Знам’янський район
Суспільство

«Я відчуваю світло в тобі»

«Я відчуваю світло в тобі»
Сергій і Тетяна Скрипники із села Суботці Знам’янського району до Дня закоханих ставляться прихильно, вітають одне одного, але особливого ритуалу не проводять, хоча цього року буде 11 років, як вони разом. Разом працюють, разом виховують двох синів, разом відпочивають, думають в одному напрямку і вбираються усією родиною однаково — усім подобається family look. Тож з твердженням Фредеріка Бегбедера, що кохання, мовляв, живе три роки, вони категорично не згодні.
Тетяна із Суботців, Сергій — з Вільшанського району, познайомилися у місті Кропивницький 2006 року. — Я тоді навчалася у технічному університеті за спеціальністю інженер-енергетик, а Сергій вже працював на будівництві, — згадує Тетяна. — Ми познайомилися у дворі квартири, де я тоді мешкала. Це було звичайне знайомство, і нічого особливого з мого боку не відбулося: ні кохання з першого погляду, ні думки про нього як про потенційного чоловіка не виникло. Я тоді була такою собі пацанкою і на хлопців не заглядалася. Тому це Сергій перший став проявляти до мене увагу, приходити, ми подовгу розмовляли на лавочці, завжди жартували, наче тисячу років знайомі. І згодом я зрозуміла, що мені з ним дуже легко. Потім я познайомила Сергія зі своїми батьками, на Новий рік поїхала до його батьків. Для мене це був серйозний вчинок, який я розцінювала як крок у доросле життя (на той час мені було 18, а йому — 21). І вже 25 квітня 2007 року ми одружилися. Переїхали в Суботці і спочатку жили з моїми батьками (чоловік працював, я продовжувала навчатися), добре ладили між собою.

В окрему квартиру ми переїхали, коли старшому сину виповнився рік. (У нас двоє хлопчиків — Володимир, 10 років, і Гордій, 4 роки). У Суботцях чоловік працював на Знам’янському щебеневому заводі Одеської залізниці електриком, а я працювала фахівцем з охорони праці на підприємстві у Кропивницькому. Мені було досить складно, я увесь час консультувалася з Сергієм, саме відтоді у нас виникла звичка бути постійно разом, і тепер для нас розлучитися на день — ціла проблема. Хоча ми не з тих, для кого самотність нестерпна. Я, наприклад, легко можу бути на самоті, але ми настільки звикли бути разом, що ця звичка стала постійною. Я дуже люблю проводити час з сім’єю, у мене немає потреби у подругах, адже у мене з чоловіком немає й одного відсотка недомовленості, він мені замінив усіх. Через певний час я теж перейшла на завод бригадиром, і оскільки у мене була відповідна освіта, мене перевели на посаду головного енергетика, на якій я пропрацювала 7 років. Сергій працював електриком, а згодом став бригадиром. Ми вдвох так забезпечили роботу підприємства, у тому числі виїжджаючи туди і вночі, що за період нашої роботи завод жодного разу не зупинявся з вини електрочастини.

Коли я обирала собі спеціальність, то особливого захоплення нею не було. Але я вже казала, що була скоріше пацанкою, і щороку тато, теж електрик, брав мене з собою на роботу, де я любила розглядати начинку екскаваторів, знала, як влаштовані генератори та двигуни. Коли розпочалася криза в країні, а у нас уже народився другий син, було дуже важко фінансово. І ми серйозно розпочали розглядати варіант переїзду в Канаду разом з батьками: розпочали поглиблено вивчати мову, підшукувати там різні варіанти. Але ми дуже любимо Україну. Спонтанно ми вирішили відкрити власну справу як останній шанс на те, щоб залишитися: якщо у нас вийде — залишимося, а якщо ні — то точно виїдемо. Ще працюючи на щебеневому заводі, на початку 2016 року, ми відкрили ФОП, зовсім не розуміючи, що це таке — підприємницька діяльність, як вести власну справу, нічого не знали про бухгалтерію. Але ми багато читали, розпитували. Ми любимо, щоб життя кипіло, щоб до чогось постійно прагнути, рости над собою. При чому, такі й наші батьки. Усі рідні постійно жартують: ви кожного разу вже у якомусь новому напрямку, схаменіться, зупиніться! Але ми не можемо. Коли навколо мене розмірене життя, я не переношу цього. Я скорпіон за знаком зодіаку, тому мені потрібні деякі перешкоди по життю, які я буду долати.


— А я просто трудоголік, — спокійно констатує Сергій. — Тоді ми розпочали з побутової електрики, оскільки не уявляли, що можемо працювати з юридичними особами, промисловістю. Вийшло так, що під час чергового замовлення матеріалів ми познайомилися з людиною, яка запропонувала нам взяти участь у тендері на проведення електромонтажних робіт цілого заводу на Західній Україні. Ми пропрацювали як приватні підприємці лише 5 місяців, і для нас це було чимось неосяжним.

Тетяна: — Ми просто вв’язалися у цю справу. Як то кажуть, головне вв’язатися в бій, а там буде видно! Роботи ми виконували разом: вивчили безліч літератури, провели розрахунки згідно з проектом, підібрали матеріали, потім Сергій сам рив траншеї, ми разом вели проводку й укладали кабель. З нами працював і мій батько. Ще одним викликом було те, що нам слід було закупити обладнання. Ми впоралися, виконали роботи за два місяці — це були короткі терміни, на які наш замовник ніяк не очікував. До слова, термін гарантії сплинув нещодавно, і жодних нарікань на виконану роботу не було. За такі успіхи ми надзвичайно вдячні нашому рідному заводові, який дав нам багаж знань і досвіду. Ми були там наймолодшими, тому доводилося тримати марку і конкурувати зі старшими наставниками.
Успішна реалізація цього проекту показала нам те, що й в Україні можна працювати й заробляти гідну зарплатню. Головне — не боятися, не стояти на місці і розвиватися. Невдовзі нам стало незручно працювати як фізичним особам-підприємцям, і ми відкрили товариство з обмеженою відповідальністю і стали платниками ПДВ. Для цього я ще закінчила курси бухгалтерів. Назва нашого підприємства — UVG — Union of Vova and Gordij. Ми хочемо, щоб нашим дітям залишилася вже серйозна компанія. Щоб вони продовжили нашу справу, якщо хотітимуть, звісно.


З моменту здачі заводу ми вже об’їздили всю Україну, побували в кожній області, окрім Сходу. На усі роботи їздимо усією сім’єю: знімаємо квартиру, працюємо, а після роботи мандруємо містом, йдемо до кав’ярні чи у кінотеатр. У Суботцях ми мешкаємо у квартирі. Але на десяту річницю подружнього ми придбали будинок, про який мріяли багато років.

Я звернула увагу на вислів Бегбедера щодо того, що у перший рік спільного життя меблі купують, на другий їх переставляють, а на третій — ділять. Нам у перші три роки спільного життя і ділити не було чого. Весілля у нас не було — ми просто розписалися у сільській раді, у коридорі обмінялися обручками, поцілувалися і неймовірно щасливі пішки пішли додому. Я не пам’ятаю, щоб у нас коли-небудь були побутові скандали чи сварки через гроші. Ми були щасливі й без грошей — і на підлозі спали, і до шостої ранку стіни самі тинькували. На мою думку, якщо починаються побутові скандали — це вже ненормально. Звісно, ми сваримося, але не доводимо до серйозного конфлікту: вислухали одне одного і відразу помирилися. Слід поважати свого партнера, а для цього слід себе контролювати. Ідеальних людей не буває, але якщо помічаєш у партнерові погане, то треба свідомо переводити свою увагу на його найкращі риси характеру. Я помічаю турботу Сергія, його увагу, як він спілкується з дітьми, як цілує їх — кожен його гарний вчинок я усвідомлено кладу собі в голову на окрему поличку. Так я навчила себе і цього принципу невідступно дотримуюся.

Повертаючись до 10-річчя весілля. Ми хотіли відсвяткувати його якось божевільно, що у нашому стилі. Перебрали безліч варіантів і зупинилися на мандрівці до Домінікани. Щойно ми купили квитки на подорож, нам зателефонували з пропозицією щодо продажу того вимріяного будинку. Умови були пристойні, але ми витратилися на поїздку, тож внесли завдаток (знову вв’язалися) і другого дня полетіли у подорож. Щойно повернулися — відразу до будинку. За тиждень навели лад: випиляли старі дерева, вивезли сміття. Зараз це наш офіс у стилі лофт з необробленими цегляними стінами, зовнішньою електропроводкою, у якому усе-усе ми зробили власноруч.
Своє життя я спланувала наперед, але якби у мене не було такої сім’ї, то й таких високих орієнтирів я б не ставила. У Сергія така самовіддача! У нього не лише слова про кохання і квіти задля годиться, а вчинки, які наскрізь пронизані теплом і турботою про нас. Тож як мені його не любити? І наше кохання на початку, здається, не було таким сильним, яким є зараз.


Сергій: — Так, подружнє життя — це великий труд. Я в Тетяну закохався з першого погляду. Інших думок тоді у мене більше не було, окрім тієї, щоб завоювати її увагу і бути з нею: не давав проходу, проводжав і зустрічав із занять. Ми любимо порядок, який наводимо разом. Рішення приймаємо теж лише спільно. У нас однакові погляди і на ставлення до дітей: головне — не переставати їх любити і постійно повторювати їм це. А ще наші діти постійно зайняті, як і ми.

Тетяна:Важливо знайти свою людину, бо на одному коханні далеко не заїдеш: слід бути і другом, і партнером, і плече одне одному підставити, і мати спільні цілі. Тоді й життя буде цікавим.

Бесіду записала та вела
Тетяна Юганова
«Я відчуваю світло в тобі»
«Я відчуваю світло в тобі»
«Я відчуваю світло в тобі»
«Я відчуваю світло в тобі»

"ВК" у PDF