Тренерка Галина Денисова: «У житті найголовніше — триматися!»
- 13 вересня 2019, 10:26
День фізичної культури і спорту в Україні відзначається щорічно у другу суботу вересня. Зазвичай у полі зору тримають спортивні досягнення, а от фізкультуру залишають поза увагою. І дарма, адже вона є генератором хорошого самопочуття і здоров’я. Цю ідею ось уже близько 40 років у Світловодську пропагує і доводить власним прикладом тренерка групи «Здоров’я» Галина Денисова.
— Це не вся наша команда, — знайомить нас зі своїми вихованками Галина Михайлівна, — ще не всі повернулися у зал після літа.
— Так, ми саме команда, наші дівчата працюють, не бояться ніяких труднощів, потіють, приводять себе у форму, — продовжує
знайомство Світлана Бахталовська, яка разом з іншими жінками щойно закінчила тренування. — Наша група особлива тим, що сюди не треба кликати, сюди самі біжать. І не тільки заради фізичних вправ, а й заради колективу: поки переодягаємося — вже й новою
інформацією поділилися, і посміялися.
— Ми допомагаємо тим, у кого проблеми з хребтом і суглобами, у кого розлад координації, консультуємо з основ здорового харчування, — розповідає Галина Денисова.
— Тут ми боремося за власне здоров’я: кожна за своє. Контингент у нас дуже різний: є школярки та студентки, є жінки, яким від 30 і за 60. Загалом нас близько сорока. У нас є такі супержінки, які займаються тут понад десять-п’ятнадцять років. Здавалося б: стоїть звичайнісінька жінка, а вона таке може виробляти зі своїм тілом! А колись прийшла на заняття цілковито закостенілою.
Працюємо з гантелями, палицями й резинками — цього достатньо, щоб тримати себе у гарній формі. Хоча ні — ще трошки розтяжки, йоги й танців. Я почала організовувати групу ще у 1982 році. Тоді саме був заклик голлівудської акторки Джейн Фонди до занять аеробікою. Спочатку це був спортзал загальноосвітньої школи №3, потім міський Палац культури, а тривалий час вже займаємося у міському спорткомплексі імені Анатолія Тузовського. Як я жартую, тут я співпрацювала з чотирма його директорами, й усі приймали і приймають нас з обіймами. А завдяки підтримці нинішнього директора Володимира Лисака у нашої групи є знижка на відвідування басейну. Було б чудово, якби у нас з’явився новий інвентар, наприклад гантелі, спортивні резинки.
Найголовніше для мене у наших заняттях — це радість, настрій, це можливість бачити ці веселі очі. Ви ж подивіться, які тут усі щасливі, життєрадісні, красиві! А ще цінне спілкування між однодумицями. У нас не п’ють, не курять, хоча усі свята ми відзначаємо. Ось попереду, наприклад, відкриття нового спортивного року. Колись ми влаштували театральне свято, то наш спортзал прикрасили і вишивки, і поробки, а концерт був такий, що я була приголомшена тим, які мої вихованки здібні і творчі.
У минулому я учителька музики в ЗШ №3, та з тридцяти років почала паралельно тренувати, а потім і взагалі перейшла у цю галузь. До 12 років чотири роки займалася професійним балетом, а в юності та під час навчання в інституті професійно займалася художньою гімнастикою — 20 років, маю І спортивний розряд. А ще в Одеському педагогічному інституті, де я навчалася, було прекрасне викладання фізичної культури. Я вважаю, що цього достатньо, щоб тренувати інших, адже ми знали, як надати першу допомогу, який м’яз повинен працювати. Любові до фізичної активності я завдячую своєму батькові — Михайлові Федоровичу Кабанцю. Учасник Другої світової війни, кадровий військовий (після демобілізації до 72-х років працював на Кременчуцькій ГЕС). Він у мене був дуже активною і спортивною
людиною, це він навчив мене кататися на ковзанах і лижах, саме він розгледів у мені гнучкість та пластику. На той час були популярними виступи військових округів, у яких були і пісні, і спортивні змагання. Багато солдатів було хорошими гімнастами й акробатами. Я з чотирьох років займалася і виступала з ними, часто вінчаючи верхівку гімнастичної піраміди. Звідси і розпочалося моє захоплення гімнастикою.
Я ніколи не приховую свій вік. Через пів року — сімдесят три. Я найстарша тренерка у місті. Ну і що? Буду працювати стільки, скільки мені відпущено. У житті найголовніше — триматися! Я прямо біжу на свої тренування. Я знаю, що ми позаймаємося, знаю, що комусь потрібна моя допомога. Це безумовна любов. Любов усього мого життя. І це не я така унікальна, це все завдяки людям, які мене оточують.
Окрім тренувань у нас є такі дні, коли ми їздимо в сусідній Кременчук Полтавської області на концерти, на балет, на спектаклі — така собі культурна програма. Я завжди заводжу своїх дівчат, кажу їм: не варіться у власному соку — поїхали на концерт, поїхали на екскурсію. Не треба замикатися. Я думаю так: таке замикання знижує імунітет. А коли радісний, то навіть про біль забуваєш. Ми займаємося щодня з понеділка до п’ятниці включно за зручним графіком. Заняття триває понад годину. Приходьте заряджатися бадьорістю!
Тетяна Александрова
— Так, ми саме команда, наші дівчата працюють, не бояться ніяких труднощів, потіють, приводять себе у форму, — продовжує
знайомство Світлана Бахталовська, яка разом з іншими жінками щойно закінчила тренування. — Наша група особлива тим, що сюди не треба кликати, сюди самі біжать. І не тільки заради фізичних вправ, а й заради колективу: поки переодягаємося — вже й новою
інформацією поділилися, і посміялися.
— Ми допомагаємо тим, у кого проблеми з хребтом і суглобами, у кого розлад координації, консультуємо з основ здорового харчування, — розповідає Галина Денисова.
— Тут ми боремося за власне здоров’я: кожна за своє. Контингент у нас дуже різний: є школярки та студентки, є жінки, яким від 30 і за 60. Загалом нас близько сорока. У нас є такі супержінки, які займаються тут понад десять-п’ятнадцять років. Здавалося б: стоїть звичайнісінька жінка, а вона таке може виробляти зі своїм тілом! А колись прийшла на заняття цілковито закостенілою.
Працюємо з гантелями, палицями й резинками — цього достатньо, щоб тримати себе у гарній формі. Хоча ні — ще трошки розтяжки, йоги й танців. Я почала організовувати групу ще у 1982 році. Тоді саме був заклик голлівудської акторки Джейн Фонди до занять аеробікою. Спочатку це був спортзал загальноосвітньої школи №3, потім міський Палац культури, а тривалий час вже займаємося у міському спорткомплексі імені Анатолія Тузовського. Як я жартую, тут я співпрацювала з чотирма його директорами, й усі приймали і приймають нас з обіймами. А завдяки підтримці нинішнього директора Володимира Лисака у нашої групи є знижка на відвідування басейну. Було б чудово, якби у нас з’явився новий інвентар, наприклад гантелі, спортивні резинки.
Найголовніше для мене у наших заняттях — це радість, настрій, це можливість бачити ці веселі очі. Ви ж подивіться, які тут усі щасливі, життєрадісні, красиві! А ще цінне спілкування між однодумицями. У нас не п’ють, не курять, хоча усі свята ми відзначаємо. Ось попереду, наприклад, відкриття нового спортивного року. Колись ми влаштували театральне свято, то наш спортзал прикрасили і вишивки, і поробки, а концерт був такий, що я була приголомшена тим, які мої вихованки здібні і творчі.
У минулому я учителька музики в ЗШ №3, та з тридцяти років почала паралельно тренувати, а потім і взагалі перейшла у цю галузь. До 12 років чотири роки займалася професійним балетом, а в юності та під час навчання в інституті професійно займалася художньою гімнастикою — 20 років, маю І спортивний розряд. А ще в Одеському педагогічному інституті, де я навчалася, було прекрасне викладання фізичної культури. Я вважаю, що цього достатньо, щоб тренувати інших, адже ми знали, як надати першу допомогу, який м’яз повинен працювати. Любові до фізичної активності я завдячую своєму батькові — Михайлові Федоровичу Кабанцю. Учасник Другої світової війни, кадровий військовий (після демобілізації до 72-х років працював на Кременчуцькій ГЕС). Він у мене був дуже активною і спортивною
людиною, це він навчив мене кататися на ковзанах і лижах, саме він розгледів у мені гнучкість та пластику. На той час були популярними виступи військових округів, у яких були і пісні, і спортивні змагання. Багато солдатів було хорошими гімнастами й акробатами. Я з чотирьох років займалася і виступала з ними, часто вінчаючи верхівку гімнастичної піраміди. Звідси і розпочалося моє захоплення гімнастикою.
Я ніколи не приховую свій вік. Через пів року — сімдесят три. Я найстарша тренерка у місті. Ну і що? Буду працювати стільки, скільки мені відпущено. У житті найголовніше — триматися! Я прямо біжу на свої тренування. Я знаю, що ми позаймаємося, знаю, що комусь потрібна моя допомога. Це безумовна любов. Любов усього мого життя. І це не я така унікальна, це все завдяки людям, які мене оточують.
Окрім тренувань у нас є такі дні, коли ми їздимо в сусідній Кременчук Полтавської області на концерти, на балет, на спектаклі — така собі культурна програма. Я завжди заводжу своїх дівчат, кажу їм: не варіться у власному соку — поїхали на концерт, поїхали на екскурсію. Не треба замикатися. Я думаю так: таке замикання знижує імунітет. А коли радісний, то навіть про біль забуваєш. Ми займаємося щодня з понеділка до п’ятниці включно за зручним графіком. Заняття триває понад годину. Приходьте заряджатися бадьорістю!
Тетяна Александрова