---
Суспільство / Інтерв’ю / Спорт

Шиповки і троянди Тетяни Мельник

Шиповки і троянди Тетяни Мельник
Чи знаєте ви, що в Україні сильна жіноча естафета 4х400 метрів? А що у її складі честь нашої держави відстоює легкоатлетка родом із селища Олександрівки Кіровоградської області Тетяна Мельник? Тетяна має щільний графік тренувань і змагань, але, вибравшись всього на два
дні за рік до рідних в Олександрівку, спортсменка знайшла час для спілкування і в ексклюзивному інтерв’ю для «Вісника Кіровоградщини» розповіла, як відбувається підготовка до Олімпійських ігор, чи допомагає у спорті мандраж і хто її головна конкурентка на біговій доріжці.
— Спорт — це сімейне, — розповідає Тетяна. — Моя мама, Галина Мельник, у шкільному віці займалася легкою атлетикою в Олександрівській дитячо-юнацькій спортивній школі, де потім займалася і я. Мама показувала непогані результати, але оскільки у сім’ї їй як старшій сестрі слід було займатися молодшим братиком, то зі спортом вона закінчила, власне, так і не розпочавши. Моя рідна старша сестра Яна Артеменко, теж займалася у цій школі, вдало виступала на чемпіонатах України. Коли вона з них поверталася, я мріяла пошвидше вирости і теж змагатися. Рідні цьому не заперечували, адже вже вбачали в легкій атлетиці спадковість поколінь, тому з шести років я пішла у спортшколу. Цікаво, що і моїм, і Яниним тренером був Вадим Приймак, а наша мама займалася з юним Вадимом Михайловичем в одній групі.

Спочатку я тренувалася раз на три тижні, а вже з восьми років це стали повноцінні заняття п’ять разів на тиждень. Між іншим, я любила футбол і ледь не проміняла легку атлетику на нього. Оскільки тоді жіночого футболу не було, я грала в команді з хлопцями і навіть один раз поїхала на змагання. Але все ж легка атлетика в особі старшої сестри, яка наполегливо вела мене на тренування (сміється), взяла верх. Звіс-
но, коли зрозуміла, що займатися треба систематично, я певний час неохоче ходила на стадіон, адже у цей час мої однокласники гуляли і розважалися. Але знову ж таки Яна постійно нагадувала про заняття, а тренер так уміло ставив мене на старти, в яких я перемагала, що я все більше і більше запалювалася, ставлячи ціль виграти і наступні забіги.

Першими моїми змаганнями були старти на стадіоні в Олександрівці, коли я була третьокласницею. Тоді, як наймолодшій, мені вручили заохочувальний приз — скакалку. А першою серйозною перемогою став чемпіонат України в Києві, який я виграла у восьмому класі. Це було двоєборство, коли я бігла 400 метрів і 60 метрів з бар’єрами. Причому на момент змагань я навіть не знала, як виглядає бар’єр. Але подивилася, як біжать інші, запитала, скільки кроків слід робити перед кожним стрибком — і все вийшло.

У тому ж восьмому класі мене відправили в одне зі спеціалізованих училищ, в якому я пробула днів десять, бо мені там не сподобалося: я зрозуміла, що результатів у мене там не буде, я не виросту як спортсменка. Я повернулася додому і через рік вступила до Київського спортивного інтернату-ліцею, де моєю тренеркою стала Тетяна Коваленко, яка серед іншого дала мені базу бар’єрної школи, там і розпочався мій шлях професійної спортсменки.

Зауважу, що роль тренера у житті спортсмена особлива. Це і тато, і мама, і психолог, який налаштує на перемогу. Тренер бачить усі помилки вихованця, передає йому свої знання, а для цього треба мати великий досвід. Зараз мій тренер — Володимир Федорець. Він наскільки відданий своїй справі, що ми, його підопічні, знаємо, що заради наших результатів він навіть не спить ночами: розробляє нам систему тренувань.

Професійний шлях бігунки я починала на дистанції 400 метрів з бар’єрами. Була сьомою на чемпіонаті світу серед юніорів. Після операції на коліні шість років тому я все ще не можу повернутися до бар’єрів, тому перейшла і зараз спеціалізуюся на гладкому бігові і бігаю дистанцію 400 метрів. Але так хочеться на бар’єри!

На фото мене часто можна побачити з іншими спортсменками — це наша група в естафеті, склад якої може змінюватися. Ці дівчата для мене і колеги, і подруги, кожна з нас в естафеті викладається на повну, аби якомога швидше передати естафетну паличку наступній учасниці, а коли зазнаємо невдачі — одна одну підтримуємо. Ні вони, ні інші спортсменки на біговій доріжці для мене не конкурентки. Ще з дитинства я зрозуміла, що найголовніша конкурентка для мене — це я сама. Коли виграєш у себе — виграєш в усіх, тому головне: бігти своєю доріжкою і робити усе залежне від себе.

Але при цьому у світі спорту трапляється різне. Наприклад, на чемпіонаті Європи організатори чомусь вирішили, що я маю перекрутити шипи на своїх шиповках, хоча в них я відбігала сезон і жодних питань на інших змаганнях не виникало. У цьому перекручуванні не було нічого страшного — я нічого не порушила, але коли всі готувалися до забігів, я сиділа і займалася своїм взуттям, це мене відволікало — і вийти у півфінал змагань мені не вдалося. Буває, що ті, хто не хочуть наполегливо працювати і перемагати себе, знаходять усілякі нечесні
способи боротьби із суперниками. Навіть у спортінтернаті я знаходила у себе під устілкою голки, а в дорослому спорті це вже не голки, а підтасовки з допінгом. Так, коли на змаганнях береш пляшку води, слід дивитися, чи не відкрита вона, бо там може виявитися стимулятор...
Дуже хочеться, щоб спорт був чесний.

— Чи достатньо вам уваги з боку вболівальників?
— В Україні — ні. Тут знають співаків, а от спортсменів майже не знають. Навіть олімпійських чемпіонів. У нас спорт не розвинутий на такому рівні, як за кордоном. Там на змаганнях до мене підходять дорослі і діти з моїми фото, які роздруковують заздалегідь, беруть у мене автограф, дарують сувеніри — це так приємно, це підтримка! Хоча з теплотою згадую, коли у 2016 році під час Олімпійських ігор мені писали слова підтримки багато олександрівців, і це було надзвичайно приємно, бо навіть одне слово «тримайся!» або «успіху!» додає сил.

У Європі на спортивних змаганнях завжди повні трибуни, глядачі підтримують кожного спортсмена. У нас же на чемпіонат України приходять тато-мама і трішки родичів, тому трибуни майже порожні. Але спортивну культуру можна розвивати. Коли один з центральних каналів транслював у минулому році чемпіонат Європи в Мінську, після цього нас багато впізнавали в Києві. Але така трансляція була один раз, бо вже універсіаду і чемпіонат світу показував спеціалізований спортивний канал, який дивляться переважно затяті вболівальники, і вже через короткий час впізнавати нас перестали.

— Чи вдається побачити країну, в якій відбуваються змагання?
— Я була на змаганнях у понад тридцяти країнах. Але бачила не всі. Бо з аеропорту нас забирають автобусом і ми дивимося на місто з його вікна. Потім готель – стадіон – готель – аеропорт.

— Який розклад спортсмена на день, місяць, рік?
— Я тренуюся шість днів на тиждень, вихідний лише в неділю. На зборах перед змаганнями у нас по три тренування на день, там взагалі лише їси, спиш і тренуєшся. Середню цифру змагань на рік вивести не можна, щороку вона різна.

— Маєте якісь обмеження у їжі, відпочинку?
— Я не вживаю алкоголь, але це не обмеження для мене, це усвідомлення, це мій вибір. Щодо їжі, то для мого виду спорту
спеціальної дієти не потрібно, єдине що перед змаганнями я їм тільки рибу і салати, щоб організм не витрачав енергію на перетравлювання важкої їжі.

Для бігунів важливий масаж із зігрівальною маззю до забігу, щоб розігріти м’язи, та після змагань, щоб розігнати молочну кислоту, яка забиває натруджені м’язи; два рази на тиждень потрібна сауна, щоб ноги розслабилися від спринту. У вільний час, якого дуже мало, з друзями їздимо в ліс, ходимо в кіно, боулінг. А ось на велосипеді легкоатлетам кататися не можна: працюють не ті групи м’язів і втра-
чається відчуття ритму, не можна ходити на каток, щоб не травмуватися, не можна багато плавати, а засмагати взагалі заборонено, бо м’язи дуже розслаблюються. Тому після відпочинку доводиться багато займатися, навіть вводячи вправи зі штангою, щоб тонізувати мускули.

На сьогодні серед моїх найбільших спортивних досягнень є V місце на олімпіаді в Ріо-де-Жанейро у 2016 році, ІІІ місце в естафеті на зимовому чемпіонаті Європи у 2017 році (Республіка Сербія, Белград); два перших місця на Європейських іграх у Мінську у червні минулого року (за цю перемогу отримала орден княгині Ольги ІІ ступеня) та золото на ХХХ Всесвітній універсіаді в Неаполі (Італія) у липні минулого року. Але найголовнішої медалі — олімпійського золота — поки немає. Тому з осені готуємося до олімпіади в Токіо (Японія), яка розпочнеться у липні цього року. Із грудня урізноманітнили систему тренувань, зокрема включили стрибки у висоту з розбігу: вирішили спробувати дещо новеньке і цікаве — це розвиває та розслаблює нервову систему. Що стосується страху перед змаганнями, у спортсменів він є, але він не великий. Це називається спортивний мандраж. Він присутній завжди: хоч це змагання маленького масштабу, хоч Олімпійські ігри. Але коли немає мандражу, то немає і хорошого результату.

Багато хто в Олександрівці казав мені, що легка атлетика — це несерйозно, тим більше, нею не заробиш на життя. Я йшла наперекір цим твердженням, хотіла довести, що я багато чого можу і, не маючи грошей та зв’язків, можна вийти на той рівень, коли власним трудом заробиш машину, квартиру. Головне — прагнути цього. А щодо того, звідки ти: з маленького містечка, села чи великого міста — у спорті це неважливо, тут дивляться на результати. Я закінчила з відзнакою спортивне училище, з дев’ятнадцяти років за членство у збірній отримувала зарплату і з тих пір вже не брала гроші у мами. Закінчила Тернопільський національний економічний університет за спеціальністю фінанси і кредит, а зараз в тому ж виші навчаюся на факультеті митного контролю та прикордонної служби. Я розумію, що активний спорт у житті кожного спортсмена не вічний, тому треба мати альтернативну освіту, а краще дві.

Зараз же моя професійна діяльність — це біг. Я беру участь у комерційних стартах, в основному за кордоном. Оргкомітет змагань через менеджерів запрошує спортсменів, які у разі перемоги отримують призові виплати. А є змагання, за які платять вже за те, що ти береш в них участь, надаючи їм статусності. (Таким чином організатори розвивають і підтримують спорт у своїй країні, часто навіть не зазначаючи, що змагання комерційні. Узимку, наприклад, багато стартів у Франції, трибуни заповнені, і я думаю: «Ну чому в нас не так?!») Коли займаєш
призове місце у фіналі на чемпіонаті світу є призові нагороди від ІААФ (англ. International Amateur Athletics Federation), а за перемогу на чемпіонаті Європи й універсіаді — виплачується грошова винагорода від України.

Завжди люблю приходити у свою спортшколу в Олександрівці: тут усе таке рідне. Хоча багато що змінилося: я бігала ще по гарі, по асфальту, зараз вихованці бігають по гумовій доріжці; у мене не було бар’єрів, зараз бар’єри є. Але прикро, що юних спортсменів тут мало, у них мало мотивації, і проблема якраз в тому, що спорт мало популяризують. Тому завжди розповідаю маленьким олександрівцям про свій шлях і говорю, що все можливо.

Уже більше двох років я заміжня. З майбутнім чоловіком Сергієм познайомилася у фейсбуці, і вже наступного дня ми зустрілися. Я думала, що нічого серйозного з цього не буде, але ми все зустрічалися і зустрічалися щодня. Він не спортсмен, і я хвилювалася, чи зможе він зрозуміти мій нестандартний спосіб життя. А він наскільки розуміє мене, що не кожен спортсмен так зможе. Завжди підтримує, жоден мій старт не проходить без букета квітів та подарунків. Я люблю готувати, але коли приїжджаю з тренування втомлена, не в силах поворухнути рукою чи ногою, він без проблем готує сам або ми їдемо кудись. Якщо у Сергія виходить по роботі, то він може поїхати зі мною на змагання в Україні.

І чоловік, і мої близькі знають: коли я налаштовуюся на старт, мене не треба турбувати, після старту я телефоную сама, тільки коли він вдалий, то розмова довга, а якщо невдалий — то надзвичайно коротка (сміється). Зараз у спорті немає стереотипів щодо зросту і фактури спортсменів. Я дивлюся на олімпійських чемпіонів і бачу, що кожен з них різний: хтось високий, хтось невисокого зросту, хтось міцної статури, хтось худий. Але це не має жодного значення, головне бути у хорошій фізичній формі й уміти володіти своїм тілом. Мій зріст — 185 см, і я прекрасно себе почуваю в легкій атлетиці.

Дехто говорить, що спорт підриває здоров’я. Ні. Спорт гартує, дає стрижень, характер. Як стати чемпіоном? По-перше, батьки мають захотіти, щоб їхня дитина займалася спортом. По-друге, діти мають дивитися у своє майбутнє, а не жити одним днем, прогнозувати, чого вони можуть досягти, ставити перед собою цілі, причому не одразу забажати олімпійську медаль, а пробігти завтра на одне коло більше, ніж сьогодні.

Що стосується мене… Коли закінчується спортивний сезон, у нас є невеликий перепочинок, але вже через три дні я починаю скучати за бігом, і коли знов взуваю шиповки, я така щаслива!

Тетяна Юганова
Шиповки і троянди Тетяни Мельник
Шиповки і троянди Тетяни Мельник
Шиповки і троянди Тетяни Мельник
Шиповки і троянди Тетяни Мельник
Шиповки і троянди Тетяни Мельник
Шиповки і троянди Тетяни Мельник
Шиповки і троянди Тетяни Мельник

Календар

«    Січень 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031