Меморіальний комплекс загиблим у Другій світовій війні
- 2 березня 2018, 16:36
На території маленької і затишної Власівки, де на сьогодні проживає 7662 людини, знаходяться 2 братські могили та 3 пам’ятних знаки загиблим у роки Другої світової. Невеликому селищу випали страшні випробування. Цьому причиною географічна привабливість: розташування на лівому березі Дніпра та наближеність до залізничної станції міста Кременчук Полтавської області.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Після нищівного розгрому фашистських військ влітку 1943 року на Курській дузі, радянська армія почала наступ на широкому фронті, що простягся від Великих Лук (Сумська область) і аж до Азовського моря. У ході жорстоких наступальних боїв радянські війська визволили Харків, Полтаву, Донбас і уже в другій половині вересня вийшли до Дніпра. На його крутих берегах восени 1943 року розгорнулася одна з вирішальних битв Другої світової війни.
29 вересня 1943 року передові підрозділи 5-ої гвардійської армії під командуванням генерал-лейтенанта Олексія Жадова у тісній взаємодії з іншими арміями навальним ударом визволили від фашистських загарбників важливий промисловий і транспортний вузол міста Кременчук і вийшли впритул до Дніпра. Рятуючись від неминучого розгрому, фашистські вояки спішно тікали на правий берег ріки. Гвардійські частини 95, 97 і 13 стрілецьких дивізій армії Жадова зайняли села, що лежали на північний схід від Дніпра — Піщане, Кривуші, Власівку, Недогарки, Максимівку та інші, і зразу ж почали підготовку до форсування Дніпра.
Підготовка зайняла всього кілька днів. Крім рибальських човнів, гвардійці дивізії виготовляли власноруч плоти, в’язали кулі з хмизу, збирали дошки, щоб на цих підручних засобах форсувати Дніпро і захопити плацдарм на острові під умовною назвою Каска. У ніч на 3 жовтня передові підрозділи усіх трьох стрілецьких полків дивізії на рибальських човнах і плотах відчалили до острова. У перших рядах йшли дивізійні сапери на чолі з лейтенантом Мікушевим. Поряд з ними на човнах переправлялися сапери. Для їх прикриття командування виділило групу автоматників. Їм належало провести інженерну розвідку острівного берега і захопити на ньому плацдарм.
Гітлерівці, що пильно стежили за лівим берегом Дніпра, помітили рух гвардійців через водну перепону і почали інтенсивний артилерійській обстріл. Але гвардійці продовжували рух уперед. Перші сміливці дісталися острова і висадилися на ньому. Це були сапери Мікушева й автоматники 42-го гвардійського стрілецького полку. Але становище сміливців ускладнювалося. Їм на допомогу командування дивізії направило ще одну групу саперів та автоматників, які зразу ж прийняли бій і почали рити окопи. На ранок гітлерівці здійснили чотири атаки, але усі вони були відбиті. Один боєць загинув, декілька було поранено. Їм на допомогу з боку Власівки направили ще одну групу автоматників 39-го гв. стрілецького полку. Сім днів передові підрозділи 13-ої гв. стрілецької дивізії мужньо трималися на острові, відбивши десятки атак противника. Смертю хоробрих полягли сотні гвардійців. За мужність і героїзм, проявлені у боях на острові Каска при форсуванні Дніпра, командиру роти автоматників Іванові Підкопаю було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а сотні бійців і командирів були удостоєні державних нагород. Діючи у взаємодії з підрозділами 95-ої і 97-ої гв. стрілецьких дивізій, гвардійці 13-ої дивізії забезпечили захоплення ряду плацдармів на дніпровських островах і сприяли широкому виходові наших військ на правобережні плацдарми, відтягнувши на себе значні сили противника. Почалася позиційна війна на плацдармах, яка тривала до кінця листопада. Виконавши своє бойове завдання і захопивши острови, 5-та гвардійська армія за рішенням командування здала свої бойові позиції частинам 4-ої гвардійської армії генерала Галаніна, а сама форсованим маршем була перекинута на південь від Кременчука, де в районі сіл Деріївка і Куцеволівка переправилася на правий берег Дніпра і продовжила бої за визволення Правобережної України і зокрема Кіровоградської області.
З війни 1941-1945 років Власівка вийшла з великими втратами. Більше 150 її жителів загинули на фронтах у боротьбі з фашистськими загарбниками. 20 жителів села, які не скорилися окупантам, після жорстоких катувань були розстріляні. Село повністю було спалене, із 500 хат вціліли лише 7. Одна з них на вулиці Зеленій стоїть і досі, тоді ж у неї від безжального вогню обгоріли вікна і двері. Люди були змушені жити у погребах і землянках, долаючи неймовірні труднощі і нестатки.
ЦІКАВІ ФАКТИ
У січні 1944 року Градизький райздороввідділ направив у село Власівка молоду спеціалістку Олександру Черниш, яка очолила фельдшерсько-акушерський пункт. Дівчина раділа призначенню, що їй довірили самостійну дільницю. Вона знала, що десь за Максимівкою, Недогарками, повинно бути село Власівка. Вирішила добиратися пішки — в тридяцитиградусний мороз, з валізою в руках, у шитих із сукна валянках. Здавалося, що 18 кілометрів не так уже й багато, але села все не було. Дійшла до Дніпра, зупинилася перепочити. Вже вечоріло, коли дівчина побачила дідуся на санях. — Дідусю, як мені потрапити у село Власівка? — Ти вже потрапила, красуню, але села там немає, — пояснив колгоспник. — Фашисти наше село спалили. Ось побачиш, одні димарі стирчать та обвуглені дерева… Є люди, але села немає… Живуть, хто як зможе. Одні в землянках, інші — в льохах… Он бачиш хатки — їх сім залишилося… Медпункт як раз і розташовувався в одній з таких хат — в оселі Мини Білявського, якого гітлерівці розстріляли за непокору окупантам. У ньому і розпочала свою роботу тоді Олександра Черниш.
СЬОГОДЕННЯ
Шануючи пам’ять загиблих, у різні роки по війні власівчани на території селищної ради встановлювали пам’ятні знаки.
Так, братська могила та пам’ятник загиблим воїнам-землякам, полеглим у боях за свободу і незалежність своєї Батьківщини 1941-1945років, знаходяться біля селищної ради по вулиці Першотравневій на Площі Героїв. На 12 гранітних плитах братської могили викарбувано імена та прізвища 230 чоловік. Протягом останнього року до селищної ради надійшли копії архівних матеріалів, якими встановлено прізвища ще 9 осіб. Тож на сьогодні вже прийняте рішення про встановлення додаткових плит над братською могилою. Пам’ятник загиблим воїнам-землякам — фігура воїна, що схилив голову та тримає лавровий вінок, — виготовлений на Харківському заводі і встановлений у 1956 році. Ініціатором встановлення були громада селища та Власівська селищна рада. На 7 мармурових плитах навколо пам’ятника викарбувані імена 105 односельців, які загинули у роки Другої світової війни, з них 20 — активісти селища, які були розстріляні фашистами. Таких розстрілів було два: перший — 5 грудня 1941, коли на вулиці Зеленій у селищі загинули 8 чоловік, серед них голова селищної ради Мина Білявський (поховання було перенесено на селищне кладовище, а землю на цьому місці не займають для жодних потреб); другий — 28 січня 1942 року, коли у Власівці і Градизку (були вивезені) розстріляли 12 активних жителів села. У 1985 році реставровано пам’ятник; 2013 року проведено капітальні роботи з благоустрою братської могили.
Монумент кам’яної брили відкритий 1997 року в день 54-ї річниці звільнення селища від німецько-фашистських загарбників як пам’ять про загиблих у 1943 році при звільненні селища та у боях при форсуванні річки Дніпро воїнів. На кам’яній брилі викарбувано: «Воїнам 97-ї гвардійської Полтавської Червонопрапорної орденів Суворова і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії, які звільняли селище Власівка від фашистських загарбників і в жовтні 1943 року форсували річку Дніпро. Жителі селища».
Пам’ятник воїнам-визволителям, які загинули при визволенні селища Власівка в роки Великої Вітчизняної війни знаходиться на селищному кладовищі. Захоронення загиблих провели мешканці селища 1943 року. Виконавчий комітет селищної ради 2007 року провів роботи з благоустрою пам’ятника.
Пам’ятник активістам селища Власівка, які були розстріляні фашистами під час окупації 1941-1942 років. Братська могила знаходиться на селищному кладовищі. 1943 року власівчани перепоховали розстріляних активістів селища. 2007 року виконавчий комітет селищної ради провів роботи з благоустрою братської могили.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Дістатися до селища можна від автовокзалу міста Світловодськ маршрутом №7 або автобусом Світловодськ – Кременчук через Власівку.
У матеріалі використані відомості
з книг Владислава Журавського
«Власівка-450» та Григоря Чмихала
«Щастя Олександри Черниш»
Дякуємо за допомогу у підготовці
матеріалу колективу Власівської
селищної ради та Ніні Стадніченко
Після нищівного розгрому фашистських військ влітку 1943 року на Курській дузі, радянська армія почала наступ на широкому фронті, що простягся від Великих Лук (Сумська область) і аж до Азовського моря. У ході жорстоких наступальних боїв радянські війська визволили Харків, Полтаву, Донбас і уже в другій половині вересня вийшли до Дніпра. На його крутих берегах восени 1943 року розгорнулася одна з вирішальних битв Другої світової війни.
29 вересня 1943 року передові підрозділи 5-ої гвардійської армії під командуванням генерал-лейтенанта Олексія Жадова у тісній взаємодії з іншими арміями навальним ударом визволили від фашистських загарбників важливий промисловий і транспортний вузол міста Кременчук і вийшли впритул до Дніпра. Рятуючись від неминучого розгрому, фашистські вояки спішно тікали на правий берег ріки. Гвардійські частини 95, 97 і 13 стрілецьких дивізій армії Жадова зайняли села, що лежали на північний схід від Дніпра — Піщане, Кривуші, Власівку, Недогарки, Максимівку та інші, і зразу ж почали підготовку до форсування Дніпра.
Підготовка зайняла всього кілька днів. Крім рибальських човнів, гвардійці дивізії виготовляли власноруч плоти, в’язали кулі з хмизу, збирали дошки, щоб на цих підручних засобах форсувати Дніпро і захопити плацдарм на острові під умовною назвою Каска. У ніч на 3 жовтня передові підрозділи усіх трьох стрілецьких полків дивізії на рибальських човнах і плотах відчалили до острова. У перших рядах йшли дивізійні сапери на чолі з лейтенантом Мікушевим. Поряд з ними на човнах переправлялися сапери. Для їх прикриття командування виділило групу автоматників. Їм належало провести інженерну розвідку острівного берега і захопити на ньому плацдарм.
Гітлерівці, що пильно стежили за лівим берегом Дніпра, помітили рух гвардійців через водну перепону і почали інтенсивний артилерійській обстріл. Але гвардійці продовжували рух уперед. Перші сміливці дісталися острова і висадилися на ньому. Це були сапери Мікушева й автоматники 42-го гвардійського стрілецького полку. Але становище сміливців ускладнювалося. Їм на допомогу командування дивізії направило ще одну групу саперів та автоматників, які зразу ж прийняли бій і почали рити окопи. На ранок гітлерівці здійснили чотири атаки, але усі вони були відбиті. Один боєць загинув, декілька було поранено. Їм на допомогу з боку Власівки направили ще одну групу автоматників 39-го гв. стрілецького полку. Сім днів передові підрозділи 13-ої гв. стрілецької дивізії мужньо трималися на острові, відбивши десятки атак противника. Смертю хоробрих полягли сотні гвардійців. За мужність і героїзм, проявлені у боях на острові Каска при форсуванні Дніпра, командиру роти автоматників Іванові Підкопаю було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а сотні бійців і командирів були удостоєні державних нагород. Діючи у взаємодії з підрозділами 95-ої і 97-ої гв. стрілецьких дивізій, гвардійці 13-ої дивізії забезпечили захоплення ряду плацдармів на дніпровських островах і сприяли широкому виходові наших військ на правобережні плацдарми, відтягнувши на себе значні сили противника. Почалася позиційна війна на плацдармах, яка тривала до кінця листопада. Виконавши своє бойове завдання і захопивши острови, 5-та гвардійська армія за рішенням командування здала свої бойові позиції частинам 4-ої гвардійської армії генерала Галаніна, а сама форсованим маршем була перекинута на південь від Кременчука, де в районі сіл Деріївка і Куцеволівка переправилася на правий берег Дніпра і продовжила бої за визволення Правобережної України і зокрема Кіровоградської області.
З війни 1941-1945 років Власівка вийшла з великими втратами. Більше 150 її жителів загинули на фронтах у боротьбі з фашистськими загарбниками. 20 жителів села, які не скорилися окупантам, після жорстоких катувань були розстріляні. Село повністю було спалене, із 500 хат вціліли лише 7. Одна з них на вулиці Зеленій стоїть і досі, тоді ж у неї від безжального вогню обгоріли вікна і двері. Люди були змушені жити у погребах і землянках, долаючи неймовірні труднощі і нестатки.
ЦІКАВІ ФАКТИ
У січні 1944 року Градизький райздороввідділ направив у село Власівка молоду спеціалістку Олександру Черниш, яка очолила фельдшерсько-акушерський пункт. Дівчина раділа призначенню, що їй довірили самостійну дільницю. Вона знала, що десь за Максимівкою, Недогарками, повинно бути село Власівка. Вирішила добиратися пішки — в тридяцитиградусний мороз, з валізою в руках, у шитих із сукна валянках. Здавалося, що 18 кілометрів не так уже й багато, але села все не було. Дійшла до Дніпра, зупинилася перепочити. Вже вечоріло, коли дівчина побачила дідуся на санях. — Дідусю, як мені потрапити у село Власівка? — Ти вже потрапила, красуню, але села там немає, — пояснив колгоспник. — Фашисти наше село спалили. Ось побачиш, одні димарі стирчать та обвуглені дерева… Є люди, але села немає… Живуть, хто як зможе. Одні в землянках, інші — в льохах… Он бачиш хатки — їх сім залишилося… Медпункт як раз і розташовувався в одній з таких хат — в оселі Мини Білявського, якого гітлерівці розстріляли за непокору окупантам. У ньому і розпочала свою роботу тоді Олександра Черниш.
СЬОГОДЕННЯ
Шануючи пам’ять загиблих, у різні роки по війні власівчани на території селищної ради встановлювали пам’ятні знаки.
Так, братська могила та пам’ятник загиблим воїнам-землякам, полеглим у боях за свободу і незалежність своєї Батьківщини 1941-1945років, знаходяться біля селищної ради по вулиці Першотравневій на Площі Героїв. На 12 гранітних плитах братської могили викарбувано імена та прізвища 230 чоловік. Протягом останнього року до селищної ради надійшли копії архівних матеріалів, якими встановлено прізвища ще 9 осіб. Тож на сьогодні вже прийняте рішення про встановлення додаткових плит над братською могилою. Пам’ятник загиблим воїнам-землякам — фігура воїна, що схилив голову та тримає лавровий вінок, — виготовлений на Харківському заводі і встановлений у 1956 році. Ініціатором встановлення були громада селища та Власівська селищна рада. На 7 мармурових плитах навколо пам’ятника викарбувані імена 105 односельців, які загинули у роки Другої світової війни, з них 20 — активісти селища, які були розстріляні фашистами. Таких розстрілів було два: перший — 5 грудня 1941, коли на вулиці Зеленій у селищі загинули 8 чоловік, серед них голова селищної ради Мина Білявський (поховання було перенесено на селищне кладовище, а землю на цьому місці не займають для жодних потреб); другий — 28 січня 1942 року, коли у Власівці і Градизку (були вивезені) розстріляли 12 активних жителів села. У 1985 році реставровано пам’ятник; 2013 року проведено капітальні роботи з благоустрою братської могили.
Монумент кам’яної брили відкритий 1997 року в день 54-ї річниці звільнення селища від німецько-фашистських загарбників як пам’ять про загиблих у 1943 році при звільненні селища та у боях при форсуванні річки Дніпро воїнів. На кам’яній брилі викарбувано: «Воїнам 97-ї гвардійської Полтавської Червонопрапорної орденів Суворова і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії, які звільняли селище Власівка від фашистських загарбників і в жовтні 1943 року форсували річку Дніпро. Жителі селища».
Пам’ятник воїнам-визволителям, які загинули при визволенні селища Власівка в роки Великої Вітчизняної війни знаходиться на селищному кладовищі. Захоронення загиблих провели мешканці селища 1943 року. Виконавчий комітет селищної ради 2007 року провів роботи з благоустрою пам’ятника.
Пам’ятник активістам селища Власівка, які були розстріляні фашистами під час окупації 1941-1942 років. Братська могила знаходиться на селищному кладовищі. 1943 року власівчани перепоховали розстріляних активістів селища. 2007 року виконавчий комітет селищної ради провів роботи з благоустрою братської могили.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Дістатися до селища можна від автовокзалу міста Світловодськ маршрутом №7 або автобусом Світловодськ – Кременчук через Власівку.
У матеріалі використані відомості
з книг Владислава Журавського
«Власівка-450» та Григоря Чмихала
«Щастя Олександри Черниш»
Дякуємо за допомогу у підготовці
матеріалу колективу Власівської
селищної ради та Ніні Стадніченко
