село Городище знає вся країна. Протягом реставрації ми також замовляли автобуси, які привозили прихожан із села, щоб вони мали змогу бачити процес реконструкції. На сьогоднішній день жителі села захоплені, адже трансляція освячення церкви відбувалася на всю країну.

— Давайте поговоримо про сам процес. Які таємниці успішної реалізації такого масштабного проєкту, з якими труднощами ви зіштовхувались?

— Те, що ми займалися реконструк-цією протягом п’яти років, уже говорить про те, що проєкт, дійсно, трудоємкий і вимагає дуже прискіпливого ставлення. По-перше, це робота із історичною пам’яткою. По-друге, людей, які займаються реставрацією у таких масштабах, все менше і менше. Ми на Західній Україні знайшли бригаду, яка мала досвід будівництва і ремонту дерев’яних церков. Разом із ними нам довелося церкву демонтувати. Кожен брус ми пронумеровали спеціальним ярличком, а потім у тій же послідовності складали їх у музеї Пирогів. Таким чином зберіглась оригінальна структура церкви. Зовнішнє оздоблення — так звана шеліфка – згнила із часом. Дах церкви був зроблений із металу, який також із часом пошкодився. Тому зараз ми дах покрили оцинкованою сталлю — і тепер він майже вічний. Також ми обробили увесь брус, який був поїдений шашіллю і зафарбований фарбою. Ми цю фарбу зняли і відновили церкву у первозданному виді, майже такою, якою вона була у ХVІІІ ст. У цьому процесі нам допомогли фотографії академіка Таранушенко С.А., які ми віднайшли у Націо-нальній бібліотеці України імені В.І.Вернадського. Таранушенко створив енциклопедію «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України», де він у експедиції робив знімки та детальний опис церков, серед яких була і ця церква. Його фотографії допомогли нам відновити іконостас, усі оригінальні еле-менти декору. Над відновленням іконостасу також працювала окрема творча група. Сам іконостас досить специфічний: це українське бароко з переходом в класицизм і, на жаль, жодної оригінальної ікони не зберіглося. Тому ми по фотографіям відновили сюжет іконостасу і шукали по Україні ікони, які підходили по стилю і сюжету до того періоду, відновлювали їх і вставляли в іконостас.

— Команда майстрів, архітекторів та усіх, хто працював над цим проєктом, – це ті люди, що поділяли вашу ідею і реалізовували її фізично. Розкажіть про них.

— У проєктуванні нам допомагав Науково-дослідницький інститут історії архітектури та містобудування. Його директор Сергій Юрченко розробив повний проєкт реконструкції. Над іконостасом працювала дуже талановита дівчина Марія Павлишин. Вона взяла на себе основну функцію експедицій по Лівобережній Україні в пошуках образів, які підійшли б до сюжету іконостасу. Далі у знайдені ікони вона вносила свої корективи, реставрувала їх, домальовувала. Потім ми покривали лаком, обрамляли і додавали їх до іконостасу.Наша робота за своїм об’ємом — це декілька дисертації. Усе, що ми робили, — абсолютно новаторське. Немає однієї готової бригади, яка б взяла і зробила б цю всю роботу. Нам доводилося знаходити майстрів, які працювали по дереву, по позолоті, яких вже і так мало. Також такі люди не публічні, тож ми методом проб і помилок знаходили саме тих.

— У такій справі кожна помилка на вагу золота, як ви виправляли невдалі спроби?

— Звичайно, ми експериментували, робили зразки, консультувались, підключали духовенство і мистецтвознавців, які підказували нам ідеологію іконостасу. Частина ікон, які були на стінах і під фарбою на куполі, ми відновили завдяки нашому реставраторові Юлії.

— Якщо порівнювати з архівними фото – ззовні храм отримав більш сучасний вигляд.

— Дивіться, церква має абсолютно таку ж будову і вигляд, як і мала першочергово. Ніяких додаткових речей, які б трансформували її від первозданного вигляду, ми не робили. Ми обробили зовнішню шеліфку, щоб церква довше стояла. Будівля через це виглядає більш модерново, але вона така сама, як була раніше: усі кольорові рішення, архітектурні речі — повторені, як були у ХVІІІ ст.

— Сьогодні храм перевезений, відновлений і освячений. Яким ви бачите його майбутнє?

— Її майбутнє — це пам’ятка архітекту-ри національного значення, яка є музейним експонатом. Вона буде включена в екскурсій-ний маршрут і буде розроблено окремо музей історії цієї церкви, буде видана книжка історії церкви. Паралельно тут будуть проходити бо-гослужіння.

— Маючи такий колосальний досвід, ви б хотіли повторити подібний проєкт?

— Раніше меценацтво було дуже розповсюджене. Наприклад, Мазепа залишив за собою збудовану за свої кошти дзвіницю у Софіївському соборі, відновлював Києво-Пе-черську лавру. Меценацтво — це справа добровільна і почесна. На жаль, у нас не вистачає закону про меценацтво. Не кожен меценат може підійти ґрунтовно до реставрації. Тому ці аспекти мають бути чітко прописані: якщо це пам’ятка історії, то після від-новлення у ній не мають з’являтися додаткові елементи. Якщо ми говоримо про реставрацію, то задача донести саме ту архітектуру, ту стилістику, кольори, сюжети і живопис, який був у тому часі, щоб відтворити усе у первозданному вигляді. Коли ти будуєш церкву, ти не обмежений майже нічим, а у випадку реставрації необхідно відтворити все чітко. Ось, наприклад, Царські Врата на іконостасі, які ми відновили у церкві. Це не просто набір вензелів, це ювелірна робота і цілий сюжет.

— Тепер завдяки вам Свято-Миколаївську церкву мають змогу побачити наші діти і наступні покоління. У цьому чи не найбільша цінність вашої роботи.

— Ті пам’ятки, які залишились у регіонах, особливо в селах, де вже майже немає ніко-го, знищуються часом, людьми. Кожне таке місце – наша історія, наше коріння, це ті речі, на яких має виховуватися наступні покоління. Це обличчя історії нашого народу, яке повинно зберегтись, цим ми і унікальні, бо інакше – все забудується склом і бетоном. Зберігати – це функція держави. Це глобальна наша біда, адже держава приділяє недостатньо уваги і не виділяє кошти, щоб розробити загальну державну програму, аби врятувати те, що ще можна врятувати. Ми зробили приклад, який показує, що реставрувати такі речі — можливо, і це треба робити.

Тарасе Олексійовичу, ми щиро дякуємо вам, Олесю Довгому, його татові Станіславу Довгому й усій команді за неймовірну роботу та результат.

Анастасія Павлова

Жити, лишаючи слід

ТОП новини

Вісточка на фронт

22 березня 2024, 11:34

"ВК" у PDF