Меморіальна дошка на честь Катерини Максимівни та Антоніни Вереміївни Красицьких (Місто Знам’янка)
- 9 березня 2020, 15:10
Дошку відкрили у травні 2012 року на будинку по вул. Грушевського, 33. Ініціатива встановлення належить працівникам Знам’янського міського краєзнавчого музею на честь нащадків Великого Кобзаря — Катерини Максимівни та Антоніни Вереміївни Красицьких, які у 1961 році заснували шевченківський музей у Знам’янці. Акцію підтримали учні НВК «Знам’янська ЗШ №2 – ліцей», члени дитячо-молодіжної громадської організації «Оберіг» (керівниця — вчителька історії Світлана Філіппова), учні ЗОШ №3 і їхня класна керівниця — вчителька історії ЗШ №3 Валентина Літвінова, депутати Кіровоградської обласної та Знам’янської міської рад, завідувачка навчально-методичного кабінету обласного інституту післядипломної освіти вчителів Лариса Гайда.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Родина Шевченків мала досить велику сім’ю: крім Тараса у батьків було ще дев’ять дітей. На жаль, реалії того часу не давали змоги всім дітям вижити. Декілька сестер померли ще маленькими.
Від старшої сестри Катерини і пішли нащадки великого українського поета, які проживали у місті Знам’янці та в Знам’янському районі. Тієї самої сестри, з якою малий Тарас ходив до Мотронинського монастиря.
Коли Катерина вийшла заміж, малому Тарасові було дев’ять років. Він сумував, що доводиться розлучатися з рідною душею — старшою сестрою, яка любила і жаліла його. Та ради не було: Катерина переїхала у сусіднє із Кирилівкою село Зелена Діброва до свого чоловіка Антона Красицького. Антон Григорович був, за однією з версій, кріпосний селянин у пана Василя Васильовича Енгельгардта, інші стверджують, що він був осавула (прикажчик у панському маєтку). Від цього шлюбу народилося дванадцятеро дітей, четверо з яких дали потужні родові гілки (в середині ХІХ століття була епідемія холери — й восьмеро дітей померли).
Лише четверо дітей Красицьких мали нащадків: Федора, Яким, Степан та Максим. Нащадки Федори жили на Черкащині, а ось нащадки Якима, Максима і Степана Красицьких — на Знам’янщині.
Серед трьох синів про життя Якима та його нащадків відомо найменше. Яким переїхав жити до станції Знам’янка, працював на залізниці. Мав четверо дітей: Семена, Параску, Горпину, Филимона. Донька Параска збудувала помешкання у м.Знам’янці, мала шестеро дітей. Онук Якима Красицького, Дмитро Филимонович Красицький, присвятив своє життя науковій праці, дослідженням життєпису Т.Г.Шевченка і його близьких людей. Йому належить багато книг з різних періодів життя Тараса Григоровича. Сам Дмитро Красицький багато років працював проректором Дніпропетровського університету та директором, а згодом заступником директора Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка у Києві.
Степан Красицький мав п’ятьох дітей: Єгора, Мотрю, Харитину, Фотія, Алампія (Євлампій). Наприкінці 90-х років ХІХ століття його старший син Єгор із Зеленої Діброви переселився у Знам’янку і працював на залізниці. По вулиці Базарній у середмісті Знам’янки, яка тепер є вулицею Юрія Глібка, він спорудив будинок.
У Єгора Степановича було шестеро дітей, двоє з них, Володимир та Олімпіада, жили у Знам’янці. На жаль, про Володимира Красицького нічого не відомо. А ось Олімпіада Красицька є бабусею видатного знам’янчанина В’ячеслава Євгеновича Шкоди.
З дітей Степана найбільш відомим став талановитий художник Фотій Красицький. Напевно, природні нахили до мистецтва свого великого родича передалися його нащадкам, серед яких Фотій Красицький виявився одним із найталановитіших. Фотій народився у Зеленій Діброві і про себе згадував: «До 15 років я був пастухом-батраком». На малюнки юнака звернув увагу великий композитор Микола Віталійович Лисенко, на кошти якого Фотій Степанович у 1888-1892 роках навчався у Київській школі малювання Миколи Івановича Мурашка. Пізніше, у 1894-1901 роках Фотій Красицький навчався у Санкт-Петербурзькій академії мистецтв у майстерні Іллі Юхимовича Рєпіна.
Фотію Красицькому належить робота «Подруги», на якій зображені дружина художника Ганна Крекотень і племінниця Олімпіада Красицька, жанрова картина «Гість із Запоріжжя», портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олени Пчілки, Леоніда Смілянського.
Під час Другої світової війни Фотій Красицький залишився в окупованому нацистами Києві і кілька разів відмовлявся створювати портрети нацистських лідерів, за що був кинутий у в’язницю гестапо. Помер він у Києві 2 червня 1944 року.
Максим Красицький мав 12 дітей. Родина важко працювала — наймалися до економії панів. Іноді траплялося, що пани усю родину проганяли, коли довідувалися про родинний зв’язок із Шевченком. Відомий такий випадок, коли поміщиця Жабоклицька із села Довгалівки дізналася, що Максим є племінником Шевченка, вигнала його з родиною посеред зими. Тоді він подався до села Мошориного (нині це Знам’янський район).
У Максима була донька Катерина, яка була одружена з Веремієм Милашевичем. Вони мали двох синів та доньку. Сини Лука і Левко загинули у лихоліттях ХХ століття, а донька Антоніна жила з матір’ю і піклувалася про неї. Чоловік Антоніни Вереміївни загинув у сталінських катівнях, а син пішов добровольцем на фронт і загинув у Польщі 16 січня 1945 року.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Антоніна Вереміївна народилася у 1907 році в Олександрівці, де її батько працював ковалем на терещенківському цукрозаводі. Коли дівчинці було пів року, сім’я перебралася до Мошориного. У 1923 році вона вийшла заміж за білоруса Якима Тихонова, який працював головою сільської ради.
Зі спогадів Антоніни Красицької, записаних у великій саморобній книзі, в якій вона виклала історію свого роду й куди постійно вклеювала газетні вирізки зі статтями про поета: «Ми з чоловіком часто переїжджали з місця на місце: Мінськ, Первомайськ та ін. Але спільне сімейне життя не склалося, і я змушена була повернутися з дітьми до батьківської оселі у Мошорине. У 1959 році вперше побувала на Чернечій горі. Ця подорож справила на мене велике враження, і я вирішила присвятити все своє життя вшануванню пам’яті Великого Кобзаря. У маленькій сільській хаті ми з мамою влаштували куточок нашого великого діда й прадіда». Антоніна Вереміївна подорожувала Україною, збираючи матеріали про Шевченка, відвідувала музеї Канева та Києва.
Дізнавшись про сімейний музей, міська влада запросила жінок створити у Знам’янці кімнату-музей Тараса Шевченка. А 20 березня 1961 року відповідно до рішення виконкому Знам’янської міської ради «Про вшанування великого українського письменника Т.Г.Шевченка у м.Знам’янка» Катерина Красицька отримала ошатний будиночок за адресою: м.Знам’янка, вул. Жовтнева, 33. За короткий час за допомогою директора Кіровоградського обласного краєзнавчого музею Олени Ноземцевої у будинку була створена гідна музейна кімната з цікавою експозицією, присвяченою Т.Г.Шевченку і його нащадкам.
Кімната-музей Т.Г.Шевченка діяла у Знам’янці протягом 15 років — з 1961 до 1976 року включно. За цей час там побувало близько 22,5 тисячі гостей. Тут проводилися поетичні читання, фестивалі, виставки мистецтва, шкільні заходи й уроки. Господині грали гостям на бандурі, співали народні пісні, проводили екскурсії.
У 1989 році у центрі міста за адресою вул.Юрія Глібка, 28-в був відкритий громадський музей «Кобзарева світлиця». Майже на цьому самому місці колись стояв будинок Єгора Красицького. Музеєм керував ще один нащадок Кобзаря — В’ячеслав Шкода. У цей музей перевели експозицію кімнати-музею Тараса Шевченка. 1 січня 2004 року за рішенням міської ради почав працювати міський краєзнавчий музей, а «Кобзарева світлиця» стала його частиною.
Катерини Красицька пішла з життя у 1967 році, Антоніна Красицька — у 1991 році. Останні роки життя Антоніна Вереміївна присвячувала також декоративно-ужитковому мистецтву, створенню композицій з природних матеріалів, брала участь міських фестивалях та виставках квіткарів.
22 травня 2011 року, у день 150-ї річниці від дня перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі у Каневі, на фасаді п’ятиповерхової будівлі по вулиці Михайла Грушевського, 33 у центрі Знам’янки (саме на цьому місці знаходився будиночок родини Красицьких) була відкрита меморіальна дошка на честь Катерини Максимівни й Антоніни Вереміївни Красицьких. На меморіальній дошці зображені обличчя простих жінок, які зберігали пам’ять про Кобзаря та стали одними із засновниць музейної справи у Знам’янці. У травні того ж року на Північному кладовищі міста були встановлені нові надгробки на могилах Катерини й Антоніни Красицьких.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Вулиця Грушевського — центральна вулиця міста, тож дістатися до будинку, на якому встановлено пам’ятну дошку, можна будь-яким з рейсових автобусів.
Оксана Лутай
У підготовці публікації
використані матеріали
з відкритих джерел та
авторського альбому
Антоніни Красицької
Родина Шевченків мала досить велику сім’ю: крім Тараса у батьків було ще дев’ять дітей. На жаль, реалії того часу не давали змоги всім дітям вижити. Декілька сестер померли ще маленькими.
Від старшої сестри Катерини і пішли нащадки великого українського поета, які проживали у місті Знам’янці та в Знам’янському районі. Тієї самої сестри, з якою малий Тарас ходив до Мотронинського монастиря.
Коли Катерина вийшла заміж, малому Тарасові було дев’ять років. Він сумував, що доводиться розлучатися з рідною душею — старшою сестрою, яка любила і жаліла його. Та ради не було: Катерина переїхала у сусіднє із Кирилівкою село Зелена Діброва до свого чоловіка Антона Красицького. Антон Григорович був, за однією з версій, кріпосний селянин у пана Василя Васильовича Енгельгардта, інші стверджують, що він був осавула (прикажчик у панському маєтку). Від цього шлюбу народилося дванадцятеро дітей, четверо з яких дали потужні родові гілки (в середині ХІХ століття була епідемія холери — й восьмеро дітей померли).
Лише четверо дітей Красицьких мали нащадків: Федора, Яким, Степан та Максим. Нащадки Федори жили на Черкащині, а ось нащадки Якима, Максима і Степана Красицьких — на Знам’янщині.
Серед трьох синів про життя Якима та його нащадків відомо найменше. Яким переїхав жити до станції Знам’янка, працював на залізниці. Мав четверо дітей: Семена, Параску, Горпину, Филимона. Донька Параска збудувала помешкання у м.Знам’янці, мала шестеро дітей. Онук Якима Красицького, Дмитро Филимонович Красицький, присвятив своє життя науковій праці, дослідженням життєпису Т.Г.Шевченка і його близьких людей. Йому належить багато книг з різних періодів життя Тараса Григоровича. Сам Дмитро Красицький багато років працював проректором Дніпропетровського університету та директором, а згодом заступником директора Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка у Києві.
Степан Красицький мав п’ятьох дітей: Єгора, Мотрю, Харитину, Фотія, Алампія (Євлампій). Наприкінці 90-х років ХІХ століття його старший син Єгор із Зеленої Діброви переселився у Знам’янку і працював на залізниці. По вулиці Базарній у середмісті Знам’янки, яка тепер є вулицею Юрія Глібка, він спорудив будинок.
У Єгора Степановича було шестеро дітей, двоє з них, Володимир та Олімпіада, жили у Знам’янці. На жаль, про Володимира Красицького нічого не відомо. А ось Олімпіада Красицька є бабусею видатного знам’янчанина В’ячеслава Євгеновича Шкоди.
З дітей Степана найбільш відомим став талановитий художник Фотій Красицький. Напевно, природні нахили до мистецтва свого великого родича передалися його нащадкам, серед яких Фотій Красицький виявився одним із найталановитіших. Фотій народився у Зеленій Діброві і про себе згадував: «До 15 років я був пастухом-батраком». На малюнки юнака звернув увагу великий композитор Микола Віталійович Лисенко, на кошти якого Фотій Степанович у 1888-1892 роках навчався у Київській школі малювання Миколи Івановича Мурашка. Пізніше, у 1894-1901 роках Фотій Красицький навчався у Санкт-Петербурзькій академії мистецтв у майстерні Іллі Юхимовича Рєпіна.
Фотію Красицькому належить робота «Подруги», на якій зображені дружина художника Ганна Крекотень і племінниця Олімпіада Красицька, жанрова картина «Гість із Запоріжжя», портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олени Пчілки, Леоніда Смілянського.
Під час Другої світової війни Фотій Красицький залишився в окупованому нацистами Києві і кілька разів відмовлявся створювати портрети нацистських лідерів, за що був кинутий у в’язницю гестапо. Помер він у Києві 2 червня 1944 року.
Максим Красицький мав 12 дітей. Родина важко працювала — наймалися до економії панів. Іноді траплялося, що пани усю родину проганяли, коли довідувалися про родинний зв’язок із Шевченком. Відомий такий випадок, коли поміщиця Жабоклицька із села Довгалівки дізналася, що Максим є племінником Шевченка, вигнала його з родиною посеред зими. Тоді він подався до села Мошориного (нині це Знам’янський район).
У Максима була донька Катерина, яка була одружена з Веремієм Милашевичем. Вони мали двох синів та доньку. Сини Лука і Левко загинули у лихоліттях ХХ століття, а донька Антоніна жила з матір’ю і піклувалася про неї. Чоловік Антоніни Вереміївни загинув у сталінських катівнях, а син пішов добровольцем на фронт і загинув у Польщі 16 січня 1945 року.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Антоніна Вереміївна народилася у 1907 році в Олександрівці, де її батько працював ковалем на терещенківському цукрозаводі. Коли дівчинці було пів року, сім’я перебралася до Мошориного. У 1923 році вона вийшла заміж за білоруса Якима Тихонова, який працював головою сільської ради.
Зі спогадів Антоніни Красицької, записаних у великій саморобній книзі, в якій вона виклала історію свого роду й куди постійно вклеювала газетні вирізки зі статтями про поета: «Ми з чоловіком часто переїжджали з місця на місце: Мінськ, Первомайськ та ін. Але спільне сімейне життя не склалося, і я змушена була повернутися з дітьми до батьківської оселі у Мошорине. У 1959 році вперше побувала на Чернечій горі. Ця подорож справила на мене велике враження, і я вирішила присвятити все своє життя вшануванню пам’яті Великого Кобзаря. У маленькій сільській хаті ми з мамою влаштували куточок нашого великого діда й прадіда». Антоніна Вереміївна подорожувала Україною, збираючи матеріали про Шевченка, відвідувала музеї Канева та Києва.
Дізнавшись про сімейний музей, міська влада запросила жінок створити у Знам’янці кімнату-музей Тараса Шевченка. А 20 березня 1961 року відповідно до рішення виконкому Знам’янської міської ради «Про вшанування великого українського письменника Т.Г.Шевченка у м.Знам’янка» Катерина Красицька отримала ошатний будиночок за адресою: м.Знам’янка, вул. Жовтнева, 33. За короткий час за допомогою директора Кіровоградського обласного краєзнавчого музею Олени Ноземцевої у будинку була створена гідна музейна кімната з цікавою експозицією, присвяченою Т.Г.Шевченку і його нащадкам.
Кімната-музей Т.Г.Шевченка діяла у Знам’янці протягом 15 років — з 1961 до 1976 року включно. За цей час там побувало близько 22,5 тисячі гостей. Тут проводилися поетичні читання, фестивалі, виставки мистецтва, шкільні заходи й уроки. Господині грали гостям на бандурі, співали народні пісні, проводили екскурсії.
У 1989 році у центрі міста за адресою вул.Юрія Глібка, 28-в був відкритий громадський музей «Кобзарева світлиця». Майже на цьому самому місці колись стояв будинок Єгора Красицького. Музеєм керував ще один нащадок Кобзаря — В’ячеслав Шкода. У цей музей перевели експозицію кімнати-музею Тараса Шевченка. 1 січня 2004 року за рішенням міської ради почав працювати міський краєзнавчий музей, а «Кобзарева світлиця» стала його частиною.
Катерини Красицька пішла з життя у 1967 році, Антоніна Красицька — у 1991 році. Останні роки життя Антоніна Вереміївна присвячувала також декоративно-ужитковому мистецтву, створенню композицій з природних матеріалів, брала участь міських фестивалях та виставках квіткарів.
22 травня 2011 року, у день 150-ї річниці від дня перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі у Каневі, на фасаді п’ятиповерхової будівлі по вулиці Михайла Грушевського, 33 у центрі Знам’янки (саме на цьому місці знаходився будиночок родини Красицьких) була відкрита меморіальна дошка на честь Катерини Максимівни й Антоніни Вереміївни Красицьких. На меморіальній дошці зображені обличчя простих жінок, які зберігали пам’ять про Кобзаря та стали одними із засновниць музейної справи у Знам’янці. У травні того ж року на Північному кладовищі міста були встановлені нові надгробки на могилах Катерини й Антоніни Красицьких.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Вулиця Грушевського — центральна вулиця міста, тож дістатися до будинку, на якому встановлено пам’ятну дошку, можна будь-яким з рейсових автобусів.
Оксана Лутай
У підготовці публікації
використані матеріали
з відкритих джерел та
авторського альбому
Антоніни Красицької
