День Перемоги у розвідці
- 11 травня 2017, 09:15
Знам’янчанина Георгія Івановича Ніклонського знають, як шановану людину, його розповіді про Другу світову завжди цікаві й повчальні. Цього року сивочолий ветеран, перебуваючи на меморіальному цвинтарі 9 травня, був нестримний в емоціях, хвилювання та спогади знову повернули його у далекий 1945-ий рік до Австрії.
Георгій Іванович народився 6 травня 1924 року. Пішов на фронт, коли йому було 18 років. Воював у 299-ій стрілковій дивізії розвідником, був командиром цієї дивізії. У воєнні роки пройшов Україну, Молдову, Румунію, Угорщину, Югославії та Австрію.
Зараз Георгію Івановичу 93 роки, але щороку він відвідує святкування з нагоди Дня Перемоги у м. Знам’янка.
Серед тисяч думок, які вночі не дають спокою і повертаються до Георгія Ніклонського знову і знову, є спогади, які назавжди змінили долю ветерана. По-чоловічому стримано, але з блискучими від сліз очима, 9 травня 2017 року він пригадує події, яким вже 72 роки: «Пригадую минуле, яке воно далеке і близьке. Іван Моргаленко, Іван Сало — це мої побратими, знам’янчани. Останній з них загинув у День Перемоги 1945 року. На мені зараз бачите купа медалей, ось орден «Червоної зірки» але мої друзі їх отримати не змогли, бо не дожили...».
Ясні спогади Георгія Івановича від початку його участі у війні на станції Новий Айдар до святкового оголошення перемоги вражаючі, і кожен випадок, мов історія з написаної книги. У день свята Перемоги він поділився тим, як і де зустрів цей день у 1945-му: «О 21 годині 40 хвилин я привів свою 299-ту дивізію на заміну 68-ій гвардійській дивізії. Вийшов начальник розвідки і сказав нам, що закінчилась війна. Нашу реакцію не можливо було передати: це були і радість, і сльози, і крики хлопців.
Але моя особиста історія війни на цьому не скінчилась, було поставлене завдання «взяти язика». Для чого? Кому? Я вже і не знаю, але розвідка працює без запитань.
Пригадую, як я дійшов до траншеї противника, а там порожньо, і ніде нікого немає. Повернувся, повідомив, що нікого немає, але нам все одно не зняли це завдання і сказали супроводжувати полк до наступного міста. Йшли попереду полку за один кілометр. Там було купа великих багать, і ми поволі просувались вперед. Уявіть, навіть після повідомлення про кінець війни, ніхто не вірив у те, що ще можна спокійно повернутися додому, а розвідка працювала і працювала...».
Зараз Георгію Івановичу 93 роки, але щороку він відвідує святкування з нагоди Дня Перемоги у м. Знам’янка.
Серед тисяч думок, які вночі не дають спокою і повертаються до Георгія Ніклонського знову і знову, є спогади, які назавжди змінили долю ветерана. По-чоловічому стримано, але з блискучими від сліз очима, 9 травня 2017 року він пригадує події, яким вже 72 роки: «Пригадую минуле, яке воно далеке і близьке. Іван Моргаленко, Іван Сало — це мої побратими, знам’янчани. Останній з них загинув у День Перемоги 1945 року. На мені зараз бачите купа медалей, ось орден «Червоної зірки» але мої друзі їх отримати не змогли, бо не дожили...».
Ясні спогади Георгія Івановича від початку його участі у війні на станції Новий Айдар до святкового оголошення перемоги вражаючі, і кожен випадок, мов історія з написаної книги. У день свята Перемоги він поділився тим, як і де зустрів цей день у 1945-му: «О 21 годині 40 хвилин я привів свою 299-ту дивізію на заміну 68-ій гвардійській дивізії. Вийшов начальник розвідки і сказав нам, що закінчилась війна. Нашу реакцію не можливо було передати: це були і радість, і сльози, і крики хлопців.
Але моя особиста історія війни на цьому не скінчилась, було поставлене завдання «взяти язика». Для чого? Кому? Я вже і не знаю, але розвідка працює без запитань.
Пригадую, як я дійшов до траншеї противника, а там порожньо, і ніде нікого немає. Повернувся, повідомив, що нікого немає, але нам все одно не зняли це завдання і сказали супроводжувати полк до наступного міста. Йшли попереду полку за один кілометр. Там було купа великих багать, і ми поволі просувались вперед. Уявіть, навіть після повідомлення про кінець війни, ніхто не вірив у те, що ще можна спокійно повернутися додому, а розвідка працювала і працювала...».
Георгій Ніклонський з правнучками Алісою, Тетяною та Ярославою
