Меморіальний комплекс загиблим у Другій світовій війні
- 14 травня 2019, 13:19
Село Букварка Олександрівського району
У селі Букварці поряд з Будинком культури та школою, яка на сьогодні не діє, знаходиться меморіал, який складається з обеліску та братських могил з невеликим пам’ятником. Обеліск — це скульптурна композиція, яка зображає двох воїнів, що готові до бою, і стели, на якій нанесено більше 200 прізвищ радянських воїнів, що загинули при визволенні села, та прізвища 131 жителя Букварки, які загинули на фронтах Другої світової війни (цей список продовжує поповнюватися, адже пошуки рідних тривають, хоча вже не так активно, як колись). Визволителі Букварки поховані у 28 братських могилах, які знаходиться неподалік обеліску — 100 м північніше школи. В одній з могил похований
капітан Павло Антонович Остапенко — Герой Радянського Союзу. Історія відваги людей вражає.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Радянські листівки воєнного часу, які у нелегку годину були покликані піднімати бойовий дух воїнів та підтримувати мирне населення, були упорядковані у збірку, яка вийшла у світ в 1959 році. Одна з листівок розповідала про подвиг, який здійснили в Букварці. Історію, викладену на листівці, підтверджували і старожили села.
Букварку звільняла 299-а Харківська стрілецька дивізія, яка брала участь у Сталінградській битві, визволяла Харків, Полтаву, Кременчук (форсування Дніпра), Олександрію, Кіровоград. Визвольна операція тут тривала з грудня 1943 до березня 1944 року включно. В останні дні грудня 1943 року на ділянці фронту в районі села, яке на той час називалося Буквар, гітлерівці зосередили більше 300 танків і декілька стрілецьких піхотних дивізій. Як такої лінії оборони тут не було: радянські війська наступали — ворожі війська відступали у бік Родниківки і Петрового. Але коли сконцентрувалося скільки техніки, нацисти вирішили зробити контрнаступ і потіснити наступальників. Радянські війська отримали наказ відступити. Контрнаступу як такого не вийшло, бо особовий склад гітлерівців пристойно потріпало і танків залишилося близько 180. На цьому ворожий контрудар захлинувся. Але в ході боїв загарбникам вдалося відрізати мінометну батарею генерал-майора Миколи Травникова, яка з боєм проривалася до своїх. На бугрі — між Лисим хутором і хутором Роздоллям — поблизу Букварки стояла хата, на горищі якої радянські мінометники облаштували коректувальний пункт. У його складі діяли троє: замполіт батальйону 958-го стрілецького полку 299-ї стрілецької дивізії капітан Павло Антонович Остапенко, родом з Кам’янського Дніпропетровської області, який у складну хвилину прийняв командування коректуванням на себе, радист єфрейтор Петро Васильович Малишев і, як зазначалося в листівці «ще один боєцьрозвідник», тобто невідомий, обидва — росіяни, родом з Ногінська та Ростова-на-Дону. Вони коректували вогонь, доки з батареї не передали, що закінчилися боєприпаси, і віддали наказ замполітові, щоб він зі своїми двома
бійцями проривалися до них — батарея збиралася виходити з оточення, відбиваючись штиками з гвинтівок і гранатами. Остапенко
прийняв рішення дочекатися вечора і в темноті продерти солом’яну стріху та вийти до своїх. Але тим часом село зайняли нацисти і почали обходити двори та хати, але з’ясували, що село майже порожнє. І так сталося, що стали на ночівлю у хаті, де переховувалися коректувальники: унизу 16 гітлерівців, а нагорі — троє радянських бійців. Вибратися нашим вночі не вдалося, адже на подвір’ї розмістився пост, який сторожував і палив багаття. І, можливо, відсидка була б успішною, але на ранок унтер поліз на горище у пошуках їжі — свіжих курячих яєць. Та замість поживи отримав кулю в лоб з пістолета, його товариш, який поліз з’ясовувати ситуацію, — отримав кулю з гвинтівки. Гітлерівці вибігли з хати і покликали підмогу. Хату оточили й почали обстрілювати, тим часом відправили до наших
бійців діда на прізвище Безщасний, щоб той умовив їх здатися. Він виліз на горище і сказав: «Фашисти пропонують вам здатися. Але, синки, я скажу вам одне: робіть, як самі знаєте, бо вас уб’ють у будь-якому випадку, тим більше, що вони збираються запалити хату». Остапенко відповів, що радянські воїни не здаються. Тоді гітлерівський унтер дав наказ, і з автоматів з бронебійно-запалювальними кулями гітлерівці дали чергу по даху — дах запалав, а всі стояли навколо і чекали, коли бранці вистрибнуть з горища, на всякий випадок підпаливши й сусідню хату, щоб в диму ті раптом не перебралися туди. Але ніхто не стрибав. Коли від будівлі залишилися лише глиняні стіни й піч, унтер підійшов до печі і відкрив залізну заслінку — і тут же отримав пістолетну кулю, після чого з печі вилетіла граната — три воїни для того, щоб не згоріти, залізли в піч. Остапенко вигукнув підлеглим наказ, щоб пробивалися до своїх, а сам залишився прикривати їх — відстрілювався і кинув гранату. Малишев та на тоді невідомий боєць кинулися в коридор і вибігли з руїни, але в степу поранених втікачів наздогнали. Остапенко відстрілювався до тих пір, поки не закінчилися патрони, а потім вхопив палаючу головешку і відбивався лише нею. В останні хвилини свого життя він схопив гітлерівського офіцера за горло і впав разом з ним у багаття. Гітлерівці намагалися врятувати свого командира, але хватка Остапенка була залізною — це вже були передсмертні судоми. Наступного дня радянські бійці повернулися на цю позицію і все, що знайшли від Остапенка, — це недогорілу шинель й обгорілий партквиток. Після визволення села його разом з іншими загиблими поховали у братській могилі на Роздоллі. У 1945 році Павлові Остапенку посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Петра Малишева та невідомого розвідника фашисти забрали із собою, перед цим знущавшись з них та вибиваючи зречення.
У будівлі сільської школи, яка на сьогодні вже декілька років не діє, у роки війни діяв радянський госпіталь. Тих, хто був транспортабельний,
відправляли літаками з аеродрому, який розміщувався неподалік на пагорбі. Померлих хоронили поруч у братських могилах. У 1963 році до них перенесли останки тих, хто був похований на території сільської ради — у могилах на Роздоллі, Тарасівці, а також одиночне поховання майора Йосипа Григоровича Радченка, яке було поряд зі госпіталем. Після перенесення встановили й пам’ятник над могилою та великий обеліск, які декілька разів реконструювали.
СЬОГОДЕННЯ
Жителька Букварки Марія Михайлівна Гриценко розпочала роботу піонервожатою у рідному селі в 1963 році і займалася пошуковою роботою — очолювала групу слідопитів. Має медаль «Почесний учасник 299-ї стрілецької Харківської дивізії», яку їй особисто вручав Петро Малишев. Вона охоче ділиться інформацією, яку їй вдалося зібрати під час пошукової роботи. Зокрема вона пам’ятає, як у 1971 році з’ясувалися факти, що заповнили прогалини у букварській історії, яка увійшла до історії країни. Того року у Букварці влаштували зустріч ветеранів 299-ї Харківської стрілецької дивізії, на яку прибув і зв’язківець єфрейтор Петро Малишев. Тут він несподівано зустрів знайомого — того, другого, невідомого загалу розвідника, — це був Микола Сергійович Петров. При зустрічі чоловіки плакали, як малі діти. Вони розповіли бойовим побратимам і жителям Букварки, що потрапили в пункт перетримки військовополонених, з госпіталю якого їм допоміг втекти радянський лікар. З моменту втечі вони один про одного нічого не знали і зустрілися лише тоді у Букварці. Ще довго приїжджали на місце пам’ятного бою рідні Малишева і Петрова з Росії. У квітні цього року до Букварки з Кременчука Полтавської області вперше приїжджали рідні загиблого мінометника Максима Запухлого, якого вони знайшли лише зараз завдяки похоронці, яка зберігалася в родині. Онук з правнуком їздили до місця, де стояла хата, в якій відбувався бій. Зараз там нічого не залишилося, лише бузок росте квадратами — навколо фундаментів хат — колись було модно обсаджувати їх бузком. Там дійсно
чудовий огляд місцевості — видно аж до Оситняжки.
ЦІКАВІ ФАКТИ
За офіційними даними, село визволили 27 грудня 1943 року. Вікіпедія стверджує, що Павло Остапенко загинув 1 січня 1944 року. Старожили говорять, що село визволяли у ніч з 6 на 7 січня. У шкільному музеї зберігається копія похоронки, датована 5 лютого 1944 року. Можна припустити, що на кожну з існуючих дат бої ще точилися. Достеменно відомо, що навесні 1944 року село точно було без гітлерівців. Але на сьогодні точної дати визволення села немає. Дослідники історії села саме працюють над її встановленням.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Добратися до Букварки можна щочетверга рейсовим автобусом Олександрівка — Букварка.
Тетяна Юганова
Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу Марії Гриценко
та Віктору Гриценку
Радянські листівки воєнного часу, які у нелегку годину були покликані піднімати бойовий дух воїнів та підтримувати мирне населення, були упорядковані у збірку, яка вийшла у світ в 1959 році. Одна з листівок розповідала про подвиг, який здійснили в Букварці. Історію, викладену на листівці, підтверджували і старожили села.
Букварку звільняла 299-а Харківська стрілецька дивізія, яка брала участь у Сталінградській битві, визволяла Харків, Полтаву, Кременчук (форсування Дніпра), Олександрію, Кіровоград. Визвольна операція тут тривала з грудня 1943 до березня 1944 року включно. В останні дні грудня 1943 року на ділянці фронту в районі села, яке на той час називалося Буквар, гітлерівці зосередили більше 300 танків і декілька стрілецьких піхотних дивізій. Як такої лінії оборони тут не було: радянські війська наступали — ворожі війська відступали у бік Родниківки і Петрового. Але коли сконцентрувалося скільки техніки, нацисти вирішили зробити контрнаступ і потіснити наступальників. Радянські війська отримали наказ відступити. Контрнаступу як такого не вийшло, бо особовий склад гітлерівців пристойно потріпало і танків залишилося близько 180. На цьому ворожий контрудар захлинувся. Але в ході боїв загарбникам вдалося відрізати мінометну батарею генерал-майора Миколи Травникова, яка з боєм проривалася до своїх. На бугрі — між Лисим хутором і хутором Роздоллям — поблизу Букварки стояла хата, на горищі якої радянські мінометники облаштували коректувальний пункт. У його складі діяли троє: замполіт батальйону 958-го стрілецького полку 299-ї стрілецької дивізії капітан Павло Антонович Остапенко, родом з Кам’янського Дніпропетровської області, який у складну хвилину прийняв командування коректуванням на себе, радист єфрейтор Петро Васильович Малишев і, як зазначалося в листівці «ще один боєцьрозвідник», тобто невідомий, обидва — росіяни, родом з Ногінська та Ростова-на-Дону. Вони коректували вогонь, доки з батареї не передали, що закінчилися боєприпаси, і віддали наказ замполітові, щоб він зі своїми двома
бійцями проривалися до них — батарея збиралася виходити з оточення, відбиваючись штиками з гвинтівок і гранатами. Остапенко
прийняв рішення дочекатися вечора і в темноті продерти солом’яну стріху та вийти до своїх. Але тим часом село зайняли нацисти і почали обходити двори та хати, але з’ясували, що село майже порожнє. І так сталося, що стали на ночівлю у хаті, де переховувалися коректувальники: унизу 16 гітлерівців, а нагорі — троє радянських бійців. Вибратися нашим вночі не вдалося, адже на подвір’ї розмістився пост, який сторожував і палив багаття. І, можливо, відсидка була б успішною, але на ранок унтер поліз на горище у пошуках їжі — свіжих курячих яєць. Та замість поживи отримав кулю в лоб з пістолета, його товариш, який поліз з’ясовувати ситуацію, — отримав кулю з гвинтівки. Гітлерівці вибігли з хати і покликали підмогу. Хату оточили й почали обстрілювати, тим часом відправили до наших
бійців діда на прізвище Безщасний, щоб той умовив їх здатися. Він виліз на горище і сказав: «Фашисти пропонують вам здатися. Але, синки, я скажу вам одне: робіть, як самі знаєте, бо вас уб’ють у будь-якому випадку, тим більше, що вони збираються запалити хату». Остапенко відповів, що радянські воїни не здаються. Тоді гітлерівський унтер дав наказ, і з автоматів з бронебійно-запалювальними кулями гітлерівці дали чергу по даху — дах запалав, а всі стояли навколо і чекали, коли бранці вистрибнуть з горища, на всякий випадок підпаливши й сусідню хату, щоб в диму ті раптом не перебралися туди. Але ніхто не стрибав. Коли від будівлі залишилися лише глиняні стіни й піч, унтер підійшов до печі і відкрив залізну заслінку — і тут же отримав пістолетну кулю, після чого з печі вилетіла граната — три воїни для того, щоб не згоріти, залізли в піч. Остапенко вигукнув підлеглим наказ, щоб пробивалися до своїх, а сам залишився прикривати їх — відстрілювався і кинув гранату. Малишев та на тоді невідомий боєць кинулися в коридор і вибігли з руїни, але в степу поранених втікачів наздогнали. Остапенко відстрілювався до тих пір, поки не закінчилися патрони, а потім вхопив палаючу головешку і відбивався лише нею. В останні хвилини свого життя він схопив гітлерівського офіцера за горло і впав разом з ним у багаття. Гітлерівці намагалися врятувати свого командира, але хватка Остапенка була залізною — це вже були передсмертні судоми. Наступного дня радянські бійці повернулися на цю позицію і все, що знайшли від Остапенка, — це недогорілу шинель й обгорілий партквиток. Після визволення села його разом з іншими загиблими поховали у братській могилі на Роздоллі. У 1945 році Павлові Остапенку посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Петра Малишева та невідомого розвідника фашисти забрали із собою, перед цим знущавшись з них та вибиваючи зречення.
У будівлі сільської школи, яка на сьогодні вже декілька років не діє, у роки війни діяв радянський госпіталь. Тих, хто був транспортабельний,
відправляли літаками з аеродрому, який розміщувався неподалік на пагорбі. Померлих хоронили поруч у братських могилах. У 1963 році до них перенесли останки тих, хто був похований на території сільської ради — у могилах на Роздоллі, Тарасівці, а також одиночне поховання майора Йосипа Григоровича Радченка, яке було поряд зі госпіталем. Після перенесення встановили й пам’ятник над могилою та великий обеліск, які декілька разів реконструювали.
СЬОГОДЕННЯ
Жителька Букварки Марія Михайлівна Гриценко розпочала роботу піонервожатою у рідному селі в 1963 році і займалася пошуковою роботою — очолювала групу слідопитів. Має медаль «Почесний учасник 299-ї стрілецької Харківської дивізії», яку їй особисто вручав Петро Малишев. Вона охоче ділиться інформацією, яку їй вдалося зібрати під час пошукової роботи. Зокрема вона пам’ятає, як у 1971 році з’ясувалися факти, що заповнили прогалини у букварській історії, яка увійшла до історії країни. Того року у Букварці влаштували зустріч ветеранів 299-ї Харківської стрілецької дивізії, на яку прибув і зв’язківець єфрейтор Петро Малишев. Тут він несподівано зустрів знайомого — того, другого, невідомого загалу розвідника, — це був Микола Сергійович Петров. При зустрічі чоловіки плакали, як малі діти. Вони розповіли бойовим побратимам і жителям Букварки, що потрапили в пункт перетримки військовополонених, з госпіталю якого їм допоміг втекти радянський лікар. З моменту втечі вони один про одного нічого не знали і зустрілися лише тоді у Букварці. Ще довго приїжджали на місце пам’ятного бою рідні Малишева і Петрова з Росії. У квітні цього року до Букварки з Кременчука Полтавської області вперше приїжджали рідні загиблого мінометника Максима Запухлого, якого вони знайшли лише зараз завдяки похоронці, яка зберігалася в родині. Онук з правнуком їздили до місця, де стояла хата, в якій відбувався бій. Зараз там нічого не залишилося, лише бузок росте квадратами — навколо фундаментів хат — колись було модно обсаджувати їх бузком. Там дійсно
чудовий огляд місцевості — видно аж до Оситняжки.
ЦІКАВІ ФАКТИ
За офіційними даними, село визволили 27 грудня 1943 року. Вікіпедія стверджує, що Павло Остапенко загинув 1 січня 1944 року. Старожили говорять, що село визволяли у ніч з 6 на 7 січня. У шкільному музеї зберігається копія похоронки, датована 5 лютого 1944 року. Можна припустити, що на кожну з існуючих дат бої ще точилися. Достеменно відомо, що навесні 1944 року село точно було без гітлерівців. Але на сьогодні точної дати визволення села немає. Дослідники історії села саме працюють над її встановленням.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Добратися до Букварки можна щочетверга рейсовим автобусом Олександрівка — Букварка.
Тетяна Юганова
Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу Марії Гриценко
та Віктору Гриценку
