— Олено Георгіївно, вітаю! Ви щодня знаходитесь у самому епіцентрі подій. Опишіть ваш внутрішній стан.

— Як і усім лікарям, нічим не краще і не гірше, усі втягнулися за 3 місяці роботи. Уже маємо чіткі звички, чіткі наміри, чітко знаємо відпрацьовані алгоритми, зараз простіше працювати. На початку було важко, ніхто не знав, що таке коронавірус та з чим ми маємо справу, який буде перебіг і чим це закінчиться. Уже зараз більш-менш інформація у світі й нами напрацьована, тому працюємо вже у звичному для нас режимі. Але дуже хочеться, щоб це скоріше закінчилося.

— А звичний режим для вас який? Правда, що лікарі, які працюють з коронавірусом, взагалі додому не потрапляють?

— Ні, ми потрапляємо. За дозволом Міністра охорони здоров’я України. Ми тестуємося згідно з наказом у певні терміни. У нас працюють позмінно: маємо 3 зміни по 5-7 діб. Зміна заступає, відпрацьовує і йде додому, потім — інша зміна. Таким чином ми вже працюємо 3 місяці.

— А фізично складно?

— Звичайно, складно. Уявіть, у спеку ходити в захисному костюмі. Добре, що у нас бокси оснащені кондиціонерами з антибактеріальними фільтрами, тому з цим трохи простіше, але в коридорах дуже важко, коли виходиш туди на 3-4 години в костюмі. Але це не найстрашніше. Страшно, коли є тяжкі хворі.

— Давайте поговоримо про ваших пацієнтів. Пам’ятаєте свого першого пацієнта з коронавірусом?

— Звичайно, пам’ятаю, це було 30 березня, дівчина Наіра, стан середньої важкості. Але сам факт був дуже неочікуваним. Ми готувалися до прийому хворих, як і вся країна. Наше відділення було підготовлено, ми чекали на хворих на COVID-19, але все одно все сталося несподівано. Спершу була одна дівчина, а вже потім почали масово поступати хворі.

— Скільки найбільше на день? Який був пік?

— У нас було відкрито два відділення. У нашому відділенні 30 ліжок було розраховано на прийом пацієнтів і 3 ліжка для інтенсивної терапії, тобто для реанімації. Для піку захворювання десь у квітні – початок травня було більше 15 важких хворих, що потребували інтенсивної терапії. У цей час чергували анестезіологи і ми (інфекціоністи — ред.), і вже у нас було замість 3 ліжок — 11-15. Також у нас було перепрофільоване одне з відділень на 30 ліжок, куди ми відправляли хворих, які були проліковані і мали стабільний стан. Туди також відправляли на доліковування, отримання від’ємних результатів, і далі пацієнти вже йшли додому.

— Коли пацієнти, що одужали від коронавірусу, виписуються, є далі перелік маніпуляцій та обстежень, які вони мають пройти відповідно до протоколу?

— Виписування хворих згідно з протоколами і згідно з наказами проводиться на розсуд лікаря. Лікар вирішує, чи пацієнт може бути виписаний, або він не може бути виписаний і його варто залишити. На це впливає від’ємний ПЛР-тест і стабільність стану пацієнта. Це основні критерії того, що хворий може бути виписаний з відділення. Наразі ми можемо хворого з відділення, у разі отримання негативного результату, виписати додому, якщо стан його задовільний. Далі доліковує сімейний лікар за протоколами. Або якщо ми бачимо, що пацієнт не може бути виписаний, бо потребує цілодобового нагляду, ми переводимо його або в наше пульмонологічне відділення, або у відділення за місцем проживання, там, де родичам буде зручніше за ним наглядати і його відвідувати. Такий пацієнт для усіх інших вже не заразний, бо перехворів, але в нього є залишкові хронічні захворювання, тому він потребує уваги лікаря на стаціонарі. Так правильно, і це нам дозволено, адже повторю, що хворий із негативним результатом аналізу, тобто за епідеміологічним станом для усіх не становить загрози.

— За статистикою Кіровоградщина має, з одного боку, багато одужавших, а з іншого боку — велику кількість інфікованих лікарів. Скільки одужало у вашому відділенні. Є лікарі, що інфікувалися?

— Ті лікарі, що працювали в осередку інфекції в нашому відділенні, серед інфекційників і реаніматологів, які працювали в інфекційному відділенні, захворівших немає. Є лікарі інших спеціальностей, які контактували з хворими, але це було на початку. Були лікарі, які мали захворювання, але воно не професійного характеру, воно — побутове, тобто вони інфікувалися через контактне коло осіб, але серед тих, хто працював у нашому відділенні, таких нема.

— Вистачає вам і лікарям засобів індивідуального захисту?

— Так. Коли ми починали лікувати, то ми, мабуть, були єдиним відділенням, яке не кричало, що в нас нічого нема. Маю віддати належне адміністрації і нашому головному лікарю. Вони були на нашому боці з самого початку, і коли був перший хворий, у нас вже були усі засоби індивідуального захисту. Мали ми й хороші захисні костюми, можливо, за рахунок цього ніхто у нас не інфікувався.

— На початку карантину в Україні був дефіцит якісних засобів індивідуального захисту (ЗІЗ). Багато благодійних організацій спрямовували свою діяльність на підтримку лікарів. Наприклад, у Світловодському, Онуфріївському, Новгородківському, Знам’янському Олександрівському районах у містах Знам’янці та Світловодську діє проєкт «Діємо Разом» Благодійного Фонду «Можемо Разом», що підтримує лікарів цих районів. Я спілкувалась із директором Фонду, то їхня практика показала, що знайти якісні ЗІЗ за некосмічною ціною було надзвичайно складно.

— Нам теж було складно, але про це краще спитати адміністрацію і саме головного лікаря, бо вона шукала спонсорів, знаходила фермерів, меценатів, які нам діставали необхідні товари та привозили їх. Ми не відмовлялися ні від чого. Уважаю, що завдяки цьому ми непогано спрацювали. У нас невелика летальність, дуже невелика порівняно із іншими закладами. Також, що не менш важливо, — змогли зберегти персонал.

— Які ще складнощі, окрім безпосередньо роботи із хворими у відділенні, ви мали?

— Необстежені хворі на COVID-19, що поступають в наше відділення. Ось дивіться: якщо хворий поступив необстежений на COVID-19, ми повинні його розмістити окремо. У цю суботу до нас приїхало 15 швидких, і мені треба було хворих розмістити по 15 боксах, тобто за 1 день я б зайняла усе відділення. А в мене вже лежать хворі. Тому, щоб такого не відбувалось, повинна працювати первинна ланка, до якої дзвонить хворий, яка потім викликає бригаду мобільну, що приїжджає, набирає мазки (для тестування — ред.), ці мазки відпрацьовуються. Наш лабораторний центр працює в три зміни, вони вже три місяці не виходять з лабораторії, ми впродовж доби отримуємо результати і за результатами лабораторних досліджень знаємо, ця людина інфікована чи ні. Якщо пацієнт не інфікований, він може лікуватися у будь-якому соматичному відділенні від пульмонології до звичайної терапії. Якщо хворий з діагностованим COVID-19, він йде у спеціальне відділення. І це правильно. Але в більшості своїй сімейні лікарі на вихідні взагалі відключають телефон. Одного разу до нас навіть прийшов хворий і сказав, що його сімейний лікар взагалі від нього відмовився. Нам нічого не залишається робити, як допомогти людині.

— Є думка, що хворі, яким необхідна штучна вентиляція легень, майже приречені. Ви погоджуєтеся з цим?

— Ще зовсім недавно були опубліковані дані, що хвора провела на штучній вентиляції легень більше 70 днів і лікарі вивели її з цього стану. Наразі хвора жива і поїхала додому. А той знімок, який облетів мережу фейсбук, коли привезли іспанські лікарі хворого, який перебував на апараті штучного дихання, подивитися на море. Так, треба дивитися на кожен випадок окремо. Ми когось інтубуємо і виводимо із цього стану, а когось інтубуємо і не виводимо, все індивідуально.

— А можливо є закономірність: які супутні хвороби призводять найчастіше до летальних випадків, чи це абсолютно індивідуально?

— Вони всі викладені і десять раз перераховані, я не буду на цьому зосереджувати вашу увагу, але зараз у відділенні лежить хлопець 21 рік, у дитини двобічна пневмонія і він неінвазивній, але на вентиляції легень.

— Статистика по країні за останній тиждень б’є невтішні рекорди.

— Коли у соціальних мережах пишуть, що це все відбувається, щоб залякати людей, то я завжди запрошую у відділення: заходьте, я вас вдягну, і ви будете допомагати мені і моїм санітаркам виносити судна, міняти памперси, обробляти пролежні, будете мити, стояти поряд з анестезіологом, коли той працює. І тоді ви мені скажете, це правда чи це неправда, я вас лякаю чи не лякаю. Взагалі люди перестали дотримуватися карантину. Карантинні заходи було введено відносно своєчасно, ми відносно не завантажили свою медичну систему і у нас не було заповнення ліжкового фонду, як в інших країнах.

— Як ви стали лікарем, це ваш поклик серця?

— Я поступала в університет імені Шевченка і там не пройшла по конкурсу. Мені на екзамені по біології професор сказав: «Доцю, ти не туди йдеш, тобі треба в медичний виш». Я ніколи не думала, що буду лікарем. Пішла в медичний коледж після цього засмучена, а там набір ще тривав, то чого я буду втрачати рік, піду повчуся, а потім на наступний рік кудись буду поступати. З цього все і почалося. А далі вже так сталося. Зовсім не хотіла стати лікарем. Це, мабуть, доля.

— А скільки працюєте?

— Я працюю 22 роки.

— І жодного разу не шкодували?

— По-всякому було як і в кожного, але в більшості своїй — ні. Так сталося: я готувалася бути журналісткою, тоді передумала і в Київський університет на біологічний факультет вступала. Мабуть, була би вчителем біології або ще щось таке.

— А скільки персоналу взагалі в лікарні й у вашому відділенні?

— У лікарні не скажу, а у відділенні близько 40 людей персоналу. Ми ж працюємо разом з анестезіологами і реаніматологами.

— Що б ви побажали нашим читачам?

— Пом’якшення карантину не означає, що карантин знятий і тому, будь ласка, гуляйте на вулиці, але дотримуйтеся дистанції, правил гігієни, це не складні речі. Якщо сказано в магазині стояти на відстані півтора-два метри, стійте ж так, не треба передавати в черзі маску один одному, бо завтра ви обидва будете у відділенні. А ми робимо роботу і надалі, вдячні тим, хто допомагає нам, вдячні волонтерам, меценатам, людям вашої професії, які висвітлюють інформацію правильно. Усі думають, що лікарі завжди хабарники, завжди обмануть. Нехай хтось із тих, хто виписався з відділення, скажуть, що вони купляли за свої кошти. Можливо, десь чогось не вистачало.
Сподіватимемося, що люди порозумнішають, почують нас і ми закриємо це спеціальне відділення для хворих на COVID-19 і працюватимемо далі як раніше. Коли це все починалося, мені подзвонив мій хворий, якому я 10 років тому лікувала гепатит, і говорить: «Олено Георгіївно, я зараз працюю в ресторанному бізнесі і буду Вам привозити обіди». На рівному місці, я ніколи цього не очікувала. Ще був випадок — дзвінок у двері, стоїть хлопчина з коробкою із захисними щитками. Сам зробив і привіз. Допомога там, де не очікуєш.
І я закликаю: люди, допоможіть завершити карантин. Ми витримаємо, але хочеться повернутися в родину, десь відпочити. Золоте правило медицини: захворювання краще попередити, аніж лікувати. Лише разом ми зможемо перемогти.

— Щиро дякуємо вам за інтерв’ю і за все, що ви робите для кожного із нас. Бажаємо сили і дуже багато витримки! У ваших руках — наше майбутнє, і ми раді, що воно в рука кваліфікованих та досвідчених лікарів.

Анастасія Павлова