Онуфріївський район
Суспільство

Попівські доярки-орденоносиці

Попівські доярки-орденоносиці
Колись Тетяна Набока, Галина Сліпченко, Валентина Огаренко — доярки колгоспу «Зоря», що працювали на фермі у селі Попівці Онуфріївського району — після важкої зміни сходилися разом і співали. Зараз ходити їм важко — передають привіти одна одній через дітей. А тепер ось і через «ВК».
Три колежанки і подруги, які своє трудове життя присвятили роботі на фермі, народилися у Попівці, закінчили 7 класів і пішли працювати, бо двоє з них були з багатодітних сімей, в однієї батько загинув на фронті, тож слід було думати, як виживати родинам. На початку 70-х років минулого століття жінки першими опанували доїльну установку шведської компанії «Альфа Лаваль», яку, єдину в районі, придбав для колгоспу тодішній його голова Юрій Абрамо́вич.

Тетяна Набока, 82 роки, 45 років стажу.

— Я була відмінницею, але сама вирішила не продовжувати навчання, а йти працювати, хоч батько був категорично
проти такого розвитку подій. Доїльна установка «Альфа Лаваль», мабуть, була єдина в Україні у Запоріжжі. Нас відправили туди на навчання, а згодом, у 1972 році, придбали дві такі «Альфи» на нашу ферму, — згадує Тетяна Касянівна. — На кожній установці за одну зміну, яка тривала 4 години, доїли 250 корів.

Працювали добросовісно. За роботу я отримала орден Пошани і медаль «Ветеран праці», багато грамот, цінних подарунків, але вони не повернуть здоров’я. На роботу йшли о третій ночі, щоб до доїння о 4 ранку з кислотою вимити усі колби для молока, так що руки поїдені хімікатами. Цілий день слід було стояти по пояс у бетонній ямі, бо установка знаходилася на підлозі, а нам знизу треба було мити вим’я, підключати доїльний апарат. Увесь процес вимагав чистоти, тож майже увесь час працювали з водою, від якої були мокрі (а взимку обмерзлі) халат і фартух, постійно ходили в гумових чоботах. Мокрими руками, мороз чи не мороз, слід було відчиняти залізні двері, до яких примерзали пальці. А ще ж і вдома тримала і свиней, і корову, і сорго садила, з якого в’язали по три тисячі віників, утім, як й інші селяни. Тепер тяжка праця дається взнаки: болять ноги. Спасибі, що Бог тримає на цьому світі.

Але попри те, що було важко, любила свою роботу. Зі старшою донькою трохи була у декретній відпустці, а з меншою — ні, хотіла пошвидше вийти на ферму. Їздила у Москву на ВДНГ, відпочивала в Новому Афоні (Абхазія).

Школярі часто приходили на ферму на екскурсії. Потім при виборі професії підлітки не соромилися, що підуть працювати свинарками, телятницями чи доярками: робота була механізованою, зали були в кахлях, на території цвіли квіти. Тоді вивчати досвід у Попівку приїздили колежанки із Башкирії, Польщі, Чехії, а зараз боляче усвідомлювати, що ферми вже немає.
Попівські доярки-орденоносиці

Галина Сліпченко 78 років, 38 років стажу.

— Оскільки процес доїння на фермі був повністю автоматизований, тоді як в інших господарствах робота виконувалася вручну, нас було шість доярок, — пояснює Галина Йосипівна. — З нами трьома ви знайомі, на жаль, Євдокія Коломієць вже померла, дуже хворіють Антоніна Кравченко й Олександра Стеценко.

За важку працю оплата була гідна. Коли запровадили тринадцяту зарплату, було багато радості у родини, а особливо у дітей, у яких одразу з’являлися і нові туфлі, і нові чобітки. Маю багато нагород, серед яких найвагоміші — два ордени: «Знак Пошани» та Трудової слави, які отримала у 1975-1976 роках.

У шкільні роки я хотіла стати співачкою, бо мала красивий голос, але мати пояснила, що це неможливо, бо вона не має змоги мене вчити. Та у компанії і для себе завжди співала, і коли на пенсію вийшла, теж виступала на сцені у нашому сільському Будинку культури.
Попівські доярки-орденоносиці


Валентина Огаренко, 83 роки, 42,5 роки стажу.

— Ми знали, як звуть усіх корів, говорили з ними, спостерігали за характером і поведінкою, — усміхається Валентина Михайлівна. — Перед тим, як підключати доїльний апарат, масували і мили вим’я. Наші корови давали до 30 літрів молока. Дві доярки надоювало за зміну більше трьох тон, його охолоджували і двічі на день відвозили на Світловодський молокозавод. Тож коли одного разу на роботу замість мене прийшла моя донька Тетяна, а мої подруги її підстраховували, голова колгоспу одразу помітив, що щось не те: в колбі було далеко не 30 літрів. А все тому, що корівки звикли до наших рук, і незнайомій доярці корівка-рекордсменка молока не додала.

У 1975 році за свою роботу я отримала орден Дружби народів.
Попівські доярки-орденоносиці

«Це люди, якими годиться наше село, орденоносицями вони стали за нелегку працю, — з повагою говорить про цих жінок Попівський сільський голова Тетяна Селегей. — Бажаю їм здоров’я, а молодому поколінню бажаю з повагою ставитися до людської праці і самим працювати на совість».

Тетяна Юганова
Попівські доярки-орденоносиці
Попівські доярки-орденоносиці
Попівські доярки-орденоносиці
Попівські доярки-орденоносиці
Попівські доярки-орденоносиці

Календар

«    Жовтень 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031