Знам’янський район
Актуально / Інтерв’ю

Чорна зірка Полин

Чорна зірка Полин
Ось уже й минув тридцять один рік від тієї чи не найбільшої екологічної трагедії для всіх нас, трагедії, що зветься Чорнобиль. Полином позаростали стежки до батьківських хат поліщуків, що заселяли цей край. Та з пам’яті українського народу не стерлася легенда «Про чорну зірку Полин».
Переповідається вона, як найболючіший спомин про ті часи: «Засурмив третій Янгол, і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та водні джерела. І ймення зорі тієї «Полин». І стала третина води, як полин, і багато людей повмирало з води, бо згіркла вона». Та чи легенда, чи біблійна розповідь? Бо ж і сьогодні, та й через сотні літ про неї нагадує омертвіла безлюдна Чорнобильська зона, скорботні хрести на могилах ліквідаторів, вроджені патології у дітей — гіркі наслідки Чорнобиля…

Цей біль, полинова гіркота відчутні й нині у нас, у Знам’янському районі. Бо ж ліквідовували лихо всім народом. Майже трьомстам жителям нашого району довелося винести на власних плечах весь тягар чорнобильського лиха. Вони стали в ряди тих, хто боровся з наслідками аварії, рятували здоров’я і життя інших, завдаючи великої шкоди своєму власному здоров’ю, виконували поставлені завдання, з усвідомленням відповідальності за долі мільйонів інших людей.

Кожного року у ці квітневі дні колишні ліквідатори збираються разом, щоб згадати ті часи, згадати своїх друзів і священне чорнобильське братерство, яке об’єднало їх.

Наші сьогоднішні співрозмовники — ліквідатори аварії на ЧАЕС Микола Ілліч Плахотній та Валентин Миколайович Гребенніков.

Микола Ілліч згадує: «Ми виконували роботи з дезактивації територій біля ЧАЕС. Основною технікою для зняття та захоронення верхнього радіоактивного шару були бульдозери, скрепери, грейдери та спеціальна військова техніка інженерних військ. Ці машини не дуже відповідали основним вимогам у зв’язку з відсутністю надійної системи захисту персоналу від впливу іонізуючого випромінювання. Кабіна була оббита залізом, а ми сиділи у гумових чоботях, вірили, що це врятує від радіації. При виконані робіт, які проводилися за допомогою бульдозерів, а також вручну, знімали 20-см шар ґрунту. Це приводило до утворення значних об’ємів радіоактивних відходів, які потребували захоронення в пунктах тимчасової локалізації відходів. Я працював у інженерно-технічному батальйоні на екскаваторі. Ми з хлопцями рили котловани біля четвертого енергоблоку, в яких проводилося захоронення станційних будівель і споруд. А потім краном грузили обладнання з п’ятого та шостого енергоблоку для вивезення з зони забруднення. Працювали від семи до чотирнадцяти хвилин на добу. Більше не можна було — дозиметри на нас зашкалювали! Мені довелося здійснити 40 виїздів на станцію, з них три — до четвертого реактора».

Доля випробовувала і Валентина Миколайовича на чорнобильській землі. Жили в наметовому містечку біля села Діброва. Валентин Гребенніков працював у медичній частині фельдшером, так як за першою освітою — медик, закінчив Олександрійське медичне училище. А вже пізніше було навчання у СПТУ №12 на машиніста тепловоза. Валентин Миколайович згадує: «Забрали мене 14 серпня 1986 року як медика у 30-ти кілометрову зону, до реактора близько 20 км. Працювали на території біля реактора, заливали бетоном землю навколо. А ще мені довелося шість разів виходити на дах третього реактора, щоб скидати куски графіта та заливати площу даху бетоном. Працювали по 5-6 чоловік по 40 секунд. Одягали окуляри, респіратори, свинцеві пластини на звичайний одяг вішали, до реактора завжди потрібно було знаходитися обличчям. А потім, коли набрав велику дозу опромінення, разом з лікарями надавав медичну допомогу ліквідаторам. Ми проводили дезінфекцію як самих бійців, так і техніки. На завдання виїздили лише добровольці. Радіацію у самому наметовому містечку ми майже не відчували, а от на даху реактора дозиметри майже «зашкалювали», а на зубах відчувався присмак металу. Навколишні села стояли порожніми, лише голодні свійські тварини намагалися прибитися до людей, шукаючи порятунку і захисту, а головне — їжу». Сімдесят сім днів провів у зоні аварії Валентин Миколайович, набрав 23,5 ренген і аж 29 жовтня повернувся додому, у рідну Дмитрівку.

Горем і болем увійшов у наше життя Чорнобиль, він став чорною плямою на нашій блакитній планеті, розділив наше життя на дві частини на «до» і «після», змінив наше ставлення до життя, змінив нас сьогоднішніх.

Щастя нашої днини в тому, що ми живемо, що ті, хто могли ніколи не народитися після 1986 року — народились, живуть і вчаться творити прекрасне.

Шановні ліквідатори, низький уклін вам від нинішніх і майбутніх поколінь за ваш подвиг, за те, що подарували нам життя!

Календар

«    Вересень 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930