Василь Олексійович народився у Кременчуці, де батьки будували нафтопереробний завод. До Світловодського району повернулися 1969 року. Після закінчення школи хлопець працював на Світловодському радіозаводі, а після служби в армії вступив до Дніпропетровського сільгоспінституту за спеціальністю учений-агроном. З 1988 по 2000 рік працював головним агрономом. У 2002 та 2006 роках році громада села Григорівки висловила свою довіру та двічі обрала Василя Андрущенка сільським головою. З 2013 року він працює головним спеціалістом Державної фітосанітарної інспекції Кіровоградської області.

— Василю Олексійовичу, де в такій трудовій біографії зовсім не художніх професій знайшлося місце творчості?

— Насправді і трудова книжка зафіксувала мою причетність до малювання. Так трапилося у моєму житті, що з 2000 по 2002 рік я працював у школі вчителем малювання та вів гуртки малювання.

— А саме захоплення як виникло? Малював хтось у родині?

— У роду ніхто не малював. Моє бажання прокинулося само собою, коли у сім років я попросив маму купити мені фарби. Десь у дев’ять років на суботньому ринку я познайомився з літнім художником-самоучкою з Чигирина, який напівлегально продавав свої картини та деяке художнє приладдя. Йому було приємна така зацікавленість малого, тому він залюбки запросив мене до себе на перші мої уроки художньої майстерності. І я декілька разів їздив з мамою до Чигирина, де мене навчили, як самому зробити полотно, як його ґрунтувати, натягувати на рамку. Під керівництвом наставника я вперше намалював небо.

Найбільший сплеск творчості відбувся після армії, коли я навчався в інституті. Напевне, з’явився новий життєвий досвід, який хотілося передати улюбленим для мене способом. А кульмінацією стало панно на розмір сходової клітки, яке я створив для інституту.

— У якому жанрі працюєте?

— Моя стихія — природа, пейзажі, інколи — натюрморти. А ось портрети ніколи не писав.

— Рахували свої картини?

— Близько ста полотен. Причому підприємець з мене ніякий. За усе життя продав 2-3 картини. Інші дарував. До речі, деякі з них прикрашають стіни у Германії, Норвегії, куди вони вирушили у якості пам’ятного подарунку з України. Хоча було й таке, коли картину хотіли купити, але я не погоджувався, бо вона для мене надзвичайно цінна.

— Коли встигаєте поєднувати роботу і творчість?

— Так, для хобі потрібен час. Тому творю в основному взимку, коли його найбільше. Але натхнення не запитує, зручно тобі чи ні. І при наявності лише самого вільного часу картина не з’явиться. А з роками все частіше і частіше з’являється думка, що навіть за кількості ста полотен моя найкраща картина ще попереду. Хочу створити шедевр.

— Чи вдосконалюєте свою майстерність?

— Так, адже це те, що мені цікаво. Зокрема, я продовжую вчитися за відео-уроками Ігоря Сахарова та Боба Росса, які викладені у мережі Інтернет. Рік тому сам освоїв мастихін (спеціальний інструмент для нанесення густої фарби на полотно — ред.).

— Де берете те саме натхнення?

— У природи. Люблю ліс, збирати гриби, розглядувати листочки. Люблю полювання, риболовлю. Люблю собак. У мене вдома живуть лабрадори і лайки. Сам посадив великий сад, обладнав його крапельним зрошенням. Дуже люблю, коли мій сад цвіте. Ще набираюся вражень у мандрівках. Під час служби в армії я відвідав 51 місто в Киргизії, Польщі, Германії, Казахстані, Росії, Прибалтиці, Білорусі. Зараз подорожую не часто. Хочу в Карпати, де ще не був. Мені приємно, що моя молодша донька має здібності у малюванні, і радує онук, який просить, щоб я з ним позаймався.

— Звісно, художнику потрібні глядачі. Чи маєте змогу виставлятися?

— Так, мої роботи досить часто беруть участь у регіональних виставках образотворчого мистецтва, а 2006 року були виставлені у Кіровоградському обласному художньому музеї. Також мої твори увійшли до альбому «Дивосвіт Кіровоградщини», що вийшов 2011 року.
Так що визнання є, увага є, настрій є, тож буду творити!

А нам залишається побажати, щоб так і було.