На Олімпіаді в Ріо четверо спортсменів відстоювали престиж Кіровоградщини
- 2 вересня 2016, 12:37
З 206 українських спортсменів, які брали участь в Олімпіаді у Бразилії, від Кіровоградської області виступило четверо спортсменів у трьох видах спорту. На жаль Кіровоградщина не така багата на олімпійців, як Харків чи Київ, але ми горді з того, що в Олімпійську збірну України увійшли і спортсмени із нашого регіону.
Для всіх них це була перша дебютна Олімпіада, а для кожного спортсмена Олімпійські ігри – це дуже велика і значна частина його життя. Кожен тренується і вірить в те, що попереду чекає перемога. Та хай би як там не було, хоча й медалей спортсмени не здобули, однак і місця зайняли не найгірші. Про режим тренувань, спортивну кар’єру, враження від Олімпійських ігор та плани на майбутнє із читачами нашої газети сьогодні поділяться деякі зі спортсменів. А також оцінку виступів на Олімпіаді дадуть рідні, тренери та напарники спортсменів.
Тетяна Мельник, майстер спорту з легкої атлетики.
Кращі спортивні досягнення:
Чемпіонат світу з легкої атлетики серед юніорів 2014 (11 місце);
Чемпіонат України з легкої атлетики серед юніорів 2014 (1 місце);
Чемпіонат України з легкої атлетики 2016 (1 місце);
Чемпіонат Європи з легкої атлетики 2016 (6 місце);
ХХХІ Олімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро 2016 (5 місце).
Право брати участь в головних світових спортивних змаганнях олександрівчанка Тетяна Мельник отримала, виконавши в Луцьку норматив на участь в Іграх. Із показаним результатом в 52 секунди на дистанції 400 метрів серед жінок, який є новим рекордом області, Тетяна Мельник стала чемпіонкою України.
Разом з трьома кращими легкоатлетками країни Тетяна Мельник боролась за медаль у фіналі головних змагань 4-річчя в естафеті 4х400 метрів. Після виходу до фіналу нашої жіночої четвірки у естафеті 4х400 метрів, 20 серпня всі уболівальники, затамувавши подих, чекали розв’язки цього забігу. У підсумку наші дівчата фінішували з 5-м результатом, показавши час 3 хвилини 26.64 секунд. Наша землячка, що виступала одразу за два регіони: Кіровоградську область та місто Київ, Тетяна Мельник зізнається: «Виграти медаль було дуже реально. Час британок, які прийшли третіми, не набагато кращий від нашого. Намагалася хоч щось виправити, бо ж бачила, на якому місці біжимо. Можу сказати, що на своєму етапі виклалася на всі двісті відсотків, швидше б я бігти не змогла. Дуже прикро, хотілося привезти нагороду. На жаль, цього не сталося. Можливо, ми занадто довго чекали, не мали навіть де розім’ятися. Але духом падати не буду, працюватимемо далі.»
Тетяна була наймолодшою серед суперниць, які долали цю дистанцію, та говорить, що не боялась свого юного віку та відсутності досвіду виступу на такого рівня змаганнях. Впевненість в собі і в своїх силах – ось на що сподівалась дівчина.
Як і будь-яка спортсменка, Таня просто крокує до своєї мети – спортивних перемог. Про те, що буде виступати на Олімпійських іграх, ніколи й не мріяла. Завжди намагалася працювати над собою, «перебігши» кожну свою суперницю, показавши кращий результат. Так крок за кроком, повільно, але впевнено ідучи до головних змагань світу.
«Займатися спортом стала із легкої руки своєї старшої сестри Яни, яка вже відвідувала цю секцію. Мені тоді було 9 років. Шаленого захоплення перші тренування не викликали, проте було цікаво. Пам’ятаю, коли всі друзі ходили на танці, а на мене чекали тренування. Дуже прикро було, адже часу на відпочинок було зовсім мало. В той час мене підтримували мої батьки та тренер Вадим Приймак. Саме він відіграв одну із вирішальних ролей у подальшому виборі професії. Мені подобався його індивідуальний підхід до тренувань. У нього не було якихось послаблень. Я не можу згадати жодного тренування, коли б він не підказав мені мої помилки. Ось біжу я… Кожен рух, кожен крок за всім слідкує: там руку не так опустила, там коліно вище, там спину не так скрутила. До того часу я навіть не думала, що в мене стільки помилок. Взагалі я не звикла давати собі слабину, на кожному тренуванні й на кожні змагання приходжу «працювати». Для мене всі вони відповідальні,до всіх ставлюсь так само, як до важливих міжнародних стартів. Не пригадую, щоб я до змагань приходила з думкою: «Та тут можу трохи розслабитися».
Звичайно, бували і моменти, коли виникало бажання кинути все і піти зі спорту. Частіше всього після поразок. На змаганнях, коли ти сподіваєшся продемонструвати кращий результат, багато залежить від настрою, але щось пішло не так… Але це, напевно, хвилинні зміни настрою, бо потім приходиш на тренування й навпаки ще запекліше починаєш працювати. Такий собі стимул. Потрібно перебороти всі падіння, бо після них вище злітати. Перший тренер Вадим Михайлович багато чому мене навчив, я вдячна йому за це. Навіть тепер, коли я випурхнула з-під його тренерського крила, він продовжує підтримувати зі мною зв'язок, дає настанови, радить. Для мене його думка завжди є важливою. Особливо приємно було, коли разом із моєю сестрою він приїхав мене зустрічати із олімпіади до аеропорту в м.Бориспіль. Це було так не очікувано і приємно водночас, я й не сподівалась їх побачити, сюрприз вийшов на славу.
Мене досі переповнюють емоції від участі в таких чудових змаганнях. Дуже сподобалося на Олімпіаді і атмосфера на змаганнях. Ці старти для мене були надзвичайно важливими. Коли прилетіли в Ріо, непросто було адаптуватися до нових умов. Летіти довелося кілька годин, а потім зіткнутися з 6-годинною різницею в часі, що для мене було теж нелегко, а потім ще й перебудовувати свій організм на нову бразильську хвилю. Я дуже люблю легку атлетику. Нині навіть не знаю, чим ще я могла б займатись. Проте за кожною перемогою стоїть щоденна праця. Тренуюсь 5-6 разів на тиждень. Неділя завжди вихідний. Щоправда під час спортивних зборів, перед змаганнями, тривалість тренувань збільшується».
Дівчина зізнається, що спорт її змінив: «Адже він дисциплінує, виховує. Та, звісно, всі мої досягнення – це результат роботи і мого тренера. Він завжди вчить, що аби досягти результату потрібно викладатися щодня, і лише важкою працею можна здобути нагороди. Взагалі він завжди знаходить потрібні слова, аби підтримати чи стимулювати. Завдяки йому я намагаюся показати усе, що вмію. Знаю: не маю права підвести людей, які вірять у мою перемогу.
Тим, хто лише починає займатися спортом, я б побажала ніколи не слухайте, що ви чогось не зможете. Усе залежить лише від вас. потрібно ставити мету й іти до неї. Причому робити все у свою насолоду. Коли ти робиш щось із любов’ю, з позитивом, це вдається набагато краще. Я бажаю, щоб кожен, хто має мету, нікого не слухав і йшов лише вперед.
А в мене попереду ще багато різних стартів і підготовка до Чемпіонатів Європи та Світу, та й на Токіо-2020 потрібно збиратися і добиватися нагороди. Вже намагатимуся виступити не лише в естафеті, а і в особистому виді».
Галина та Юрій Мельник, батьки Тетяни: «Наша Таня ще змалку була дуже активною дитиною. Коли навчалася в школі, то після уроків залишалася на баскетбол та волейбол або й просто потренуватися. А про те, щоб професійно займатися легкою атлетикою, навіть не мріяла. Однак проходили змагання шкільні, районні, обласні з легкої атлетики, тому із задоволенням завжди брала в них участь.
У свій час і мене вабив спорт, я займалася легкою атлетикою, але за сімейними обставинами, на жаль, не змогла займатися нею як донька. Отож, мабуть, це в нас сімейне. Що в Тані добре виходило неодноразово говорив і її тренер Вадим Приймак, та й результат важко було не помітити. Тому коли прийшов час обирати, в якому напрямку рухатися по життю, вона зробила вибір на користь спорту. Ми завжди підтримували її, яке б рішення вона не прийняла, ніколи не «нав’язували» свою думку. Таня у нас самостійна та самодостатня дівчина, навіть перед забігом, лише побажання успіху та перемоги, ніяких настанов не даємо, боїмося не «збити» настрою.
Всі рідні і друзі завжди дуже хвилюємося та вболіваємо за Таню. А під час Олімпіади всі перейшли на «бразильський» (а це шість годин різниці) час та спостерігали за забігом дівчат. Думаємо, що отримати 5-те місце на такого рівня змаганнях в 21 рік є досить добрим результатом».
Ось як коментує виступ спортсменок перший тренер Вадим Приймак: «Всі, хто бачив виступ наших легкоатлеток, добре знає, що ривок зробила саме Таня, тим самим вивівши команду із 7-8 місця на тверде п’яте, а вже Земляк боролася за 4-е місце,проте оступилася на старті, в кінцівці поступилася суперниці і замкнула п’ятірку найсильніших. Отож в результаті маємо те, що маємо. Я добре знаю на що Таня здатна, дуже важко наздоганяти суперника. Одна справа, коли наздоганяти доводиться із третього-четвертого місця, і зовсім інше, коли біжиш аж восьмим».
Згадуючи як тренував Мельник, зізнається, що Таня бігала різні відрізки: «Взагалі вона розпочинала з коротких дистанцій, пізніше 200 метрів, 400, а потім уже дистанції збільшувалися. Вона може бігти і 1500 м. Короткі дистанції вимагають швидкості, довгі – витривалості. Існує такий термін «дистанції зв’язки», так ось 800 метрів не можна уявити без 1500. Іноді потрібно стартувати й найважчу дистанцію. В декого із легкоатлетів є «рідні» дистанції, в яких їм краще, а от у Тані до кожної дистанції є задатки.
Деякі спортсмени кажуть, що спорт не завжди буде, отож шукають для себе життя й поза ним. Проте як тренер я бачу Таню лише в спорті. Сподіваюся, що її здоров’я і сил вистачить, щоб займатися спортом тривалий час. І взагалі в майбутньому, навіть після завершення спортивної кар’єри хотів би, аби вона залишилася в легкій атлетиці. Своєю вихованкою безумовно пишаюся і бажаю їй тільки перемог, впевнений, що ще чимало нагород поповнять її «спортивну скарбничку».
Кеджау Ньябалі, майстер спорту міжнародного класу з дзюдо, вагова категорія до 90 кг.
Кращі спортивні досягнення:
Срібний призер Кубка світу (Тбілісі-2011);
Бронзовий призер Кубків світу (Лісабон-2012, Баку-2011);
Срібний призермолодіжного чемпіонату Європи (2011, 2012);
Чемпіон світу серед юніорів (2009);
Бронзовий призер чемпіонату Європи серед юніорів (2009);
Чемпіон України серед молоді (2010).
Кеджау Ньябалі став першим дзюдоїстом від Кіровоградщини, який представляв нашу область на Олімпійських іграх. В січні 2013 року він підписав договір про співпрацю із Кіровоградською обласною федерацією дзюдо і відтоді представляв Кіровоградщину на всіх змаганнях. До сьогодні свого вихованця дзюдо в федерації на Олімпійських іграх не було, тому Ньябалі став першим. Потрапити на Олімпійські ігри дуже складно, бо ж спортсменам, які планують отримати олімпійську ліцензію, необхідно успішно виступати на змаганнях протягом чотирьох років.
Спортсмен зізнається: «Олімпійські ігри – змагання особливі. Це більше не боротьба майстерності та сили, а боротьба характерів. Дуже багато залежить від психологічної налаштованості, фізичної готовності та звичайно ж – жеребу. Я увесь свій час витрачав на інтенсивні тренування, адже це так необхідно для вдосконалення фізичної підготовки. І чудово розумів, з якими сильними спортсменами мені доведеться зустрітися на іппоні. Можливо далося взнаки те, що аж до самої Олімпіади продовжував відточувати свою майстерність та змушений був брати участь в усіх змаганнях, аби забезпечити собі олімпійську ліцензію.
Так вже сталося, що я не пройшов далі 1/16 фіналу Ігор. Виходив на сутичку, не розім’явшись, та й боровся, як не як, із чемпіоном світу. Не зумів опанувати свої емоції, хотів швидше закінчити поєдинок і пішов на невиправданий ризик, в результаті не зміг побороти суперника. Дуже хотілося б боротися далі, але… тепер матиму гарний урок».
Не зважаючи на те, що Кеджау не вдалося поборотися за медаль на Іграх, мабуть, спортсмен є взірцями для борців, які займаються дзюдо на Кіровоградщині. Вони рівняються на нього, беруть приклад. «А все розпочалось, коли мені виповнилося сім років, тоді дідусь відвів мене в секцію дзюдо, а до цього я вже займався спортивною гімнастикою. Онук не мав особливого хисту до єдиноборств, отож мені довелося взяти з нього слово, що він не полишить тренування. Саме так і почалася його спортивна діяльність, і я радий, що вона зрештою переросла у професію. Я працював у залі до сьомого поту. Мені дуже хотілося потрапити на Дошку пошани нашої олімпійської бази. Там вже були портрети товаришів по команді. Мені подобалося в залі, і я старався не пропускати тренувань. В колективі мене прийняли, як свого, а тренери допомогли розкрити мій потенціал.
Прогнози річ невтішна, але на Олімпіаду-2020 буду налаштовуватися, старатимуся вибороти нагороду та зайняти почесне місце на олімпійському п’єдесталі, адже про це так мріяв мій дідусь, якого вже ось рік, як немає з нами і якого мені так не вистачає. Погано виступити на ній я просто не маю права».
Віталій Дуброва, наставник дзюдоїста: «Коли він прийшов до мене, то я не помітив у ньому особливих фізичних даних, нічим особливим він не виділявся, але у нього було величезне бажання займатися на результат, працювати, вчитися чомусь новому.
Аж до 19 років він навіть не потрапляв у склади збірних України свого віку. Та після тріумфу у Парижі в 2009 році, коли Кеджау став чемпіоном світу серед юніорів, йому вдалося через кілька років закріпитися в національній команді, ставши одним із її лідерів. Це результат виснажливих тренувань та роботи над собою.
Якщо говорити про його виступу у Ріо-де-Жанейро, то варто відзначити, що суперник у Кеджау був серйозний – срібний призер Олімпійських Ігор в Лондоні, чемпіон світу. А такі майстри не вибачають і найменших помилок. Я і зараз вважаю, що поборотися за медалі Олімпійських ігор він мав усі шанси. Із 32 учасників його вагової категорії 20 дзюдоїстів із ним одного рівня і вони претендували на нагороди. Зі всіма своїми суперниками він зустрічався, і до того ж це було неодноразово. Звичайно прикро, що так вийшло.
Потрібно викладатися на всі 200%, якщо вже приїхав відстоювати честь країни на таких змаганнях, треба бути зібраним і не нехтувати порадами тренера.
Хочу додати, що для Ньябалі головні змагання чотириріччя стали дебютними у спортивній кар’єрі, тож , ми дивимося у майбутнє із оптимізмом, опускати руки не станемо, будемо рухатися далі. Думаю, що в нього попереду на нього чекає ще чимало яскравих перемог і, звичайно ж, Олімпіадо Токіо-2020, чекай на нас!».
Борис Швець, майстер спорту України.
Кращі спортивні досягнення:
Міжнародна регата Gdyna Sailing days, клас «470», 2008 р (1 місце);
Відкритий чемпіонат Хорватії, клас «470», 2011 р. (1 місце);
VI Всесвітні ігри серед військовослужбовців, клас Laser-2000, 2015 р. (1 місце);
Кубок Президента Польщі, клас «470», 2008 р. (2 місце);
Чемпіонат світу серед військовослужбовців, клас «470», 2014 р. (2 місце);
Міжнародна регата «Кільський тиждень», клас «470», 2016 р. (3 місце);
Неодноразовий переможець чемпіонату і Кубка України в класі «470».
Путівку на олімпіаду, де можна виступити за престиж Вітчизняних вітрил, світловодчанину Борису Швецю та його напарнику жителю столиці Павлу Мацуєву в травні довелося буквально вирвати в запеклій гонці в Іспанії. Радощам хлопців тоді не було меж! І це зрозуміло, адже за останні дванадцять років ніхто із представників вітрильного спорту не зумів кваліфікуватися на Олімпіаду. За одну путівку до Бразилії, окрім українців тоді боролися ще 78 екіпажів з Італії, Португалії, Бельгії, Польщі та Угорщини. Та все ж олімпійську ліцензію «взяли» наші яхтсмени і представляли Україну в Ріо-де-Жанейро.
Борис Швець: «Перші ази у вітрильному спорті я отримав в яхт-клубі «Кристал», потім перебрався до Києва в 2004 році, де підвищував свою майстерність в столичних тренерів. Всі думки були про вітрило. Кожна вільна хвилина віддавалася тренуванням. З того часу, приймаючи участь у багатьох вітчизняних та міжнародних регатах, вітрильний спорт і став моїм життям. Я ним живу. Це моя робота, мій відпочинок і моє хобі. І я радий, що все так склалося.
Спорт під вітрилами вимагає чималих знань і зусиль: яхтсмени повинні бути обізнані у таки науках як аеродинаміка, гідродинаміка, метеорологія, психологія, а мислити аналітично навіть у найекстремальніших ситуаціях.
Наш шлях на участь в Олімпійських іграх був важким, тому звичайно, прикро за 25 місце, яке зайняли. Ми розраховували потрапити до десятки найсильніших. Чому саме такий результат? Мабуть, тому що тільки-но змінили яхту і не так довго ми на ній «поганяли», аби добре пристосуватися. Та й з напарником ходимо під одним вітрилом лише 2 роки, тоді як наші суперники разом виступають по 7-8 років. Проте найважливішим із нюансів вважаю те, що ми просто вже «перегоріли». Замість того, аби цілеспрямовано тренуватися і морально готуватися до Олімпійських стартів, ми витрачали свій час на пошуки грошей для покупки човна з вітрилами (16 тис.євро), якого ми на той час не мали. Дещо роз’ясню, просто для участі в Олімпіаді потрібна яхта не старша 2015 року випуску, яка б відповідала вимогам змагань. Міністерство спорту на наш виступ грошей не виділило, тому як не розраховувало на те, що ми зможемо виграти ліцензію. Можливо, вся ця метушня навколо організаційних питань і вибила нас із правильного ритму. Про який настрой на боротьбу можна говорити, коли сама поїздка на змагання знаходилась під загрозою. Ми до останнього не вірили, що нам вдасться знайти кошти.
Серед спортсменів існує вічна дилема: перемога чи участь? Так от для мене головне це здобутий досвід і атмосфера спортивної боротьби. У вітрильному спорті неможливо домогтися досконалості нікому. Існує стільки різних факторів, в тому – як складеться доля. І дуже багато залежить від удачі, як в будь-якому виді спорту. В жодного яхтсмена не буває такого, щоб він постійно вигравав. Звичайно, хтось перемагав більше, хтось менше, але так, щоб виграти кожну гонку, таких талантів у світі ще не було. Цей вітрильний спорт і приємний тим, що виграти може будь-хто. Будь-якій людині приємно реалізовуватися і досягати найвищої сходинки з того, що можливо. Вітрильний спорт навчив його бути кращим за інших, не скидаючи їх вниз. Це спорт джентльменів. Мабуть, тому й обрав саме його».
Павло Мацуєв, напарник: « Для мене найбільше перемога – це задоволення від зробленої роботи. Кожна гонка – це добре виконана командна робота. Знаєте, яхта – як організм, і команда, яка працює на ній, як годинниковий механізм, зливається в один організм разом з яхтою, з хвилею, ритмом хвилі і вітру. Це все як одне ціле. І ось коли це є, коли вловлюю кожну деталь і завдяки невеликим рухам все це виводжу в гармонію природи і роботи нашої команди, ось тоді відчуваєш кураж. Звичайно, в цьому стані спортсмен завжди перемагає.
Не можу сказати, що дуже засмучений після виступу в Ріо. Зрозуміло, що всім хочеться виграти, і я не виняток, але на всіх нагород не вистачить. Зробили висновки і будемо рухатися далі. Незабаром на нас чекають збори, а в кінці вересня їдемо на Чемпіонат України, так що тримаємо курс на нього! А далі вже буде видно. Попереду у нас нові перемоги і нові досягнення. І я буду продовжувати тренуватися, працювати і мріяти».
Тетяна Мельник, майстер спорту з легкої атлетики.
Кращі спортивні досягнення:
Чемпіонат світу з легкої атлетики серед юніорів 2014 (11 місце);
Чемпіонат України з легкої атлетики серед юніорів 2014 (1 місце);
Чемпіонат України з легкої атлетики 2016 (1 місце);
Чемпіонат Європи з легкої атлетики 2016 (6 місце);
ХХХІ Олімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро 2016 (5 місце).
Право брати участь в головних світових спортивних змаганнях олександрівчанка Тетяна Мельник отримала, виконавши в Луцьку норматив на участь в Іграх. Із показаним результатом в 52 секунди на дистанції 400 метрів серед жінок, який є новим рекордом області, Тетяна Мельник стала чемпіонкою України.
Разом з трьома кращими легкоатлетками країни Тетяна Мельник боролась за медаль у фіналі головних змагань 4-річчя в естафеті 4х400 метрів. Після виходу до фіналу нашої жіночої четвірки у естафеті 4х400 метрів, 20 серпня всі уболівальники, затамувавши подих, чекали розв’язки цього забігу. У підсумку наші дівчата фінішували з 5-м результатом, показавши час 3 хвилини 26.64 секунд. Наша землячка, що виступала одразу за два регіони: Кіровоградську область та місто Київ, Тетяна Мельник зізнається: «Виграти медаль було дуже реально. Час британок, які прийшли третіми, не набагато кращий від нашого. Намагалася хоч щось виправити, бо ж бачила, на якому місці біжимо. Можу сказати, що на своєму етапі виклалася на всі двісті відсотків, швидше б я бігти не змогла. Дуже прикро, хотілося привезти нагороду. На жаль, цього не сталося. Можливо, ми занадто довго чекали, не мали навіть де розім’ятися. Але духом падати не буду, працюватимемо далі.»
Тетяна була наймолодшою серед суперниць, які долали цю дистанцію, та говорить, що не боялась свого юного віку та відсутності досвіду виступу на такого рівня змаганнях. Впевненість в собі і в своїх силах – ось на що сподівалась дівчина.
Як і будь-яка спортсменка, Таня просто крокує до своєї мети – спортивних перемог. Про те, що буде виступати на Олімпійських іграх, ніколи й не мріяла. Завжди намагалася працювати над собою, «перебігши» кожну свою суперницю, показавши кращий результат. Так крок за кроком, повільно, але впевнено ідучи до головних змагань світу.
«Займатися спортом стала із легкої руки своєї старшої сестри Яни, яка вже відвідувала цю секцію. Мені тоді було 9 років. Шаленого захоплення перші тренування не викликали, проте було цікаво. Пам’ятаю, коли всі друзі ходили на танці, а на мене чекали тренування. Дуже прикро було, адже часу на відпочинок було зовсім мало. В той час мене підтримували мої батьки та тренер Вадим Приймак. Саме він відіграв одну із вирішальних ролей у подальшому виборі професії. Мені подобався його індивідуальний підхід до тренувань. У нього не було якихось послаблень. Я не можу згадати жодного тренування, коли б він не підказав мені мої помилки. Ось біжу я… Кожен рух, кожен крок за всім слідкує: там руку не так опустила, там коліно вище, там спину не так скрутила. До того часу я навіть не думала, що в мене стільки помилок. Взагалі я не звикла давати собі слабину, на кожному тренуванні й на кожні змагання приходжу «працювати». Для мене всі вони відповідальні,до всіх ставлюсь так само, як до важливих міжнародних стартів. Не пригадую, щоб я до змагань приходила з думкою: «Та тут можу трохи розслабитися».
Звичайно, бували і моменти, коли виникало бажання кинути все і піти зі спорту. Частіше всього після поразок. На змаганнях, коли ти сподіваєшся продемонструвати кращий результат, багато залежить від настрою, але щось пішло не так… Але це, напевно, хвилинні зміни настрою, бо потім приходиш на тренування й навпаки ще запекліше починаєш працювати. Такий собі стимул. Потрібно перебороти всі падіння, бо після них вище злітати. Перший тренер Вадим Михайлович багато чому мене навчив, я вдячна йому за це. Навіть тепер, коли я випурхнула з-під його тренерського крила, він продовжує підтримувати зі мною зв'язок, дає настанови, радить. Для мене його думка завжди є важливою. Особливо приємно було, коли разом із моєю сестрою він приїхав мене зустрічати із олімпіади до аеропорту в м.Бориспіль. Це було так не очікувано і приємно водночас, я й не сподівалась їх побачити, сюрприз вийшов на славу.
Мене досі переповнюють емоції від участі в таких чудових змаганнях. Дуже сподобалося на Олімпіаді і атмосфера на змаганнях. Ці старти для мене були надзвичайно важливими. Коли прилетіли в Ріо, непросто було адаптуватися до нових умов. Летіти довелося кілька годин, а потім зіткнутися з 6-годинною різницею в часі, що для мене було теж нелегко, а потім ще й перебудовувати свій організм на нову бразильську хвилю. Я дуже люблю легку атлетику. Нині навіть не знаю, чим ще я могла б займатись. Проте за кожною перемогою стоїть щоденна праця. Тренуюсь 5-6 разів на тиждень. Неділя завжди вихідний. Щоправда під час спортивних зборів, перед змаганнями, тривалість тренувань збільшується».
Дівчина зізнається, що спорт її змінив: «Адже він дисциплінує, виховує. Та, звісно, всі мої досягнення – це результат роботи і мого тренера. Він завжди вчить, що аби досягти результату потрібно викладатися щодня, і лише важкою працею можна здобути нагороди. Взагалі він завжди знаходить потрібні слова, аби підтримати чи стимулювати. Завдяки йому я намагаюся показати усе, що вмію. Знаю: не маю права підвести людей, які вірять у мою перемогу.
Тим, хто лише починає займатися спортом, я б побажала ніколи не слухайте, що ви чогось не зможете. Усе залежить лише від вас. потрібно ставити мету й іти до неї. Причому робити все у свою насолоду. Коли ти робиш щось із любов’ю, з позитивом, це вдається набагато краще. Я бажаю, щоб кожен, хто має мету, нікого не слухав і йшов лише вперед.
А в мене попереду ще багато різних стартів і підготовка до Чемпіонатів Європи та Світу, та й на Токіо-2020 потрібно збиратися і добиватися нагороди. Вже намагатимуся виступити не лише в естафеті, а і в особистому виді».
Галина та Юрій Мельник, батьки Тетяни: «Наша Таня ще змалку була дуже активною дитиною. Коли навчалася в школі, то після уроків залишалася на баскетбол та волейбол або й просто потренуватися. А про те, щоб професійно займатися легкою атлетикою, навіть не мріяла. Однак проходили змагання шкільні, районні, обласні з легкої атлетики, тому із задоволенням завжди брала в них участь.
У свій час і мене вабив спорт, я займалася легкою атлетикою, але за сімейними обставинами, на жаль, не змогла займатися нею як донька. Отож, мабуть, це в нас сімейне. Що в Тані добре виходило неодноразово говорив і її тренер Вадим Приймак, та й результат важко було не помітити. Тому коли прийшов час обирати, в якому напрямку рухатися по життю, вона зробила вибір на користь спорту. Ми завжди підтримували її, яке б рішення вона не прийняла, ніколи не «нав’язували» свою думку. Таня у нас самостійна та самодостатня дівчина, навіть перед забігом, лише побажання успіху та перемоги, ніяких настанов не даємо, боїмося не «збити» настрою.
Всі рідні і друзі завжди дуже хвилюємося та вболіваємо за Таню. А під час Олімпіади всі перейшли на «бразильський» (а це шість годин різниці) час та спостерігали за забігом дівчат. Думаємо, що отримати 5-те місце на такого рівня змаганнях в 21 рік є досить добрим результатом».
Ось як коментує виступ спортсменок перший тренер Вадим Приймак: «Всі, хто бачив виступ наших легкоатлеток, добре знає, що ривок зробила саме Таня, тим самим вивівши команду із 7-8 місця на тверде п’яте, а вже Земляк боролася за 4-е місце,проте оступилася на старті, в кінцівці поступилася суперниці і замкнула п’ятірку найсильніших. Отож в результаті маємо те, що маємо. Я добре знаю на що Таня здатна, дуже важко наздоганяти суперника. Одна справа, коли наздоганяти доводиться із третього-четвертого місця, і зовсім інше, коли біжиш аж восьмим».
Згадуючи як тренував Мельник, зізнається, що Таня бігала різні відрізки: «Взагалі вона розпочинала з коротких дистанцій, пізніше 200 метрів, 400, а потім уже дистанції збільшувалися. Вона може бігти і 1500 м. Короткі дистанції вимагають швидкості, довгі – витривалості. Існує такий термін «дистанції зв’язки», так ось 800 метрів не можна уявити без 1500. Іноді потрібно стартувати й найважчу дистанцію. В декого із легкоатлетів є «рідні» дистанції, в яких їм краще, а от у Тані до кожної дистанції є задатки.
Деякі спортсмени кажуть, що спорт не завжди буде, отож шукають для себе життя й поза ним. Проте як тренер я бачу Таню лише в спорті. Сподіваюся, що її здоров’я і сил вистачить, щоб займатися спортом тривалий час. І взагалі в майбутньому, навіть після завершення спортивної кар’єри хотів би, аби вона залишилася в легкій атлетиці. Своєю вихованкою безумовно пишаюся і бажаю їй тільки перемог, впевнений, що ще чимало нагород поповнять її «спортивну скарбничку».
Кеджау Ньябалі, майстер спорту міжнародного класу з дзюдо, вагова категорія до 90 кг.
Кращі спортивні досягнення:
Срібний призер Кубка світу (Тбілісі-2011);
Бронзовий призер Кубків світу (Лісабон-2012, Баку-2011);
Срібний призермолодіжного чемпіонату Європи (2011, 2012);
Чемпіон світу серед юніорів (2009);
Бронзовий призер чемпіонату Європи серед юніорів (2009);
Чемпіон України серед молоді (2010).
Кеджау Ньябалі став першим дзюдоїстом від Кіровоградщини, який представляв нашу область на Олімпійських іграх. В січні 2013 року він підписав договір про співпрацю із Кіровоградською обласною федерацією дзюдо і відтоді представляв Кіровоградщину на всіх змаганнях. До сьогодні свого вихованця дзюдо в федерації на Олімпійських іграх не було, тому Ньябалі став першим. Потрапити на Олімпійські ігри дуже складно, бо ж спортсменам, які планують отримати олімпійську ліцензію, необхідно успішно виступати на змаганнях протягом чотирьох років.
Спортсмен зізнається: «Олімпійські ігри – змагання особливі. Це більше не боротьба майстерності та сили, а боротьба характерів. Дуже багато залежить від психологічної налаштованості, фізичної готовності та звичайно ж – жеребу. Я увесь свій час витрачав на інтенсивні тренування, адже це так необхідно для вдосконалення фізичної підготовки. І чудово розумів, з якими сильними спортсменами мені доведеться зустрітися на іппоні. Можливо далося взнаки те, що аж до самої Олімпіади продовжував відточувати свою майстерність та змушений був брати участь в усіх змаганнях, аби забезпечити собі олімпійську ліцензію.
Так вже сталося, що я не пройшов далі 1/16 фіналу Ігор. Виходив на сутичку, не розім’явшись, та й боровся, як не як, із чемпіоном світу. Не зумів опанувати свої емоції, хотів швидше закінчити поєдинок і пішов на невиправданий ризик, в результаті не зміг побороти суперника. Дуже хотілося б боротися далі, але… тепер матиму гарний урок».
Не зважаючи на те, що Кеджау не вдалося поборотися за медаль на Іграх, мабуть, спортсмен є взірцями для борців, які займаються дзюдо на Кіровоградщині. Вони рівняються на нього, беруть приклад. «А все розпочалось, коли мені виповнилося сім років, тоді дідусь відвів мене в секцію дзюдо, а до цього я вже займався спортивною гімнастикою. Онук не мав особливого хисту до єдиноборств, отож мені довелося взяти з нього слово, що він не полишить тренування. Саме так і почалася його спортивна діяльність, і я радий, що вона зрештою переросла у професію. Я працював у залі до сьомого поту. Мені дуже хотілося потрапити на Дошку пошани нашої олімпійської бази. Там вже були портрети товаришів по команді. Мені подобалося в залі, і я старався не пропускати тренувань. В колективі мене прийняли, як свого, а тренери допомогли розкрити мій потенціал.
Прогнози річ невтішна, але на Олімпіаду-2020 буду налаштовуватися, старатимуся вибороти нагороду та зайняти почесне місце на олімпійському п’єдесталі, адже про це так мріяв мій дідусь, якого вже ось рік, як немає з нами і якого мені так не вистачає. Погано виступити на ній я просто не маю права».
Віталій Дуброва, наставник дзюдоїста: «Коли він прийшов до мене, то я не помітив у ньому особливих фізичних даних, нічим особливим він не виділявся, але у нього було величезне бажання займатися на результат, працювати, вчитися чомусь новому.
Аж до 19 років він навіть не потрапляв у склади збірних України свого віку. Та після тріумфу у Парижі в 2009 році, коли Кеджау став чемпіоном світу серед юніорів, йому вдалося через кілька років закріпитися в національній команді, ставши одним із її лідерів. Це результат виснажливих тренувань та роботи над собою.
Якщо говорити про його виступу у Ріо-де-Жанейро, то варто відзначити, що суперник у Кеджау був серйозний – срібний призер Олімпійських Ігор в Лондоні, чемпіон світу. А такі майстри не вибачають і найменших помилок. Я і зараз вважаю, що поборотися за медалі Олімпійських ігор він мав усі шанси. Із 32 учасників його вагової категорії 20 дзюдоїстів із ним одного рівня і вони претендували на нагороди. Зі всіма своїми суперниками він зустрічався, і до того ж це було неодноразово. Звичайно прикро, що так вийшло.
Потрібно викладатися на всі 200%, якщо вже приїхав відстоювати честь країни на таких змаганнях, треба бути зібраним і не нехтувати порадами тренера.
Хочу додати, що для Ньябалі головні змагання чотириріччя стали дебютними у спортивній кар’єрі, тож , ми дивимося у майбутнє із оптимізмом, опускати руки не станемо, будемо рухатися далі. Думаю, що в нього попереду на нього чекає ще чимало яскравих перемог і, звичайно ж, Олімпіадо Токіо-2020, чекай на нас!».
Борис Швець, майстер спорту України.
Кращі спортивні досягнення:
Міжнародна регата Gdyna Sailing days, клас «470», 2008 р (1 місце);
Відкритий чемпіонат Хорватії, клас «470», 2011 р. (1 місце);
VI Всесвітні ігри серед військовослужбовців, клас Laser-2000, 2015 р. (1 місце);
Кубок Президента Польщі, клас «470», 2008 р. (2 місце);
Чемпіонат світу серед військовослужбовців, клас «470», 2014 р. (2 місце);
Міжнародна регата «Кільський тиждень», клас «470», 2016 р. (3 місце);
Неодноразовий переможець чемпіонату і Кубка України в класі «470».
Путівку на олімпіаду, де можна виступити за престиж Вітчизняних вітрил, світловодчанину Борису Швецю та його напарнику жителю столиці Павлу Мацуєву в травні довелося буквально вирвати в запеклій гонці в Іспанії. Радощам хлопців тоді не було меж! І це зрозуміло, адже за останні дванадцять років ніхто із представників вітрильного спорту не зумів кваліфікуватися на Олімпіаду. За одну путівку до Бразилії, окрім українців тоді боролися ще 78 екіпажів з Італії, Португалії, Бельгії, Польщі та Угорщини. Та все ж олімпійську ліцензію «взяли» наші яхтсмени і представляли Україну в Ріо-де-Жанейро.
Борис Швець: «Перші ази у вітрильному спорті я отримав в яхт-клубі «Кристал», потім перебрався до Києва в 2004 році, де підвищував свою майстерність в столичних тренерів. Всі думки були про вітрило. Кожна вільна хвилина віддавалася тренуванням. З того часу, приймаючи участь у багатьох вітчизняних та міжнародних регатах, вітрильний спорт і став моїм життям. Я ним живу. Це моя робота, мій відпочинок і моє хобі. І я радий, що все так склалося.
Спорт під вітрилами вимагає чималих знань і зусиль: яхтсмени повинні бути обізнані у таки науках як аеродинаміка, гідродинаміка, метеорологія, психологія, а мислити аналітично навіть у найекстремальніших ситуаціях.
Наш шлях на участь в Олімпійських іграх був важким, тому звичайно, прикро за 25 місце, яке зайняли. Ми розраховували потрапити до десятки найсильніших. Чому саме такий результат? Мабуть, тому що тільки-но змінили яхту і не так довго ми на ній «поганяли», аби добре пристосуватися. Та й з напарником ходимо під одним вітрилом лише 2 роки, тоді як наші суперники разом виступають по 7-8 років. Проте найважливішим із нюансів вважаю те, що ми просто вже «перегоріли». Замість того, аби цілеспрямовано тренуватися і морально готуватися до Олімпійських стартів, ми витрачали свій час на пошуки грошей для покупки човна з вітрилами (16 тис.євро), якого ми на той час не мали. Дещо роз’ясню, просто для участі в Олімпіаді потрібна яхта не старша 2015 року випуску, яка б відповідала вимогам змагань. Міністерство спорту на наш виступ грошей не виділило, тому як не розраховувало на те, що ми зможемо виграти ліцензію. Можливо, вся ця метушня навколо організаційних питань і вибила нас із правильного ритму. Про який настрой на боротьбу можна говорити, коли сама поїздка на змагання знаходилась під загрозою. Ми до останнього не вірили, що нам вдасться знайти кошти.
Серед спортсменів існує вічна дилема: перемога чи участь? Так от для мене головне це здобутий досвід і атмосфера спортивної боротьби. У вітрильному спорті неможливо домогтися досконалості нікому. Існує стільки різних факторів, в тому – як складеться доля. І дуже багато залежить від удачі, як в будь-якому виді спорту. В жодного яхтсмена не буває такого, щоб він постійно вигравав. Звичайно, хтось перемагав більше, хтось менше, але так, щоб виграти кожну гонку, таких талантів у світі ще не було. Цей вітрильний спорт і приємний тим, що виграти може будь-хто. Будь-якій людині приємно реалізовуватися і досягати найвищої сходинки з того, що можливо. Вітрильний спорт навчив його бути кращим за інших, не скидаючи їх вниз. Це спорт джентльменів. Мабуть, тому й обрав саме його».
Павло Мацуєв, напарник: « Для мене найбільше перемога – це задоволення від зробленої роботи. Кожна гонка – це добре виконана командна робота. Знаєте, яхта – як організм, і команда, яка працює на ній, як годинниковий механізм, зливається в один організм разом з яхтою, з хвилею, ритмом хвилі і вітру. Це все як одне ціле. І ось коли це є, коли вловлюю кожну деталь і завдяки невеликим рухам все це виводжу в гармонію природи і роботи нашої команди, ось тоді відчуваєш кураж. Звичайно, в цьому стані спортсмен завжди перемагає.
Не можу сказати, що дуже засмучений після виступу в Ріо. Зрозуміло, що всім хочеться виграти, і я не виняток, але на всіх нагород не вистачить. Зробили висновки і будемо рухатися далі. Незабаром на нас чекають збори, а в кінці вересня їдемо на Чемпіонат України, так що тримаємо курс на нього! А далі вже буде видно. Попереду у нас нові перемоги і нові досягнення. І я буду продовжувати тренуватися, працювати і мріяти».
