Знам’янський район
Інтерв’ю

Доброволець Сергій Бондаренко

Доброволець Сергій Бондаренко
З 2017 року 14 березня в Україні відзначають День добровольця: держава вшановує мужність та героїзм вояків, що зголосилися стати на захист української незалежності, пішовши на фронт одними з перших. Чимало прямо з Майдану вирушили захищати Україну від зовнішнього ворога ціною власного життя. За покликом душі та серця ці хлопці і дівчата змінили комфортні кабінети на бліндажі, вдягнули камуфляж, часто придбаний за власні гроші, і взяли до рук зброю. З усіх куточків країни ті, хто не мав жодного стосунку до військової справи, їхали на Схід захищати цілісність України, коли так бракувало кадрових військових.

Своїми спогадами про службу у 79-ій Миколаївській окремій аеромобільній бригаді у добровольчому батальйоні «Фенікс» з читачами поділився Сергій Бондаренко із селища Знам’янки Другої.
— Я працював у Знам’янській дистанції сигналізації і зв’язку на посаді диспетчера зв’язку, — розповідає Сергій. — Костянтин Матковський, який також одним з перших пішов добровольцем, був моїм начальником. Костя заслуговує на повагу, саме такі вчинки характеризують справжнього чоловіка і патріота. Я вирішив, що маю захищати єдність і непорушність українських кордонів, але в нашому військкоматі мене не брали, бо я не служив в армії. Тоді я звернувся на гарячу лінію, телефони якої транслював один з українських телеканалів. Мені спочатку передзвонили з Каховки, але я їм не підійшов, а потім зателефонували з Миколаєва і запропонували пройти тести, щоб служити у них. Уже біля військкомату я зрозумів, що на Сході України убивають наших хлопців, що звідти люди повертаються інвалідами. У цей момент потрібно було прийняти рішення, де і з ким я, чи зможу жити в Знам’янці, коли гинуть мої друзі. Тоді я точно зрозумів, що не зможу спокійно спати з думкою, що не виконав свій чоловічий обов’язок перед своєю сім’єю та перед товаришами.

Службу проходив у 79-ій Миколаївській окремій аеромобільній бригаді у добровольчому батальйоні «Фенікс». Він суттєво відрізнявся від інших батальйонів. Третій батальйон одразу формувався як штатна одиниця існуючої військової частини. Озброєння нового підрозділу взяло на себе Міністерство оборони, екіпіровку — волонтер Юрій Бірюков. На наших шевронах було вишито: «Вогонь лютих сердець».
Після того, як батальйон було повністю сформовано, розпочалося бойове злагодження та підготовка до виходу в зону проведення АТО: стрільби та освоєння бронетехніки, а потім почалися перші виїзди до кордону з Кримом, ми дислокувалися біля Нової Каховки. А от коли прийшов наш час їхати на Схід, був вражений, як нас приймали жителі українських міст і сіл. Нам виносили їжу та одяг, допомагали ремонтувати техніку, швидко знаходили необхідні деталі, підносили до машин гарячу каву. По дорозі ми навіть сухпайки не відкривали. Люди намагалися нас підтримати, хто чим міг. Тоді я зрозумів, що ми — один народ і ніхто не зможе розділити нас, а все, що ми робимо — не дарма!

У листопаді 2014 року наш батальйон перекинули в зону проведення АТО. На передову в сектор «М» нас повів майор Сергій Почтаренко, який пройшов літню військову кампанію командиром розвідки 79-ї бригади.

— Які завдання вам доводилося виконувати?
— Ми виконували різні завдання: мали свій район відповідальності від Маріуполя до Волновахи, проводили патрулювання за певними маршрутами, брали участь у бойових діях під Широкиним. Я був кулеметником у роті вогневої підтримки.

— Ваше перше бойове хрещення?
— Рейд в курортне Широкине — перше бойове хрещення, мій перший бойовий досвід, запам’ятався на все життя. Нас не обстрілювали з градів, але міномети 120-ті, які заборонені Мінськими домовленостями, вороги використовують інтенсивно. Саме селище нейтральне, за нього велися бої постійно. Обстрілювали як з нашого боку, так і з боку сепаратистів.

— Чи відчували ви страх?
— Звичайно, я відчував страх, але адреналін покривав і страх, і все інше. Ми забували про все. Там не тільки за себе боявся, а й за те, що з тобою є бойові побратими, за яких ти відповідаєш так само, як і вони за тебе.

Ми надавали вогневу підтримку бійцям Національної гвардії України, які вели бої в селищі Широкиному. А міномет з іменем «Пижик» знищив не одну машину сепаратистів.

Волонтери подарували нам машини Mitsubishi L200 — пікап, на яких було встановлено крупнокаліберні кулемети. Це виглядало ефектно, але неефективно, тому що авто не були броньованими, а за розмірами нагадували гарну мішень. Але під час бойових виїздів наші командири завжди знаходилися на перших неброньованих авто, а не в БТРах, які їхали з десантниками і замикали колону. Усі розуміли, що вони ризикують життям більше, ніж інші.

Успіх всіх проведених підрозділом операцій — заслуга комбата майора Почтаренка. Бо саме він та офіцерський керівний склад батальйону вимагали від бійців жорсткої дисципліни. Сам же Сергій завжди пишався своїми воїнами, які показали відвагу та хоробрість під час боїв. Він говорив: «Я не Жуков, я не збираюся перемагати ворогів кількістю ваших смертей!»

Десь близько 80% нашого батальну складали добровольці, інша частина — це кадрові військовослужбовці. Але це не становило ніякої проблеми: люди розуміли одне одного, хоча іноді доходило до суперечок, але спільна мета — знищити ворога — об’єднувала нас.
Війна — це не лише стрільба з автоматів та мінометів. Це й постійна робота з побудови нових укріплень та фортифікаційних споруд. Також ми відповідали за оборону порту Маріуполя та прибережної зони вздовж берега Азовського моря. Звідси українські вояки чекали можливого прориву росіян. Навіть якщо противник і піде в наступ з моря — українські підрозділи були готові дати їм гідну відсіч.
Згадується найстарший десантник 79-ї бригади — 62-річний Іван Михайлович. Строкову службу він не проходив, але коли війна почала набирати обертів, для себе твердо вирішив, що має воювати. Свій старенький 70-ий БТР Іван Михайлович поставив на колеса власними руками. Сам перебрав двигун, коробку передач та ходову. Такий же капітальний ремонт після запеклих боїв проходили й інші бойові машини, які більш за все зазнали уражень. Терміни на відновлення стислі, адже будь-якої миті може бути команда: «У бій!»

Я бачив Донеччину засніженою та осяяною яскравим сонячним сяйвом, розстріляною «градами» та заквітчаною весняним цвітом яблунь. Слухав її вітри і умивався її дощами. Губився поглядом поміж міріадами зірок у її нічному небі, коли спала зброя... А тепер ця земля стала по-особливому для мене дорогою, бо ж умита кров’ю моїх друзів — найкращих у світі захисників найкращої у світі Вітчизни... Тепер кожне пшеничне поле у світі нагадуватиме мені пшеничні поля Донеччини, на яких полягли мої побратими.

У кінці вересня 2015 року я повернувся додому. За цей час Знам’янка змінилася, я відчував підтримку, але деякі люди питали, чи багато я заробив. Це звучало досить цинічно і безглуздо, не розумію, як можна заробляти на війні. Для мене війна за гроші — це як кохання за гроші! Хлопці, які загинули першими, керувалися не матеріальним цінностями, а бажанням зупинити ворога і не дати можливості роз’єднати Україну на частини. Віктор Голий, який загинув в кінці серпня 2014 року під Дебальцевим, прикриваючи вихід своїх бойових побратимів, завжди говорив: «Якщо не ми, то хто?! Україна єдина і нероздільна для кожного з нас!»

Коли ми рвалися захищати Батьківщину, то навіть не уявляли, з яким обсягом психологічних і соціальних проблем матимемо справу, повернувшись з війни. Людина, яка прийшла звідти навіть цілою й неушкодженою фізично, перебуває в тяжкому психологічному стані. Нам вкрай необхідна підтримка, у першу чергу — підтримка держави, за яку ми воювали. Я вже не кажу про покалічених, яким ця допомога просто життєво необхідна, про сім’ї, чиї годувальники віддали життя за Батьківщину. Знаю, що ми переможемо! І бійці матимуть заслужену повагу та фінансову підтримку. Нам не потрібно дозволу, аби любити й захищати свою країну. З нами Бог, з нами Україна!

Оксана Лутай

Календар

«    Березень 2020    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031