Аліна Сокуренко-Петрова, що живе у селищі Онуфріївці, за освітою вчителька історії, права і фізкультури, а також навчає дітей мистецтву кіокушинкай карате. На її переконання, спорт і педагогіка якнайкраще доповнюють одне одного і разом дають хороші результати у вихованні дітей.

— Я народилася і ходила в школу у селі Попівці Онуфріївського району. Починаючи з першого класу, батьки возили мене на заняття спортивними танцями в Онуфріївку. Я завжди була бойовою, та ще й на вулиці жили тільки хлопці, з якими я грала у козаків-розбійників, тому мені хотілося піти на карате, — згадує Аліна Вікторівна. — Оскільки позашкільні заняття було важко поєднувати із відмінним навчанням у школі, я обрала карате, а танці полишила. Тож з п’ятого класу тричі на тиждень я їздила на карате у клуб «Сайфа» спочатку в Онуфріївку, а потім у Павлиш.

Я п’ятиразова чемпіонка України з кіокушинкай карате. Отримала звання кандидата у майстри спорту, коли у 2008 році у Пловдіві (Болгарія) посіла ІІІ місце на чемпіонаті Європи.

Школу закінчила зі срібною медаллю. Дорослі передбачали, що я стану вчителькою фізкультури, а мені тоді здавалося, що це несерйозна професія, а от історія, право — те, що треба, тому вступила на історико-правознавчий факультет Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В.К. Винниченка. Під час навчання з подругою Наталією Бойко, яка нині працює провідною методисткою Новгородківського районного Будинку культури, ми ходили в тренажерний зал, а на літніх канікулах я займалася у свого тренера Олексія Терещенка і допомагала тренувати його вихованців, бо неможливо займатися спортом, а потім назавжди покинути його — він все рівно притягує. Після народження дитини я мала два роки перерви, а на третій наважилася відкрити секцію кіокушинкай карате в Онуфріївці, бо на той час вона там припинила діяльність.

Дитяче громадське об’єднання «Фізкультурно-спортивний клуб "Сайфа"» 17 років тому заснував мій тренер Олексій Терещенко. З часом він змінив свою професійну діяльність, і організація перейшла до мене. «Сайфа» входить в обласну, а та у свою чергу — у всеукраїнську федерацію кіокушинкай карате. У кіокушинкай є два види змагань: куміте — це бої, і ката — це демонстрація техніки. Так от сайфа — це один з різновидів ката.

Треную вихованців у «Сайфі» самостійно чотири роки, а до цього Олексій Терещенко запрошував мене провести заняття, коли мав відрядження чи інші справи. Мене в районі знають, бо читали і чули про мої перемоги у дитинстві, тож батьки без проблем відпускали своїх дітей на тренування до мене. Навіть більше скажу: тренувати я наважилися саме завдяки батькам своїх майбутніх вихованців, які просили мене нарешті відкрити секцію, щоб було куди приводити своїх синів і доньок. А я ще рік вагалася: як я буду з малою дитиною. Тепер же син зі мною на моїх тренуваннях і прекрасно почувається, а я не шкодую, що розпочала, і навіть думаю, що треба було таки раніше починати: зараз би мої спортсмени мали більше досвіду.

Життя складалося так, що треба була спортивна освіта, яка давала право мати ліцензію для спортивного клубу, а також викладати фізкультуру. Тож два роки тому отримала другу освіту в Запоріжжі — я тренер і вчитель фізкультури. Хороший спортсмен — це ще не запорука того, що він стане хорошим тренером. Хочу, щоб мої вихованці перевершили мої досягнення. На тренуваннях я займаюся разом з ними, показую усі вправи, бігаю. Після народження дитини я вже не виступала. Хоча бажання мала і навіть розпочала активно тренуватися, та відмовили батьки. Але я їжджу на збори, де підвищую свою тренерську кваліфікацію, дізнаюся різні новинки, щоб дітям було цікавіше займатися.

Зараз я живу в Онуфріївці, тут проводжу тренування в «Сайфі». До 1 вересня цього року я працювала в опорному закладі загальної середньої освіти «Павлиський ліцей імені В.О. Сухомлинського», де викладала історію, правознавство і фізкультуру. Зараз працюю вчителем фізкультури і тренером у Кременчуцькій спортивній школі-інтернаті ім. Івана Піддубного. У Павлиші у «Сайфі» заняття ведуть мої товариші, з якими я свого часу тренувалася. (Вони, до речі, у дитинстві теж, як я, їздили на тренування, щоправда, з Василівки). Це чемпіони України Олександр Ложченко й Олександр Щербін.
Зараз у мене дві групи: молодша (до 4 класу) і старша (до 11 класу), в яких займається близько 40 дітей. Коли займалася я, то була єдиною дівчиною серед хлопців. (Думаю, це і дало мені досвід перемагати, адже у спарингах я стояла з хлопцями, а на змаганнях вела спортивну суперечку з дівчатами). А зараз молодша група у мене — це майже усі дівчата, хлопців небагато. Спостерігаю одну річ: якщо приходить одна дитина, то потихеньку за нею приходить її компанія, адже у нас цікавіше, ніж на вулиці.

Кіокушинкай карате не є олімпійським видом спорту, за нашими правилами не можна бити руками у голову, тільки ногами. І в цьому полягає жорстокість цього виду спорту. Батьки приводять дітей з установкою розвивати їхню силу і загартованість, а не брати участь у боях. Ми займаємося у захисті для голови, ніг, рук, грудей, паху. Крім того я працюю як психолог, пояснюючи, що отримані знання ми використовуємо у спортивному залі, а не за його межами, за порушення я виключаю із секції, але таких випадків майже не було. Заняття карате тренують і загартовують характер дітей, дисциплінують їх. Батьки і вчителі відзначають, що шибайголови стають значно стриманішими. Перші місяці ми займаємося силовими вправами, розтяжкою, і юні каратисти дещо розгублені: це ж карате, коли ж ми вже будемо битися? Але карате — це певна система. Ми здаємо нормативи, проходимо атестацію, вивчаємо термінологію. Це японський вид спорту, і я з дітьми на тренуваннях використовую рахунок і терміни японською. Батьки усміхаються, а вихованці через декілька місяців вільно розуміють складні слова і самі їх промовляють. Щодо досягнень, то в каталоге клуба https://old-mage.com/bezdepozitnye-bonusy-casino/ собрано более ста различных эмуляторов, на сьогодні ми дійшли до 6-кью рівня (рахунок ведеться від 10 до 1), кожен з рівнів відзначається кольором пояса. Буває, діти запитують: «Чому у нього оранжевий, а у мене зелений пояс, можна, мама мені купить?» То пояснюю, що цей пояс слід заслужити. Оскільки в Онуфріївці відділення не було давно, вихованців я набрала, як то кажуть, з нуля, тож ми лише здобуваємо пояси. У Павлиші колеги працюють у більшості ще з вихованцями Олексія Терещенка, то там спортивних досягнень більше: діти перемагають в Україні і брали участь у змаганнях у Польщі, Литві.

Займаємося у шкільному спортзалі. Коли я туди прийшла, окрім килима там нічого не було, зараз маємо татамі, про які потурбувалися райдержадміністрація і тодішня директорка ДП «Онуфріївський лісгосп» Валентина Здебська, я сама і батьки купили спорядження. З Олексієм Терещенком ми спілкуємося і зараз. Більше того, фермерське господарство, де він працює, допомагає нам коштами для участі у змаганнях, особливо у закордонних поїздках. Діти дуже люблять їздити у спортивні літні табори, коли вони купаються або роблять підйом вночі для тренування, від чого приходять у захват. Цього року через карантин такого задоволення вони не мали.

Коли у незнайомій компанії хтось дізнається, що я займаюся карате, то на обличчі завжди здивування. Мій чоловік спортом не займається, але завжди пишається тим, що займаюся я. До речі, наше весілля не обійшлося без «Сайфи». На весілля я запросила свого тренера. Подія триває, аж раптом чую, що починає грати наш гімн і починають заходити усі вихованці у формі. Вони вишикувалися, виголосили мені привітання, подарували квіти. Від розчулення я плакала посеред зали. Ось такий подарунок підготувала мені моя «Сайфа».

З досвідом розумію, що тренерська діяльність без знань педагогіки неможлива — вони взаємодоповнюють одна одну. Поєднання вчителювання і тренерської роботи мені до вподоби. Обидва ці заняття мої. Зараз не уявляю себе в іншій професії.

Вітаю усіх колег-педагогів зі святом і бажаю отримувати задоволення від своєї роботи.

Тетяна Юганова