Олександрівський район
Суспільство

Вальс на Потьомкінських сходах, або Найвища нагорода Валентини Щербатюк

Вальс на Потьомкінських сходах, або Найвища нагорода Валентини Щербатюк
«Погодьтеся, через сім років мало хто пам’ятає, як звуть їхніх шкільних вчителів. А щоб тримати в голові думку про мрію своєї вчительки, а потім допомогти цій мрії здійснитися, — взагалі унікальний випадок», — вважає колишня вчителька Підлісненської філії КЗ «Олександрівське НВО №2» Олександрівської районної ради Валентина Щербатюк.
Валентина Щербатюк від першого дзвінка до виходу на пенсію за віком у 2017 році без перерви викладала 36 років, з них шість працювала у Вільшанському районі за направленням, а потім повернулася у рідне Підлісне і ще 30 років однією доріжкою ходила до рідної школи.

— За дипломом я вчитель української мови та літератури, закінчила Кіровоградський педагогічний інститут ім. О.С. Пушкіна у 1981 році, — знайомиться з нами Валентина Іванівна. — Але коли прийшла у школу, мені запропонували викладати російську мову і літературу, а згодом — зарубіжну літературу. Педагогіку обрала, оскільки дуже пощастило спочатку з першою вчителькою — Євгенією Федорівною Казариною, яка привчила любити слово, а тоді пощастило з класною керівницею — Наталією Демидівною Околот, яка навчила любити книгу, була закохана в Гончара, Стельмаха і відкривала нам чарівність і силу слова. І я зрозуміла, що література — це моє. Мова для мене — це досить суха наука, а ось література — це ж говори, говори, говори. Я люблю говорити, розповідати, як і мій дідусь, який повідав мені багато цікавого. Література — це людинознавство, це політ думки, це фантазія, я її не викладала, я її просто любила. Я любила говорити з учнями, вони це відчували — і мені було приємно з ними працювати. У п’ятому класі слід було провести підсумковий урок по темі казка. Ну як його зробили цікавим, бо й мені скучно, і їм нудно, наче вже все розібрали. І ось дою корову увечері, на черзі годувати свиней, бо ж 90-і роки, слід виживати, а в голові думки про цей урок: як же зацікавити своїх п’ятикласників. І домовилася з учителями, що ми в усіх шкільних кабінетах шукатимемо казку: у хімічному кабінеті живуть реакції, у фізичному — досліди, а от у бібліотеці живе казка. І мені цікаво, і діти запам’ятали цю тему. Я не любила сухий урок. Якщо твір про війну, то його ми вивчали у шкільному музеї, біля експозиції, де я показувала, як проходила лінія оборони, або ходили на сільське солдатське кладовище, де поховані 150 бійців, що загинули під Підлісним, визволяючи його — і діти по-іншому сприймали твір про війну.

Сім’я у мене сама звичайна, батьки — колгоспники. А мені завжди хотілося побачити море. Тож коли в інституті запрошували у будівельний загін, я погодилася, щоб побувати на екскурсії по Криму. Це романтика, гітари, багаття. До речі, передайте привіт моїй одногрупниці Валентині Плітко, директорці однієї зі світловодських шкіл, з якою ми разом працювали і відпочивали. Хто віз з Криму вино, а я везла морські камінці. Завжди хотіла бачити щось нове, але більше мандрувати не довелося: робота, діти, велике господарство.

Під час одного випускного я говорила напутню промову випускникам (я не була їхньою класною керівницею, тільки викладала), бажала, щоб доля була щасливою, а мрії збулися. Після урочистостей до мене підійшов один з випускників. Він родом із сусідньої Тарасівки, у Підлісне ходив у школу. Хлопчина як хлопчина, як усі, непосидючий, говіркий. Талановитий: гарно малював, шкільна актова зала була прикрашена його малюнками. Запитав:

— А у вас є мрія?
— Ну звичайно, хоч мені і за 50, хочу побачити Потьомкінські сходи в Одесі.
— Оце така у вас мрія?
— Нехай ваші мрії будуть високими, а моя — така, може й смішна.
Минуло сім років. Дзвінок.
— Алло, добрий день, Валентино Іванівно. Ви мене впізнаєте?
— Боюся помилитися, адже учнів багато. Нагадайте, будь ласка.
— Це до вас Вадим Беженар телефонує.
— Так, Вадиме, як ти, з чим телефонуєш?
— А у вас мрія залишилася?
— Яка?
— Побачити Потьомкінські сходи?
— Так, залишилася. Мабуть, вона вже ніколи не здійсниться.
— А що, як я вам допоможу? (Після цієї фрази почали думки крутитися: чи це розіграш, чи це жарт).
— Так, було б приємно. Але яким чином? (Подумала, що можна було б мені вислати фото).
— Я зараз працюю офіціантом в одному з ресторанів Одеси. У мене намічаються два вихідних, і я запрошую вас у це міс-
то. (На моєму боці слухавки розгорталася німа сцена з «Ревізора»).
— Та… у мене тут онуки, та й квиток не візьмеш, бо ж осінні канікули…
— Онуків віддайте їхнім батькам. Поїзд завтра о 12 ночі з обласного центру, мій друг передасть вам квиток.

Як сніг на голову! Телефоную дітям, повідомляю, що мої добрі знайомі запросили мене на один день в Одесу (признатися, що це мій учень, не вистачило духу, бо думала, що в такому випадку вони мені не дозволять їхати). Наступного дня стою біля ринку «Босфор». Підходить хлопець, вручає квиток і запитує: «Скажіть чесно: ви його родичка? Чи справді вчителька?» Кажу: «Я сама дивуюся, але я не родичка. Він просто мій учень».

Опівночі прийшов мій поїзд, я сіла, і як розібрав мене сміх: ну от скажіть — куди я їду? А якщо хлопчина був у веселій компанії і це був жарт? Але ж квиток… Врешті-решт, я доросла людина, то що це я — в Одесі не дам собі ради? Людей спитаю у разі чого, а о 18 цей поїзд повертається назад, так що день якось перебуду. Сміюся сама до себе, але їду.

О сьомій ранку дивлюся на одеський перон — стоїть Вадим, виглядає. Помахала йому рукою. Нас вже чекало таксі. Вадим розпочав екскурсію, але я зупинила його: «Почекай. Спочатку — Потьомкінські сходи!»

Восьма ранку. Жовтнева доволі прохолодна температура. Аж я бачу свою мрію! Я вам не можу передати своїх емоцій. У мене такий адреналін, що я скидаю черевики і починаю йти вальсом по тих сходах і віку не відчуваю. Перехожі дивляться на мене здивовано, Вадим тихенько сміється, він навіть не очікував такої реакції, а в мені скільки радості! І так подивилася на візитівку міста, і так, і східці порахувала — ну все, я побачила! Тепер можна дивитися Одесу. Ось катакомби, ось леви, ось кірха, ось Дерибасівська, ось дванадцятий стілець. Кажу: «Але ж ти на годинник дивися, щоб я на поїзд не спізнилася». Вадим промовчав. Згодом зайшли у кав’ярню, перепочили. Пішли далі. Я йду й не відчуваю, що це мій учень: я розумію, що це йде дорослий чоловік, з яким приємно спілкуватися, поруч з ним почуваєш себе впевнено. Ми дивилися на світ однаково, ми однаковими словами говорили, у нас були однакові душі. Стоїть двоповерховий будинок, пустий, старий-старий, двері такі незвичайні. Я тільки подивилася на них, а Вадим каже: «Звісно, заходимо!» Хоч стіни й облуплені, але неймовірно красиві широкі мармурові сходи. Вадим говорить: «Уявляєте, цими сходами йде графиня Воронцова, а назустріч їй граф Воронцов!»

І ми йдемо тими сходами з поклонами, з кніксенами, мов оживили ту картину, я мов на балу у графа Воронцова побувала. Потім зайшли в одеський дворик. Але ж мені час на поїзд. Вадим каже: «Я вам сюрприз підготував» (от такий сюрпризний він хлопець). Кажу: «Що ти ще придумав?» «Я взяв квитки в оперний театр. Іде «Лебедине озеро»». Я вперше була в опері, мене зачарувала музика і граційні рухи танцівниць. Від емоцій вже не було сил. Тож я відправилася відпочивати, а зранку ми знову гуляли містом. Я нічого не купила в Одесі, але мені здається, що я купила все. Вадим провів мене на поїзд, зранку діти зустріли у Кропивницькому. Те, що у мене болять ноги, я відчула тільки наступного дня. Вадим мені прислав декілька моїх фото, але усі враження живуть у мені. Навіть зараз я говорю, а подумки знаходжуся в Одесі. Ті години прогулянок були наповнені добротою: людина влаштувала все не для годиться, а хотіла, щоб мені сподобалося.

Може, не все в життя у мене склалася надзвичайно вдало, але я щаслива, що у мене був такий дзвінок, який змінив моє життя. Такий учень — найвища нагорода для мене. Я вчитель першої категорії, не мала високих державних нагород, але ця поїздка до Одеси є найвищою відзнакою за мій щоденний труд.

Тетяна Юганова

ТОП новини

Вісточка на фронт

22 березня 2024, 11:34

"ВК" у PDF