Братська могила
- 21 квітня 2018, 08:30
Біля обеліску Слави у центрі села — біля підніжжя скульптури невідомому солдату, що у шані й скорботі спустив бойове знамено перед скрижалями з іменами загиблих бойових побратимів, лиш чотири портрети Героїв Радянського Союзу: 19-річного Володимира Скориніна, 21-річного Василя Лєгостаєва, 27-річного Івана Кузіна й 25-річного Михайла Лаптєва. Адже коли мурували пам’ятник, мали портрети лише цих мужніх визволителів. Та якби була можливість відобразити у граніті усіх, хто отримав почесне звання Героя під час визвольних боїв за Деріївку, чи й вистачило б усієї площі. Визволяли українське село в основному росіяни й українці, а поряд з ними — татари, узбеки, казахи, білоруси, карели, грузини, вірмени.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
22 червня 1941 року. На устах витало єдине шокуюче слово: війна! Наступного дня до сільради викликали допризовну та призовну молодь, а також чоловіків, що підлягали мобілізації у першу чергу. У кінці червня вже проводжали батьків і синів на фронт. На початку липня прийшло розпорядження з району про евакуацію колгоспного майна й худоби. Уже було відомо, що сусідні полтавські Крюків і Кременчук захоплені ворогом, а в селі все надіялись, що ця чаша омине їх. Але 5 серпня 1941 року окупанти увійшли до села. Розпочалась окупація Деріївки фашистськими військами, що тривала з 5 серпня 1941 року по 18 жовтня 1943 року. Понад два роки, 735 днів і ночей під автоматним дулом фашистського режиму та його поліцаїв-посіпак. За два роки з Деріївки у неволю до Німеччини насильно було відправлено 240 юнаків і дівчат. Дехто з них потрапив у саме рукотворне пекло — до концентраційних таборів Освенцім, Майданек, Ревенсбрюк, Бухенвальд.
Коли на лівому, полтавському березі загомоніла артилерійська канонада, обличчя селян остаточно посвітліли: з’явилась справжня надія на прихід Червоної Армії. Фашисти неабияк заметушились, бо розуміли: втрата рубежу на Дніпрі, а особливо правого берега, означала провал гітлерівського бліцкригу (блискавичної війни). Лівобережні села ворог намагався зрівняти з землею, щоб радянські війська не мали чого використати для плавзасобів при переправі через річку. Кілька діб палала заграва на протилежному боці, коли фашисти вщент спалили село Солошине, розташоване проти Деріївки і Куцеволівки. Мешканців правобережних сіл й військовополонених з куцеволівського табору погнали рити глибокий і широкий протитанковий рів по периметру узгір’я у кілька кілометрів від Чикалівки до Мишуриного Рогу й далі — складову частину оборонного рубежу, який вони назвали «Східний вал».
Нарешті дочекались: вороги відступають! Але стало чути майже постійну стрілянину у районі Дніпра: очевидно, там розпочались перші бойові дії. До кожного двору вривались ворожі автоматники — розпочалась евакуація. Виганяли усіх із села у степи, подалі від Дніпра, щоб, не дай Боже, не стали допомагати своїм військам.
Деріївка тричі переходила з рук в руки. Бої за її визволення тривали з 28 вересня по 18 жовтня 1943 року — 21 добу, рівно три тижні, крок за кроком долали відстань у кілометр-півтора від річки до села. Все почалось у ніч проти 28 вересня 1943 року: радянські війська степового фронту (командуючий І.Є. Конєв) форсували Дніпро на плацдармі Деріївка – Куцеволівка – Мишурин Ріг. Здійснювали цю операцію 92-а гвардійська стрілецька дивізія та 182-й і 184-й полки 62-ої гвардійської стрілецької дивізії. Першим йшов батальйон капітана В.І. Данька, з якого було виділено штурмові роти лейтенантів І.С. Шильдіна та С.І. Портягіна. Штурм розпочався до світанку, бо сподівалися на прикриття ночі, проте ворог зустрів червоноармійців, які мали лише кілька човнів, а то колоди, двері, снопи очерету, маленькі плоти з кількох колод, шаленим вогнем. Холодно. Пекуча вереснева вода. Ворог щось уже примітив — й шквальний вогонь по відважних. А вони вперто пливуть вперед — іншого виходу немає: назад не повернеш. Одиниці ступили на правий берег. А ворог поряд, давно чекає — й в рукопашну. За один такий бій в ротах залишалась третина чи й менше бійців. З піску виглядали руки, ноги, голови, розкроєні тулуби з виваленими нутрощами. Вбиті лежали, присипані піском, у три-чотири пласти.
Як наслідок тих пекельних боїв, 18 жовтня 1943 року, саме в неділю, в село повернулися воля і радість зі сльозами на очах. Того дня всесоюзне радіомовлення Радянське інформбюро повідомило всьому Радянському Союзу й світові, що в результаті запеклих боїв «освобождена Дериивка — сильно укрепленный пункт противника на правом берегу Днепра».
Село звільнили завдяки масовому героїзму радянських воїнів. Тому не випадково за форсування Дніпра в районі Деріївка – Куцеволівка 218 воїнам було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Але опісля того, як за штурм Дніпра це звання було присвоєно понад двом з половиною тисячам солдат, сержантів, офіцерів і генералів, дехто засумнівався, чи не забагато дано цієї високої нагороди за один раз, до цього подібного не було. На захист героїв став маршал Радянського Союзу Костянтин Жуков: «Вважаю за необхідне сказати: так можуть розмірковувати люди, котрі не мають жодного уявлення, що означало тоді форсувати Дніпро й закріпитися на протилежному березі… Так що дніпровські герої — справжні герої: вони здійснили справжній подвиг й Золоті Зірки прикрашають їхні груди цілком справедливо…»
Але після визволення села війна для деріївців не закінчилася: військкомат здійснив мобілізацію чоловіків призовного віку й навіть старших, вдома залишились лише інваліди, немічні старики та механізатори, що отримали бронь (звільнення від призову) — треба ж працювати у полі на тракторах. Не зодягнувши у солдатську форму, у домашніх чоботях та куфайчинах їх погнали на передову, у бій під сусідньою Успенкою. Таких бійців називали чорнопіджачниками — це була умовна назва піхотних підрозділів Червоної Армії, які формували з цивільного населення окупованих територій після їх звільнення, бо у бій вони вводились не підготовленими, без належної амуніції та зброї. Успенку звільнили більш ніж через місяць після Деріївки — 22 листопада. А до села ж всього лише кілька кілометрів. Бої велися надзвичайно жорстокі й затяжні. Там гинули досвідчені вояки, а звичайні селяни не мали ніякого уявлення щодо ведення бою, до всього — у декотрих навіть не було зброї, потрібно було добути її у бою. Лише за один день — 29 жовтня 1943 року під горою хутора Дача загинуло 25 деріївців. Більшість із них — юнаки 18-20 років. Всього ж, захищаючи Успенку й хутір Дачу, загинуло понад 70 жителів Деріївки.
СЬОГОДЕННЯ
Братська могила у Деріївці відкрита 1967 року: до неї перенесені останки з усіх братських могил на території сільської ради. На сьогодні відомо, що у ній поховано 585 воїнів, з них 152 невідомих. На стелах обеліску Слави викарбувані імена 404 односельчан, які загинули в роки Другої світової. На сьогодні ця цифра уточнена — вона збільшилася до 439.
Свого часу в обеліск було вмуроване послання нащадкам 2017 року. На сьогодні вже виготовлена табличка, підготоване нове звернення, і навесні цього року деріївці закладуть капсулу з посланням поколінню 2067 року.
Кажуть, що війна не закінчена, доки не похований останній воїн. Пошуковці громадської організації «Вічно живим» м.Кременчук Полтавської області в степу біля Деріївки восени 2017 року знайшли збитий літак-штурмовик. У той же період в залишках окопів та просто серед поля на території Деріївської сільської ради знайшли останки 8 загиблих воїнів. Зараз ведуться роботи з їх ідентифікації. На сьогодні вже встановлено особу одного бійця — це молодший сержант Юхим Євдокимович Дібров, 1902 року народження з міста Ейськ Краснодарського краю, який швидше за все був командиром відділення, адже при ньому було знайдено ще три військові посвідчення та один партквиток, але записи в них, на жаль, розібрати неможливо.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Під час окупації у селі виникла патріотична підпільна група. Ініціатором й організатором підпілля став Федір Дзюба, лейтенант Червоної Армії, що брав участь в обороні Києва, потрапив у полон, зумів організувати втечу з табору військовополонених і добратися додому. Серед іншого підпільники мали намір знищити ворожий гарнізон села при наближенні наших військ, але здійснити задуми не змогли: їх зрадили. Водночас усі були заарештовані. У районній катівні кого замучили, кого потім розстріляли. Керівник підпілля Федір Дзюба і член організації Григорій Філіпенко з Онуфріївки були направлені до Кіровоградської жандармерії і там страчені. Двох підпільників після знущань у сільській управі напівживими вкинули у старий колодязь.
ЯК ДІСТАТИСЯ
До села можна дістатися автобусами за маршрутом Кременчук-Онуфріївка-Деріївка та Кременчук-Деріївка.
Тетяна Юганова
У матеріалі використані дані з книги Миколи Лукомця «Нариси з історії села Деріївки».
Дякуємо за надану інформацію сільському голові Деріївки Василеві Зайвому
22 червня 1941 року. На устах витало єдине шокуюче слово: війна! Наступного дня до сільради викликали допризовну та призовну молодь, а також чоловіків, що підлягали мобілізації у першу чергу. У кінці червня вже проводжали батьків і синів на фронт. На початку липня прийшло розпорядження з району про евакуацію колгоспного майна й худоби. Уже було відомо, що сусідні полтавські Крюків і Кременчук захоплені ворогом, а в селі все надіялись, що ця чаша омине їх. Але 5 серпня 1941 року окупанти увійшли до села. Розпочалась окупація Деріївки фашистськими військами, що тривала з 5 серпня 1941 року по 18 жовтня 1943 року. Понад два роки, 735 днів і ночей під автоматним дулом фашистського режиму та його поліцаїв-посіпак. За два роки з Деріївки у неволю до Німеччини насильно було відправлено 240 юнаків і дівчат. Дехто з них потрапив у саме рукотворне пекло — до концентраційних таборів Освенцім, Майданек, Ревенсбрюк, Бухенвальд.
Коли на лівому, полтавському березі загомоніла артилерійська канонада, обличчя селян остаточно посвітліли: з’явилась справжня надія на прихід Червоної Армії. Фашисти неабияк заметушились, бо розуміли: втрата рубежу на Дніпрі, а особливо правого берега, означала провал гітлерівського бліцкригу (блискавичної війни). Лівобережні села ворог намагався зрівняти з землею, щоб радянські війська не мали чого використати для плавзасобів при переправі через річку. Кілька діб палала заграва на протилежному боці, коли фашисти вщент спалили село Солошине, розташоване проти Деріївки і Куцеволівки. Мешканців правобережних сіл й військовополонених з куцеволівського табору погнали рити глибокий і широкий протитанковий рів по периметру узгір’я у кілька кілометрів від Чикалівки до Мишуриного Рогу й далі — складову частину оборонного рубежу, який вони назвали «Східний вал».
Нарешті дочекались: вороги відступають! Але стало чути майже постійну стрілянину у районі Дніпра: очевидно, там розпочались перші бойові дії. До кожного двору вривались ворожі автоматники — розпочалась евакуація. Виганяли усіх із села у степи, подалі від Дніпра, щоб, не дай Боже, не стали допомагати своїм військам.
Деріївка тричі переходила з рук в руки. Бої за її визволення тривали з 28 вересня по 18 жовтня 1943 року — 21 добу, рівно три тижні, крок за кроком долали відстань у кілометр-півтора від річки до села. Все почалось у ніч проти 28 вересня 1943 року: радянські війська степового фронту (командуючий І.Є. Конєв) форсували Дніпро на плацдармі Деріївка – Куцеволівка – Мишурин Ріг. Здійснювали цю операцію 92-а гвардійська стрілецька дивізія та 182-й і 184-й полки 62-ої гвардійської стрілецької дивізії. Першим йшов батальйон капітана В.І. Данька, з якого було виділено штурмові роти лейтенантів І.С. Шильдіна та С.І. Портягіна. Штурм розпочався до світанку, бо сподівалися на прикриття ночі, проте ворог зустрів червоноармійців, які мали лише кілька човнів, а то колоди, двері, снопи очерету, маленькі плоти з кількох колод, шаленим вогнем. Холодно. Пекуча вереснева вода. Ворог щось уже примітив — й шквальний вогонь по відважних. А вони вперто пливуть вперед — іншого виходу немає: назад не повернеш. Одиниці ступили на правий берег. А ворог поряд, давно чекає — й в рукопашну. За один такий бій в ротах залишалась третина чи й менше бійців. З піску виглядали руки, ноги, голови, розкроєні тулуби з виваленими нутрощами. Вбиті лежали, присипані піском, у три-чотири пласти.
Як наслідок тих пекельних боїв, 18 жовтня 1943 року, саме в неділю, в село повернулися воля і радість зі сльозами на очах. Того дня всесоюзне радіомовлення Радянське інформбюро повідомило всьому Радянському Союзу й світові, що в результаті запеклих боїв «освобождена Дериивка — сильно укрепленный пункт противника на правом берегу Днепра».
Село звільнили завдяки масовому героїзму радянських воїнів. Тому не випадково за форсування Дніпра в районі Деріївка – Куцеволівка 218 воїнам було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Але опісля того, як за штурм Дніпра це звання було присвоєно понад двом з половиною тисячам солдат, сержантів, офіцерів і генералів, дехто засумнівався, чи не забагато дано цієї високої нагороди за один раз, до цього подібного не було. На захист героїв став маршал Радянського Союзу Костянтин Жуков: «Вважаю за необхідне сказати: так можуть розмірковувати люди, котрі не мають жодного уявлення, що означало тоді форсувати Дніпро й закріпитися на протилежному березі… Так що дніпровські герої — справжні герої: вони здійснили справжній подвиг й Золоті Зірки прикрашають їхні груди цілком справедливо…»
Але після визволення села війна для деріївців не закінчилася: військкомат здійснив мобілізацію чоловіків призовного віку й навіть старших, вдома залишились лише інваліди, немічні старики та механізатори, що отримали бронь (звільнення від призову) — треба ж працювати у полі на тракторах. Не зодягнувши у солдатську форму, у домашніх чоботях та куфайчинах їх погнали на передову, у бій під сусідньою Успенкою. Таких бійців називали чорнопіджачниками — це була умовна назва піхотних підрозділів Червоної Армії, які формували з цивільного населення окупованих територій після їх звільнення, бо у бій вони вводились не підготовленими, без належної амуніції та зброї. Успенку звільнили більш ніж через місяць після Деріївки — 22 листопада. А до села ж всього лише кілька кілометрів. Бої велися надзвичайно жорстокі й затяжні. Там гинули досвідчені вояки, а звичайні селяни не мали ніякого уявлення щодо ведення бою, до всього — у декотрих навіть не було зброї, потрібно було добути її у бою. Лише за один день — 29 жовтня 1943 року під горою хутора Дача загинуло 25 деріївців. Більшість із них — юнаки 18-20 років. Всього ж, захищаючи Успенку й хутір Дачу, загинуло понад 70 жителів Деріївки.
СЬОГОДЕННЯ
Братська могила у Деріївці відкрита 1967 року: до неї перенесені останки з усіх братських могил на території сільської ради. На сьогодні відомо, що у ній поховано 585 воїнів, з них 152 невідомих. На стелах обеліску Слави викарбувані імена 404 односельчан, які загинули в роки Другої світової. На сьогодні ця цифра уточнена — вона збільшилася до 439.
Свого часу в обеліск було вмуроване послання нащадкам 2017 року. На сьогодні вже виготовлена табличка, підготоване нове звернення, і навесні цього року деріївці закладуть капсулу з посланням поколінню 2067 року.
Кажуть, що війна не закінчена, доки не похований останній воїн. Пошуковці громадської організації «Вічно живим» м.Кременчук Полтавської області в степу біля Деріївки восени 2017 року знайшли збитий літак-штурмовик. У той же період в залишках окопів та просто серед поля на території Деріївської сільської ради знайшли останки 8 загиблих воїнів. Зараз ведуться роботи з їх ідентифікації. На сьогодні вже встановлено особу одного бійця — це молодший сержант Юхим Євдокимович Дібров, 1902 року народження з міста Ейськ Краснодарського краю, який швидше за все був командиром відділення, адже при ньому було знайдено ще три військові посвідчення та один партквиток, але записи в них, на жаль, розібрати неможливо.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Під час окупації у селі виникла патріотична підпільна група. Ініціатором й організатором підпілля став Федір Дзюба, лейтенант Червоної Армії, що брав участь в обороні Києва, потрапив у полон, зумів організувати втечу з табору військовополонених і добратися додому. Серед іншого підпільники мали намір знищити ворожий гарнізон села при наближенні наших військ, але здійснити задуми не змогли: їх зрадили. Водночас усі були заарештовані. У районній катівні кого замучили, кого потім розстріляли. Керівник підпілля Федір Дзюба і член організації Григорій Філіпенко з Онуфріївки були направлені до Кіровоградської жандармерії і там страчені. Двох підпільників після знущань у сільській управі напівживими вкинули у старий колодязь.
ЯК ДІСТАТИСЯ
До села можна дістатися автобусами за маршрутом Кременчук-Онуфріївка-Деріївка та Кременчук-Деріївка.
Тетяна Юганова
У матеріалі використані дані з книги Миколи Лукомця «Нариси з історії села Деріївки».
Дякуємо за надану інформацію сільському голові Деріївки Василеві Зайвому
