Новгородківський район
Суспільство

Закарбувався в пам’яті на все життя

Закарбувався в пам’яті на все життя
Вже 27 років минуло з тих часів, як останній солдат покинув землю Афганістану. Це великий період для переосмислення того, що сталось. На сьогоднішній день оцінки цієї війни різні. Єдиної узагальненої оцінки немає до цього часу.
Герой нашого нарису є уродженцем далекого Казахстану. Саме там минали щасливі роки його дитинства. Там він закінчив школу, потім вступив до військового училища, після закінчення якого у 1986 році за розподілом був командирований до Прибалтики, а вже у вересні 1987 року був призваний до Афганістану — для виконання інтернаціонального обов’язку.

"Спочатку нашу ескадрилью направили в м. Чирчик в Узбекистан. Там ми пробули місяць. Нас тренували, готували до "пекла", до війни.

Потім, однієї жовтневої ночі, нас було направлено в м. Кундуз. За ніч ми прийняли техніку, а вже вранці перші екіпажі полетіли з ознайомчими польотами над районом. А далі все, як за сценарієм страшного фільму про війну: кров, поранені солдати, колони і постійна стрільба. Ми виконували свій обов’язок так, що нам не соромно дивитися в очі батькам і дідам-солдатам Другої Світової війни. В той час, коли наші ровесники навчались у ВУЗах, опановували професії, нашими університетами були стріляючі афганські гори та вогняні дороги. Але в наших залікових книжках по таких предметах, як честь, мужність та самовіддача стояли оцінки тільки "відмінно".

Ви думаєте, що коли я потрапив до Афганістану, то мені не було страшно. Страх є у всіх. Немає людей без страху. Я боявся перед своєю школою, друзями, побратимами і батьками — боявся осоромити себе. Боявся приїхати з Афганістану і почути те, що погано воював, а вже потім, в останню чергу, боявся за своє життя. З хвилюючою радістю наша ескадрилья прийняла звістку про те, що у травні 1988 року перші війська потяглися на вивід з Афганістану. Нас знову було перенаправлено, цього разу до містечка Хайротон, де ми охороняли дорогу. Там ми і пробули до листопада 1988 року, після чого нарешті — в Прибалтику, на Батьківщину. До остаточної перемоги наш льотекіпаж не добув лише три місяці.

Пам’ять наших полеглих побратимів вшанована величними монументами, обелісками та меморіальними дошками. Та, на жаль, цим їх не піднімеш. Тому все, що ми можемо, це висловлювати свою безмежну вдячність і повагу в пам’яті про них.

Цей відрізок часу закарбувався в моїй пам’яті на все життя. Віра в те, що повернусь живим була дуже мізерна. Тому Афганістан — це межа, яка розділила моє життя на "до" і "після". Проте, там я взнав, що таке справжня чоловіча дружба, що таке совість, мужність, честь і героїзм. Коли життя в небезпеці і ти залежиш не тільки від себе — виникає міцне почуття єдності, вірності, без сумніву і фальші". Ось таким Юрій Васильович Гудзь згадує свій Афганістан, свою війну.

Звісно, з тих пір минуло чимало часу, і в житті Юрія Васильовича сталось чимало приємних і хороших речей. Наприклад те, що після служби в Афганістані, повернувшись до Прибалтики, зустрів своє кохання — дружину Тетяну. Новгородка — це її батьківщина, тому подружжя переїхало сюди після виходу Юрія Васильовича на пенсію. Разом вони виховали та поставили на ноги доньку Аліну, а зараз тішаться своєю єдиною та улюбленою онучечкою Валерією. Та, на жаль, в житті не буває без труднощів. Зять Едуард — чи то за збігом, чи то за іронією долі — теж, як і Юрій Васильович, є військовим. За останній рік він вже два рази був в зоні АТО. Вони всією сім’єю дуже переживають за нього та щиро сподіваються на те, що все скоро скінчиться якнайкраще для України.

Напередодні відзначення 27-ої річниці виводу військ з Афганістану Юрій Гудзь бажає від душі — хай щастить всім бойовим побратимам, щоб вони достойно виховували своїх дітей та онуків, щоб, як і на війні, боролися із злом та несправедливістю, щоб допомагали людям, щоб їм вистачило сил і здоров’я і надалі робити добро.

Календар

«    Жовтень 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031