---
Суспільство

Той, що пройшов крізь вогонь

Той, що пройшов крізь вогонь
Так вже влаштований світ, що серед мороку і смороду убивств, які назвали війною, у критичні моменти завжди з’являються ті, хто рятує інших, часто ціною власного життя й страждань своїх рідних. На сторінках нашої газети ми хочемо познайомити вас із сучасним українським героєм,
який пройшов пекло Іловайська, вижив у ворожому полоні, витримав всі випробування, які підготувала йому доля, — Миколою Нікітіним зі Знам’янки.
Микола Миколайович здобув освіту у Харківському університеті залізничного транспорту, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою. Олена Миколаївна родом з Донеччини, тому молоде подружжя вирішило переїхати жити до міста Тореза Донецької області. Там Микола влаштувався слюсарем на шахті, після двох років роботи його призначили головним механіком, а потім виконувачем обов’язків технічного директора.

Чоловік згадує: «У лютому 2014 року я вперше почув слово «ДНР», побачив їхні прапори, наклейки по місту. Ближче до травня все стало проявлятися набагато жорсткіше. По-бандитськи. Почали приїздити на шахту, погрожувати під заклики: «Вступайте в наші ряди. Підтримуйте ДНР». Всюди розклеювали свої агітаційні матеріали. Коли я вранці приїздив на роботу, на дверях свого кабінету бачив наклейки ДНР, їхній прапор стояв. Я це все зривав та палив. Це було протягом місяця, фактично щодня. Багато шахтарів почали
підтримувати бік ДНР. У них була ейфорія від фальшивих обіцянок про світле майбутнє без України. Сьогодні багато з них жалкують про свій вибір і хочуть повернутися до складу України».


Коли ситуація стала зовсім критичною і загрозливою для життя, родина Нікітіних змушена була повернутися до Знам’янки. «Тоді я остаточно вирішив, що піду служити до української армії. Дізнавшись від друзів із «Бойового побратима», що на базі Нацгвардії буде офіційно створюватися добровольчий батальйон «Донбас», пішов служити добровольцем», — продовжив свою розповідь Микола Нікітін.
«Після перепідготовки ми поїхали в Артемівськ, а через три дні штурмували місто Попасну. З’явилися перші втрати— 4 двохсотих, 6 трьохсотих. Ця операція планувалася на добу, а тривала чотири. Артилерія повинна була відпрацювати блокпости, а потім мали заходити ми. Певно, вони не змогли — командир нашого добровольчого батальйону не зміг домовитися із ЗСУ про те, коли хто йде. Тому операція затрималася…

Мирне населення реагувало на нас по-різному. Деякі кричали: «Фашисти» — і відразу ховалися. Але більшість все-таки казала: «Солдатики, дякуємо, що ви прийшли». Відсотків 80% жителів Попасної — проукраїнські. У Попасну до нас часто приїздили волонтери з продуктами. Ми ділилися ними з місцевими мешканцями. Макарони давали, солодощі дітям роздавали.

За кілька днів ми взяли Лисичанськ. Там на складах ДРН знайшли дуже багато медпрепаратів. Роздали їх місцевим лікарням у Попасній і Лисичанську».


Старший сержант Микола Нікітін поділився з нами спогадами про бої за Іловайськ, вихід з ворожого оточення та полон: «На початку серпня, після двох невдалих спроб взяття Первомайська спільно з ЗСУ, командир ухвалив рішення йти на Курахове, а звідти — на Іловайськ.

10 серпня добровольчі сили «Донбас», «Азов», «Правий сектор», колишній батальйон «Шахтарськ» (зараз «Торнадо») почали входити в Іловайську зону. З технікою було сутужно. У першому ж бою у нас загинуло чотири людини. Були відкриті фланги — і нас почали оточувати. Близько 300 людей пішло на цей штурм. Решта — лишилися на базі у Кураховому. ЗСУ дали нам у допомогу три БМП. Військові відпрацювали їхні блокпости, залізницю. І ми пішли в наступ. Було вирішено замикати коло і брати Іловайськ. Залишалося кілометрів 12 і коло було б замкнене, але…

18 серпня російські війська обстріляли нас з АГСу. На ранок ми виставили свої блокпости. Бойовики у той час посилилися: до них підтягнулися танки і батальйон «Схід». Там, куди ми йшли, вони потужно згрупувалися. Бій тривав близько чотирьох годин. Але таке відчуття, що минуло 20 хвилин. Стволи були аж малинові. У перервах, коли «швидкі» приїжджали, ми виносили поранених і вбитих.
З 20 по 24 серпня нас поливали вогнем з мінометів, АГС, «Градів» та «Смерчів». У цей час у Києві йшов парад, а у нас було двоє 200-сотих, багато 300-сотих. Коли ми перенесли їх у «швидку», росіянам хтось про це повідомив. І вони просто розстріляли ці машини.
25 серпня у телефонній розмові з дружиною я дізнався, що наш батальйон потрапив у оточення.

27 серпня почали ходити чутки про «зелений коридор». Ми повинні були вийти 28-го, поки не закрилася їх третя чи четверта лінія оборони. Але тоді не домовилися. Було прийнято рішення виходити 29 серпня о 5 ранку з Іловайська. Йшли двома колонами. Одна — через Грабське, інша — через Червоносільське. Ніхто не знав, як розміщені російські війська, де вони.

Наша колона йшла через Червоносільське. Першими виходили ЗСУ (з танками, БТРами), замикали колону ми, добровольці
батальйону «Донбас». Їх пропустили, а нас — ні!

Щойно ми почали виходити — по нас почали стріляти з різних флангів. Грубо кажучи, як у тирі. Тільки мішені живі. Ми проскочили і звернули в поле. Там був хаотичний рух: стрілянина справа, зліва. Нам би відстрілюватись. А куди? По кому? Нічого не було видно. Ми вистрибнули з машини — а навколо все горить — голову не підняти. Поле, трава — вогняні хвилі. По полю коли повз: там рука, там нога валяється. І не зрозуміло навіть, хто звідки стріляє.

А потім було нестримне бажання вижити і допомогти пораненим товаришам. Але нас чекав полон. Жорстокі умови, побиття і знущання. Ми рахували дні і чекали слушної нагоди, щоб втікти, надіялися, що можливо нас обміняють на російських полонених.

Перші три дні нічого не їли. Потім нам носили кашу. Ячмінну, напевне. Але там було стільки сміття, що і не зрозуміти,
камінчики, пісок — все, що завгодно. Але треба було їсти. У суп наливали солярку. Або приносили ту кашу дуже-дуже гарячою і давали час: 100 людей, 10 тарілок і трошки часу. Якщо ти знаєш, що ти 10-й, то можеш і не встигнути. Рятувала вода — у підвалі був кран з водою. Згодом волонтери нам змогли щось передавати. Щоправда, до нас мало що доходило, бо сєпари собі забирали. Інколи передавали нам якусь цукерку, печиво. Сигарети передавали: одну на п’ятьох не частіше ніж раз у три години.

У ті дні стояла неймовірна спека. Нас погрузили в КАМАЗи, накрили тентами та повезли у бік Донецька. Було припущення, що нас десь розстріляють. Хоча страху тоді не було зовсім — була злість. Краще в бою, у боротьбі загинути, аніж отак бути розстріляним у чистому полі…
Коли був у полоні, побачив список, у ньому снайпери, мінометники — червоним підкреслені (першими на розстріл). Позначено, кого ліквідовано, кого знайти треба. Десь за місяць прийшли представники місії ОБСЄ. Нас вивели з підвалу. Принесли список. Людина з акцентом почала викликати. Спочатку сержантів (я був старшим сержантом). Вони викликали нас по іменах, і ми ставили свої підписи — затверджували, що живі. Вони нас просто перерахували і переконались, що ми тут. Лише пізніше нас звільнили, обмінявши на російських військових».


Побачивши світ поза підвалом, він довго не міг звикнути до того, що тут вирує життя, що тут, вдома, йому нічого не загрожує і можна не чекати пострілів. Його реабілітація, завдяки підтримці дружини, донечки та команди психологів, завершилася. Після повернення він очолював Знам’янську спілку учасників АТО, зараз працює начальником управління містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Знам’янської міської ради, а у даний час проходить військову службу у 93-й окремій механізованій бригаді Збройних сил України.

Микола Нікітін зазначив: «Війна не ламає людей, вона лише показує, хто є хто. А Україна повинна бути незалежною, суверенною, єдиною державою. Ми — один народ, від Карпатських гір і до донбаських териконів, від волинських озер і до Чорного моря, єдині і нероздільні!»

За проявлену мужність і героїзм знам’янчанин нагороджений державними нагородами: медаллю «Доброволець АТО», пам’ятним знаком «Іловайськ-2014», відзнакою Президента України «За участь у Антитерористичній операції», відзнакою Кіровоградської області «За мужність і відвагу», почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу Головнокомандувача Збройних сил України «За заслуги перед Збройними силами», відомчою відзнакою «За доблесну службу», почесним знаком «Учасник військового параду 2018».

Оксана Лутай
Той, що пройшов крізь вогонь
Той, що пройшов крізь вогонь
Той, що пройшов крізь вогонь
Той, що пройшов крізь вогонь
Той, що пройшов крізь вогонь

Календар

«    Лютий 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930